Противник, що спершу був спантеличений цим величезної сили вибухом, незабаром схаменувся, кинувся їх переслідувати. Це було жахливіше, ніж бій. Вони почували себе дичиною, що на неї полюють, що її розшукають і ось-ось найдуть. До вечора вони ховалися в очеретах, занурившись у теплу, з жабенятами воду. Біг часу ніби спинився тоді для них, дневі не було краю, а потім він таки кінчився, ніч вивела їх куди треба, і от після доби відсутності вони знову ввійшли до підвалу КП. Повертаючи Колосовському його комсомольський квиток, комісар Лещенко міцно потиснув йому руку.

Це успішно виконане завдання було б для Богдана найбільшою радістю, якби вони всі сімнадцятеро повернулися звідти, якби не залишили назавжди біля того мосту стільки товаришів та політрука Панюшкіна, від якого Богданові перейшов у спадщину тепер оцей чорний трофейний автомат.

- Друже, чого ж ти мовчиш? - ласкаво стряснув Богдана за плече Духнович. Богдан підвівся:

- Іншим разом. Все розповім іншим разом. А зараз піду, бо просто очі злипаються.

І, якось винувато всміхнувшись, він втомлено поплентався розшукувати свій окоп.

Глава 27

Відчувати в окопі живу душу біля себе - це щастя. Ніде, мабуть, не зможеш так по-справжньому оцінити людину, друга, як тут. Після блукань по дорогах, після того непевного становиша, коли Духнович мовби повис був десь між фронтом і тилом, йому тепер глибокий Степурин окоп здавався таким затишним, таким надійним. Гарно тут, безтривожно. Земля, правда, за комір сиплеться, і ноги мліють, нікуди їх випростати, але й тіснота тут не тіснота; здається, ніколи Духнович не почував себе так просторо, як зараз, з головою закутавшись у розкручену аж тепер шинелю, одгородившись нею від усього тривожного світу. Попереду була ніч, вільна від усяких клопотів, кілька годин вільних для спочинку - Степура наполіг, щоб йому, Степурі, першому стати на варту. Ось він стоїть у кутку окопу, насторожений, недремний, а Духнович, згорнувшись внизу, підмостивши каску замість подушки, може вільно віддатись найінтимнішим спогадам, подумати, безтривожно поспати. Дарма що тіло як у прокрустовім ложі, але на душі - простір, воля і дивна якась безклопотність. Яке все відносне на світі! Справжнім палацом може обернутися для людини оцей тісний фронтовий окоп. Чи довго тільки тобі доведеться розкошувати в ньому? На скільки днів і ночей він стане для тебе оселею і фортецею?

З цими думками Духнович і заснув.

Коли засипав, навкруги було досить тихо, лише де-не-де прохоплювались постріли понад Россю, а вгорі вітерець злегка шарудів, колихав верховіттям дерев десь аж біля зірок непорушних. А коли Степура розбудив його, з силою затермосивши за плече - «вставай! вставай!», то Духнович, схопившись, побачив щось фантастично страшне: вогняний метеоритний дощ з шипінням шугав навкруги. Все було неймовірним, приголомшливим зі сну - і ніч, і гомін людей, і шаленство ракет, і цей дощ метеоритний, аж доки Духнович розторопав, що це ж трасуючими б'ють по садках.

З темряви, з-за річки, чути було незрозумілий гуркіт.

- Танки за річкою! - закричав хтось нестерпно голосно.

- Танки! Танки! До мосту йдуть!

- Без паніки, товариші! - студбатівці впізнали напружено-спокійний голос комісара Лещенка. - Гранати, пляшки в усіх є?

- Є! Є!

ѕЗабирайте гранати, пляшки - і до мосту! Метушня по садках, різкі окрики командирів, що збирають в темряві своїх людей, а за річкою - гул, гул…

Степура, вихоплюючи з ніші гранати, пляшки, ткнув пляшку й Духновичу:

- Бери! Біжімо!

Пригинаючись від скісної зливи трасуючих, через окопи, через картоплиння вони кинулись бігти туди, куди бігли всі: до річки, до мосту.

Гуркіт за Россю наростав. Небо над вербами помітно поблідло - починало розвиднятися.

В кюветах біля мосту вже було повно людей.

- Падай, падай! - гукали командири тим, хто підбігав, і Духнович та Степура теж попадали, як інші - тілом в кювет, головами до шосе.

Лежали тут впритул один біля одного студбатівці й кадровики та резервісти, обличчя під касками в них були сірі від світання. Декотрі, повитягувавшись підборіддям аж на холодне каміння шосе, визирали кудись за річку. Духнович теж визирнув вперед: по обидва боки шосе в кюветах повно касок, повно голів людських, що бовваніли в сутіні аж до мосту; і навіть за мостом, там теж метушилися людські постаті, чалапкались попід берегом, - то, видно, якісь сміливці уже встигли перебратись низом на той бік.

Потойбічна гущавина верб ще була сповнена темряви, таємничості, крізь яку все дужче насувався важкий, давлячий гуркіт.

Духнович відчув, що дрож пробігає йому по тілу. Чого він дрижить? Чи що прохолодою тягне від річки та від нахолонулого каміння шосе, чи, може, в дрож вгонить його отой гуркіт, що зловісне, методично наближається і від якого стугонить все заріччя…

«Але ж я не боюсь! - запевняв він себе. - Мені не страшно, не страшно зараз нічого! Це, мабуть, і є ота мить, коли навіть найзвичайніша, найневоєнніша людина - і та стає здатною на рішучий вчинок». Він почував себе часткою цього застиглого в напрузі колективу і з подивом відкривав для себе, що він теж не боягуз, що він з цього місця не відступить, не втратить самовладання, не поникне перед отією чорною силою, що насувається. То насувався фашизм, його віроломство, кривава жорстокість, дикунство. Був у тому гуркоті зараз для Духновича і Лейпцігський процес, і закривавлена Іспанія, і розтоптана Чехія, то сунули із-за розплаканих верб концтабори, глум і смерть - все те, що він не міг прийняти.

Погляд його впав на пляшку, що маслянисто лиснілась, міцно затиснута в руці у Степури, глянув на свою, і теж міцніше стиснув її, і, стискаючи, мовби відчув весь зібраний, весь замкнутий в ній вогонь.

- Он він уже! Виповза!

За річкою, там, де в густій сутіні верб зникало продовження шосе, в цей момент з'явилося попелясте скреготливе потворище. Як десь із кайнозойської ери, виповзало воно з хащів, із їхньої сутіні, сунуло на застиглих в оціпенілості людей.

Фронт мовчав, стрільби не було, був тільки скрегіт заліза по каменю, скрегіт, що насувався грізно, невблаганно.

- Приготуйсь! - почув Духнович неподалік себе голос командира взводу, а за мить десь аж біля мосту пролунав на високій дзвенячій ноті голос комбата Краснопольського:

- За мною! В атаку! Вперед!

І всі, підхоплюючись, кинулись з кюветів натовпами на міст.

Стрілянина, якою прорвало враз береги, шматувала повітря, передній танк скреготом гусениць кресав, рвав дорогу, а люди, мовби знесамовитівши, летіли вперед, запруджували собою весь міст, і Духнович теж біг між ними, спотикаючись об трупи, об тих, що падали поранені, біг, щось гукаючи, забувши страх, бо все навкруги було ніби нереальним, схожим на кошмар, на жахливу феєрію, в якій зблиски вогню, дзижчання куль, крики людей, скрегіт сталі - все змішалося в єдину круговерть.

Котрогось бійця, що біг поблизу Духновича, обдало раптом полум'ям, видно, куля влучила йому в підняту пляшку, і він, так увесь облитий полум'ям, біг іще далі, поки хтось зіштовхнув його з мосту вниз у воду. Ніби на вулкані були вони, такий стояв тут гуркіт, передні вже зійшлися з танком у смертельному поєдинку, видно було, як летять на нього пляшки, б'ють у башту, в борти, а він, в текучому полум'ї, все повзе далі на міст, чавлячи, підгрібаючи людей з пляшками, з гранатами, з касками, що тріскались на головах. Сталева наповзаюча гора була вже зовсім близько. Духнович уже чув на собі мазутний дух полум'я, запах горілого заліза й фарби, бачив, як струмливе полум'я повзе, обтікає башту, а пляшки все летять туди, бурхають полум'ям по танку й довкола нього, і Духнович, боячись лише одного, щоб не промахнутись, пошпурив туди, в гущу, й свою. Удар в башту, і пляшка його лопнула легко, мов ампула.

«Попав! Влучив!» - радісно майнуло йому, і в цю мить хтось ніби каменюкою вдарив його в стегно - і він відчув, що падає. Інстинкт самозбереження дав чіпкість його рукам, і незабаром він уже був під мостом, спускався, задиханий, кудись униз по бантинах. Тут все було вже обліплене людьми. Як мавпи, лазили вони в півтемряві, ті кудись поспішали, ті перепочивали, вчепившись руками за металеві скоби, за стропилля, за перекладини, і Духнович, щоб перевести дух, теж прилип на одній із таких перекладин. Він вважав себе врятованим, хоч нагорі все ходило ходором, звідти летіли шматки полум'я, міст увесь дриготів - видно, громадина танка саме проходила по ньому на той бік. Чи це той, що запалили його, чи це вже другий? Тільки цей прогуркотів, стрясаючи міст, за ним знов гуркіт і знов шматки полум'я. Танки йдуть по мосту! Їх не спинено! Крізь пляшки, крізь гранати прориваються, крізь усю відвагу їхнього студбату! Духновичеві хотілось кричати від неспромоги зупинити їх.