- Віко, дитино, та що ж той батько міг зробити? Невже ти думаєш, ніби він її отруїв?

- Ні, я так не думаю. Але мама дуже розхвилювалася, коли побачила його, і їй стало гірше, а в цій клятій лікарні нікого не було поряд, щоб вивести її з того стану…

- Якщо мамі й справді стало аж так погано від вигляду твого тата, що вона померла, це ще не означає, що він несе кримінальну відповідальність.

- Але ж є моральна відповідальність!

- Ну то ти забагато хочеш від звичайного мужика!.. Але, я гадаю, у випадку з Веронікою все складніше. Мій лікар - наш шеф прикріпив до нас лікарів зі служби святого Петра - сказав, що набряк гортані - це алергійна реакція на щось конкретне.

- Правильно! У мами була алергія на тата!

- Послухай мене, Віко. По перше, мого лікаря цілком можна вважати незалежним експертом. По друге, грип - це така напасть, від якої можна чекати всього. Від нього люди і сліпнуть, і глухнуть, і помирають. Мій Ярослав був золотою дитиною до шостого класу, поки не перехворів на грип і не став негідником. Грип - це як щури або комп’ютери, які завжди можуть викинути невідомо що.

- Так, мама мені розповідала про щурів у дідовому домі.

Вона для них ставила блюдечка з горілкою, щоб вони п’яніли й не стрибали в ліжко… Але ж мамі вже ставало краще! Я була в неї вранці того дня, коли ввечері був батько.

- Грип міг повернутися, я ж тобі кажу, це річ підступна, але мене насторожує не те. Я розмовляла з Дмитром. Він не міг прийти в лікарню без якогось запрошення! Він не знає вашої адреси, ви й досі на обліку в адресному бюро в його бетонці. Хто міг дзвонити йому? Якби мама захотіла поба чити його, вона б попросила тебе з ним зв’язатися.

- Вона б ніколи не схотіла його бачити! Навіщо він їй був потрібен?

- Ну, наприклад, вона могла захотіти взяти другий шлюб.

Для цього їй треба було б розлучитися з батьком. Адже вони були офіційно одружені.

- Мамі не треба було другого шлюбу! Щоб якийсь Женик прийшов у нашу квартиру, яку ми здобули такою кров’ю!

- Віко, то міг бути зовсім не Женик! Вероніка потроху здобувала професійний творчий рівень! А це кладе на жінку печатку обраності, робить її в якомусь сенсі особливо привабливою. Зростає ймовірність привабити цікавого й заможного мужчину.

- А вона весь час, поки ми були в Америці, замість того, щоб знайомитись із тамтешніми викладачами, перекидалася мейлами із Жеником.

- А між іншим, як там той Женик зараз? Чи дзвонив він після похорону? Може, його теж покликати на дев’ять днів?

- Тьотю Ларисо, якщо ви наполягаєте, щоб кликати батька…

- А це було б навіть ориґінально… Гаразд, із Жеником ми побалакаємо потім. Але з ним теж варто поговорити.

- Ви гадаєте, Женик щось міг заподіяти мамі? Та він саме лежав хворий вдома і не ходив до лікарні.

- Женик навряд чи міг щось заподіяти. Але він би міг дати деяку інформацію…

- Яку інформацію, тьотю Ларисо?

- Можливо, дуже цінну. Вчора мені дзвонив твій батько. І ти знаєш, що він мені сказав?

- Поняття не маю!

- Він сказав, що в тій триклятій лікарні працювала сані таркою жінка, яку він бачив у домі батька Вероніки.

- Яка санітарка? Ота страшненька, що мила підлогу в маминій палаті? Баба Зося?

- Я не знаю, як її звуть, але я була у мами в лікарні тільки один раз і запам’ятала одне обличчя. Його не забудеш.

- Баба Зося і правда була дуже страшна зовні. Я не знаю, чому в неї було таке сизо чорне лице. Вона, здається, п’яни цею не була. Я її ніколи не бачила напідпитку. Але вона була непогана тітка. І проводила у відділення за гривню, а не за три сорок, як у комерційному віконечку.

- Я певна, що Дмитро не брехав, коли розповів про… як її? бабу Зосю. І взагалі, він не брехав.

- Тільки бив по обличчю, коли щось не так…

- Віко, він часто бив маму?

- Тільки один раз. Тоді, коли ми пішли. Хіба мало?

- Ну то це не називається «бив», це називається «вдарив».

- Хоч би як воно називалося, але я не хочу такого у своєму домі.

- Хто такого може хотіти? Але Дмитро дуже дорого заплатив за свою… нестриманість. Ти подивилась би на нього зараз! Він страшенно постарів, спав з лиця, згорбився. а був же як породистий кінь! З тих, що в зрілому віці стають ще вродливішими, ніж замолоду. Він вродливіший за Яросла вового тата. Я на мужиках розуміюсь!

- Ну, то батько й помстився мамі за те, що вона пішла від нього. Прийшов до неї, коли вона була хвора. Наговорив їй якихось жахливих речей… А тут іще його мати…

- Віко, ми з тобою йдемо якимись хибними шляхами! Я тобі вже казала: баба Марія померла у червні минулого року!

Ти ж розумна дівчина! То не будь тупуватою, як твій батько!

- Ну спасибі вам, тьотю Ларисо!

- Віко, твій батько й досі тільки те й повторює: Вероніка мала зі мною все! - І по обличчю також.

- Віко, мама позбулася комплексів, пов’язаних з твоїм батьком! Вона не могла померти від того, що він прийшов до неї і щось їй сказав.

- Але вона була хвора!

- Ти ж сама кажеш, ніби їй уже тоді стало краще! І до того ж, коли їй і справді було дуже погано, коли вона марила, то згадувала про твого батька?

- Ні… Ні, не згадувала!

- Бачиш! Його не було в маминій підсвідомості! Це те, про що я тобі говорю. А про що вона говорила? Ти можеш пригадати?

- Вона говорила про театр… Плутала фрази, просто я розуміла, що то було про театр… Але дві фрази вона повто рила кілька разів до кінця, і я їх запам’ятала. Вона казала: у цієї п’єси має бути інший фінал! Віко, передай йому: у вистави має бути зовсім інший фінал! Я її заспокоювала, казала: мамо, ти одужаєш і скажеш сама все, що думаєш про п’єсу і про виставу. Ось. А ще одного разу вона сказала, і мені стало зовсім страшно, бо вона мене не впізнала, а говорила, ніби не до мене: облиште його, він же дорослий! Він сам знає, що йому робити! Потім їй стало краще, вона вже не марила, і я забула про ці слова. А вона, мабуть, подумки розмовляла з бабусею Марією - не знала, що її нема.

- Я гадаю, Вероніка подумки розмовляла з кимось іншим.

- Але як же тоді зрозуміти дзвоники з Блюхівки за кілька днів до… до… - Вікторії важко було вимовити «до маминої смерті».

- А ти мені не розповідала! Які дзвоники?

- Ну, то я розповідала Костику і Люсі. За кілька днів до…

- Але мама вже була в лікарні?

- Так. Дзвонили сюди… Було дуже погано чутно…

- А чому ти вирішила, що то було з тих місць?

- Мені здалося, то був бабусин голос. Вона питала, чому мама забула її і не приїздила на Різдво. А потім зв’язок урвався.

- Яке Різдво? Твоя бабуся померла у червні минулого року. А на це Різдво твій батько був у Блюхівці, поставив над нею хрест. Бо односельці скаржилися, що бабуся не мала спокою і їм не давала.

- Ну от вона й покликала маму до себе! - вжахнулася Вікторія. - Все сходиться, тьотю Ларисо!

- Ві і ко! Ві і ко! - застогнала Лариса, - Ти доросла розумна дівчина! Ти вивчаєш соціальну діагностику! Ти з тих, ХТО ставить діагноз! Чого ж ти стаєш на рівень тих, КОМУ його ставлять!

Після похорону Вероніки Раєвської Женик Мурченко лежав у ліжку три дні, вставав тільки в туалет. Статус вільного художника і літератора дозволяв йому у випадку душевних травм проводити час у такий спосіб без найменших професійно кар’єрних збоїв. Мама залишила йому на плиті його улюблені биточки під майонезом і підсоложений рис на гарнір. Залишила йому на столі миску з огірочками, бо двад цятисемирічна дитина могла не додуматись витягти їх зі слоїка. А сама пішла на роботу до своєї лікарні. Бо немає кому працювати, і хворим нема ніякого діла, що лікарі також хворі.

А Женик протер окуляри й поринув у спогади про те, що наснилося цієї ночі. Точніше, сон був уже вранці. Він прокидався вночі і довго не міг заснути. Нарешті ввімкнув світло, вирішив почитати Жака Деріду. Перебуваючи в жит тєвому тупику, він завжди читав «Граматологію». Відкривав грубий том на будь який сторінці і читав, читав… Чи є у світі більше десятка чоловік, здатних зрозуміти цю писанину? Чи розумів перекладач цього тексту хоча б його десяту частину?