Подзвонили вдруге. То могли бути тільки сусіди - зби рати на похорон, хто скільки дасть. Він неохоче підвівся, рушив до дверей. На порозі стояв дід Василь із села Блюхів ки, де останній рік жила його мати і де вона тепер лежить на вбогому сільському цвинтарі. Мешканці таких глухих сіл мають доцивілізаційну звичку не користуватися послугами пошти, телефону чи телеграфу, а просто заходити, якщо треба побачити когось із родичів. Дід Василь був у Києві у невістки своєї сестри, а до нього зайшов, щоб сказати, що тре ба поставити хрест на могилі матері, бо стара не має спокою.

А разом з нею спокою не мають і нечисленні односельці: як тільки темніє, мати починає ходити селом, стукає людям у вікна i зітхає.

Він не вірив у потойбічний неспокій, але погодився щодо хреста, адже - які можуть бути питання? - могили предків треба доглядати. Із трьох синів покійної Марії Стебелько тільки він може це зробити. Середній, Володька, заробляє гроші у Сполу чених Штатах, крутиться там нелеґально, і, якби виїхав, то більше б туди не в’їхав. Він і на похорон матері не приїздив.

Найстарший, Валерій, залишається жити в рідному Дубо вому, але після смерті своєї дружини красуні Марини запив.

П’є безупину, так відчайдушно, так чорно, як в Україні загалом не п’ють, як п’ють тільки в Росії.

Дмитро також п’є вечорами. Не так тяжко, як старший брат, але п’є. В нього також об’єктивні причини. Наприкінці минулого літа він теж зостався сам. Дружина пішла від нього. Забрала дочку і зникла невідомо куди. Він шукав їх, а іноді й не шукав, а то, бувало й знаходив, - і не робив останнього кроку назустріч, повертаючись до свого байдужого очманін ня самоти. І коли після тяжкого трудового дня (а працював він старшим майстром у бригаді так званих євроремонтів) сидів на кухні, хтось нишпорив темними кімнатами, хутко ховаючись за шторами, аж поки він нарешті втомлено під водився і йшов туди, звідки чулися шурхоти. Мало не щове чора, ідучи додому, він купував дві три пляшки пива або горілку. А коли непрохані гості хазяйнували у кімнатах занадто нахабно, пив і те, й друге разом.

Навіщо він тяжко працює і навіть не користується свобо дою самотнього чоловіка, який до того ще й заробляє добре, особливо як для цієї дурної країни?.. Він уже другий новий рік зустрічатиме без своїх дівчат. То навіщо йому самому сидіти у цій квартирі і пити горілку перед телевізором? На завтра він домовився про відпустку у своїй ремонтній аґенції й рушив до Блюхівки разом із дідом Василем.

Сніг то йшов, то танув, було слизько, і він вирішив не виводити авто з гаража. Виїхали з північної платформи.

Більше двох годин їхали електричкою до райцентру. Потім треба було кілька годин чекати автобуса до рідного Дубового, а вже звідти - бозна чим до Блюхівки, куди мати перебра лася за рік до смерті. Дмитро домовився з приватним водієм відразу до Блюхівки - туди завжди брали втридорога.

Вранці наступного дня Дмитро зробив дерев’яний хрест, і вони з дідом Василем довезли його на підводі до засні женого сільського цвинтаря. Коняка зупинилася біля брами при вході, хоча паркану навколо цвинтаря не було. Далі дід Василь розчищав дорогу уламком лопати, а він ішов за ним із хрестом на плечі. «Несу хрест», думав він по дорозі до могили матері. Він трохи не розрахував, і хрест вийшов низький. Вечоріло. Круки збиралися на ночівлю. Дід Василь вийняв із за пазухи чвертку горілки.

У Блюхівці Дмитро жив у холодному домі, де померла мати. Там і зустрів Новий рік. Колись тут жило дві родини - в будинку було два ґаночки. Він довго стояв покинутий. По тім у ньому жила мати. А від червня, від смерті матері, у хаті з двома ґанками знову ніхто не жив. Проживши кілька днів у цій оселі, Дмитро збагнув, що гості, які його відвідували в київській бетонці, були дуже чемні порівняно з тими, що грюкали й ревли за стіною в другій половині останнього помешкання матері. Дві половини не сполучалися зсередини.

Доводилось виходити у колючий зимовий садок, відмикати іржавим ключем другу половину, заходити в низьку холодну залу, де на вікнах не було штор. І тільки тоді вони ховалися у льосі - він навмисне відсунув для них напівзогнилу кришку.

- Неспокійна була совість у старої Стебельчихи, - казала сусідка баба Дуня, - так іноді трапляється з тими, хто хоче жити тільки по совісті.

Другого чи третього січня він звалився з тяжким грипом.

Вдень хтось приходив, топив у хаті, клав йому хліб, сало, якусь страву. А вночі до нього приходили і сувора мати, і гу ляща красуня Марина, і тверезий Валерій, і Володя з далекої Америки. Одного разу навіть промайнуло невдоволене обличчя гонористої Лариси, Володиної дружини. Живі сіда ли за стіл разом із мертвими, пили казенку і самогон, їли гарячу картоплю з салом, передавали одне одному миски з огірками й капустою, голубцями й пиріжками. Поряд стояли і весільні калачі, і поминальна капуста. Всі чекали на його дружину Вероніку з дочкою Вікторією, але їх не було.

Він сам не знав, чому вижив. Від такого грипу не вижи вають. Смерть була б логічним завершенням його пошуків і втрат. До нього приходили різдвяні колядники і лікар з району. Йому вже все було байдуже. Хотілося тільки спокою. І не спокою, а забуття. Другий рік без відпустки. Другий рік душевної безпритульності. Зникла дружина. Померла мати. І він не вмів оцінити ці події. Він не знає, чому вижив.

Але вижив, і наприкінці січня повернувся до Києва. І мало не з порогу зняв слухавку, в якій звучав незнайомий мело дійний жіночий голос:

- Я прошу вибачення, це… Дмитро?

- Так…

- Ваша дружина, Вероніка Іванівна, дуже хвора. Вона в лікарні й хоче побачити вас.

Йому пояснили, до якої лікарні йти, до кого звернутися, щоб його провели до Вероніки, в якій вона палаті, а він навіть не спитав, з ким, власне, розмовляв.

Він поклав слухавку і роздивився навкруги. Йому здало ся, ніби в його домі хтось був. Все було на своїх місцях: взуття і одяг в передпокої, сервіз у серванті у вітальні, простенькі чашки у шафі на кухні. Що ж не так, звідки це відчуття, ніби тут хтось був? В умивальнику стоять два келиха. В кутку - пляшка від горілки. Він нахилився, взяв ту пляшку і згадав, що її вони пили з дядьком Василем напередодні, як вирушили до Блюхівки. Цілком можливо, він витяг для тої горілки не склянки, а келихи. А ще в його помешканні жив ледь відчутний чужий запах. Він закурив, і той запах зник. Після такого грипу все може примаритись.

Наступного дня надвечір він зібрався до лікарні - йому сказали, вранці йти не варто, якщо він нікого не хоче зуст ріти. Він знав ту лікарню - вона була неподалік від інсти туту, де він вчився.

До хворих нібито нікого не пускали у зв’язку з епідемією грипу. Але у віконечку жінка з oбличчям, закритим операцій ною маскою, продавала талончики на відвідини хворих по три гривні сорок копійок. В маленькому вестибюльчику лікарні товклося повно всякого люду з квітами і целофано вими пакетами, і всі вони намагалися переконати жінку в масці пустити їх без талончика. Санітарка в білому халаті незворушно мила підлогу в цій тісноті, б’ючи відвідувачів шваброю по ногах.

- А чи можна покликати бабу Зосю? - спитав її Дмитро.

- Вам до кого? - санітарка, блимнула з напівтемряви хижими очима, не уточнюючи, хто вона: безпосередньо баба Зося чи особа, яка може виконати аналогічні функції.

- До Стебелько з дев’ятої.

- Зараз підемо, - санітарка зробила ще кілька рухів у людей під ногами, а потім ретельно замкнула відро з брудною водою і швабру з ганчіркою у комірчині, декілька рaзів перевіривши, чи добре замкнуто.

- Тільки підемо сходами, а не ліфтом.

- Сходами так сходами.

Вони піднялися на третій поверх, і він дав тій санітарці одну гривню.

- Ось відділення, - санітарка розчинила перед ним двері, - дев’ята палата - друга ліворуч.

Вероніка була неприємно здивована, коли Дмитро увій шов до задушливої палати. Вона змінилась. У неї знову довге волосся, як бозна скільки років тому. Завжди здавалася дівчинкою. У тридцять два мала вигляд двадцятилітньої. Во на не була красунечкою, як інші жінки, але дівчача зовніш ність робила її неймовірно милою для нього, і коротенька стрижка підкреслювала її юність. Тепер Вероніка вже не здається дівчиськом. На казенних подушках лежить жінка, дуже бліда, але це їй пасує. Вочевидь, нещодавно їй було дуже погано, але зараз, певне, краще.