- Наскільки мені відомо, всі ліки були для Вероніки придбані. Скажіть конкретно, чого тоді не купили, що могло б її врятувати? А ще скажіть, де баба Зося, яка працювала у вас у вечір напередодні загибелі Вероніки?
Згадка про бабу Зосю, певне, дуже розсердила Ольгу Павлівну - Дмитро не відводив очей від обличчя лікарки, розмовляючи з нею.
- До чого тут баба Зося? І навіщо вона вам?
- А чого ви не хочете сказати, де зараз та жінка?
Ольга Павлівна зітхнула і вирішила поміняти тактику.
- Я перепрошую, як ваше ім’я і по батькові?
- Дмитро Миколайович.
- Отже, Дмитре Миколайовичу, баба Зося звільнилася минулого понеділка. Ми дуже шкодували за нею, бо вона добросовісно працювала. Але, певно, десь їй запропонували кращі умови. І вона пішла від нас шукати іншого пристано вища в цьому неспокійному житейському морі… - І ви не знаєте, де вона?
- А звідки я можу знати?
- Скажіть, а вона жила у вас в лікарні?
- Звідки ви це взяли? Так, у нас не вистачає санітарок, але ми не можемо селити їх у нас. Баба Зося була нещасна жінка, нічого не скажеш. І добра серцем, хоча й страшна зовні.
«Знаємо ми її добре серце», - подумав Дмитро, а вголос сказав:
- Тобто ви не можете нічого сказати, де тепер ця сані тарка?
- На жаль, ні. А… можна дізнатися… навіщо вона вам?
- Це вже моя справа. А тепер, скажіть мені, що могло стати причиною смерті Вероніки? Я був у неї напередодні, і вона не справляла враження смертельно хворої.
- А ви б побачили, як їй погано було за кілька днів до того! Чи ви тоді приходили до неї?
- Ні, не приходив. Ми були посварені з дружиною, і я навіть не знав, що вона в лікарні. А потім мені хтось подзво нив, ніби вона хоче зустрітися зі мною. Між іншим, ви не скажете, хто б то міг бути?
- Я вам не дзвонила. Вона могла попросити когось із хворих.
- Тут усе дуже незрозуміло з її смертю.
- Послухайте, коли була б якась найменша підозра, тут були б і слідчий, і медексперт. Вам видали довідку про смерть за підписами керівництва лікарні, а ви думаєте, ніби ми тут недогледіли вашу дружину. Для нас кожна смерть - велика неприємність!
- А скажіть мені, якщо я все таки маю сумніви… куди я маю звернутися?
Ольга Павлівна знову змінила тактику.
- Послухайте, вашу дружину це не підніме з землі. А нам будуть великі неприємності! У нас абсолютно немає коштів!
Лікуємо вас за двісті дванадцять гривень на місяць! Годуємо хворих тільки тому, що надаємо відвідувачам платні послуги! Білизну востаннє одержували ще за Андропова!
Просимо хворих лягати до лікарні зі своїми простирадлами!
До речі, білизна вашої дружини… нам чужого не треба. Вам її віддадуть. Донька за нею так і не прийшла.
- Я вам поставлю одне питання, а ви мені дасте відповідь.
А я вже буду вирішувати, чи мені скаржитися на вас, чи ні.
- Я вас слухаю, Дмитре Миколайовичу.
- Якщо медпрацівник - боронь Боже, я не думаю, ніби це ви! Але якщо хтось захоче скористатися безпорадністю хворого і звести з ним рахунки, то наскільки це можливо?
- Такого не може бути! Лікар або медсестра можуть не мати під рукою потрібних медикаментів, щоб вивести хворого з кризового стану. Можлива така ситуація, що медпрацівник помилився, дав не ту дозу, а потім не зізнаєть ся в тому. Таке ще можна собі уявити. Але щоб лікар…
- Я не кажу - лікар, а медсестра, санітарка…
- Щоб хтось із них с в і д о м о зробив ін’єкцію або дав випити щось таке, від чого у хворого настане погіршення… - І до того ж замаскувати це під симптоми якоїсь хво роби…
- Такий гріх собі на душу жоден лікар не візьме! Це просто жах навіть подумати про таке!
- Тобто такого ніколи не буває?
- Якщо вам аж таке спало на думку, то треба було подавати скаргу ще тоді, коли тіло було тут. Наполягати на повторному розтині, шукати сліди шкідливих речовин, які могли призвести до зупинки серця. Ви й тепер можете це робити, але за самою лише історією хвороби встановити істину буде майже неможливо. Це я вам точно кажу. Не тому, що хочу себе виправдати, хоча й цього хочу також. Але просто я знаю свою роботу, як і ви - свою. Можете прокон сультуватися в МОЗі.
- Розумієте, мені теж треба виправдатися. Перед донь кою. Ви не заперечуєте, щоб я вам поставив ще одне запи тання?
- Запитуйте, Дмитре Миколайовичу.
- А чи не міг причиною Вероніки смерті стати мій прихід до неї?
- Як це? Я вас не розумію.
- Ми були посварені. Я прийшов до неї з квітами, ні слова про те, що було. Ніякої неприємної розмови - я не ідіот. Але чи не міг мій візит настільки погіршити її стан…
- Ну, це вже зовсім дурниця! Ніколи не вірте, ніби люди помирають від горя чи одужують від щастя! Емоційний стан може створювати сприятливі або несприятливі умови для розвитку хвороби, але не більше того. У вашої дружини не було післягрипозної пневмонії, тому що їй кололи ліки, які запобігають їй. На них і могла виникнути алергійна реакція.
По іншому я не можу пояснити її смерть. - І ви могли б підтвердити, що від самого тільки мого приходу нічого жахливого не могло статися?
- Звичайно! Ваша дружина не була такою вразливою.
Поряд із нею в палаті лежала одна абсолютно неможлива особа, яка весь час влаштовувала істерики. Ми їй давали міцне снодійне, бо інші хворі зовсім не могли спати. То ваша дружина дуже спокійно реаґувала на ту Поліну.
Дмитро згадав брудну постіль у палаті, де лежала Веро ніка. І ще раз згадав санітарку, яка мила підлогу в палаті, але запитувати в Ольги Павлівни про неї не було сенсу. Якщо вона і знає про неї, то має свої міркування не говорити.
- Рада була з вами познайомитись, Дмитре Миколайо вичу. Прийміть ще раз співчуття з приводу тяжкої втрати.
Заходьте, якщо у вас виникнуть питання, спробуємо полег шити ваші пошуки. І не забудьте забрати білизну - нам чужого не треба. Лю бо! Ти мене чуєш? Віддай постіль чоло вікові Стебелько!
Коли він опинився на вулиці із вузлом простирадла і підковдри, Дмитро пошкодував, що відмовився від Катери ниної пропозиції почекати на нього. Як тепер іти до замов ників із цим клунком? Хто знав, що воно раптом так вийде?
Він подзвонив з таксофону обом замовникам і домовився на зустріч назавтра зранку. Зараз шеф не буде так ретельно перевіряти кожен його крок.
Був полудень. Поміж сірих хмар вибилося їдке зимове сонце. Вранці йшов сніг. Зараз віє бридкий вітер. Надворі лютий, місяць вітрів і кривих шляхів.
Вікторія повернулася додому після занять і почала готу ватися до приходу батька. Власне, все було готове ще вчора, але вона ще раз замела майже чисту підлогу, накрила стіл на п’ять осіб - тьотя Лариса з Ярославом, вони з батьком і мама. За годину до приходу батька почала одягати те, в чому зустрічатиме гостей. Так, вона має бути в чорному. Одягла тугі чорні джинси, а з кількох чорних светрів вибрала із глибоким вирізом. Волосся прибрала назад чорною хусткою «бандана». Все гаразд. Хай дивиться, старий розпутник. Чи старий праведник - вже не знаєш, як його іменувати. Вранці дзвонив Женик Мурчик, згадував про дев’ять днів. Ще одне диво в пір’ї. Як бідній мамі не щастило! Звичайно, це не те одоробло, що взялося свататися до них із мамою обох минулої осені. Господи, де ті чоловіки? Кажуть, жінки не такі. Жінки такі, як треба! Це з мужиками проблеми!
За двадцять шоста. Годі дивитись у дзеркало, пора накривати на стіл. Власне, все вже готове. Тільки розкласти на тарілочки. Вони з мамою не любили куховарити. Їли ковбаси й шинки. Купували салати в прозорих коробочках і соки в пакетах. Споживаючи такі страви, відчуваєш себе справжньою жінкою. Не те що варити картоплю й гречану кашу, як це роблять пересічні домогосподині. Тому, мабуть, і гроші, які в них недавно були, закінчилися так швидко…
Кажуть, на поминальному столі мають бути страви, що відповідають смакам того, кого поминають. Тому Вікторія прагнула продемонструвати батькові вишуканий смак його покійної дружини, що його він так і не осягнув.