А Дмитро сам будував свій дім. Брався за все, у вихідні будував дачні будиночки, складав копійку до копійки, щоб назбирати ті чотири з половиною тисячі радянських карбо ванців - перший внесок за трикімнатну кооперативну квар тиру на околиці. Він збирав ці гроші майже три роки, двічі поступався своєю чергою, бо не мав чим платити, бо заробляв тільки він. Вероніка вчилася на культосвітньому факультеті.

Хотіла бути акторкою або театральним режисером. Фанта зерка! Віта ходила до дитячого садочка. А коли він нарешті виплатив перший внесок, їхній дім будувався дуже повільно.

Бетонну коробку зібрали швидко, але інтер’єрні роботи йшли мало не три роки. А потім - куди вже було вертатися до тієї науки і до тих надскладних систем, якщо життя змоделювало таку систему, з якої вже не вийти, далі можна існувати тільки в її межах.

А коли збанкрутували мало не всі установи радянських часів, він не став нити: поверніть мені мою інтелектуальну працю. Пішов перебудовувати для нових багатіїв старі помешкання, робив усе, що їм хотілося, і по три клозети, і по дві сауни, міняв форми вікон, надбудовував мансарди, навішував кімнати веранди для елітних собак, аби тільки в його БЕТОНЦІ був достаток. Тепер життя нібито стало набагато розкішнішим, ніж тоді, коли вони починали. На вулицях повно дорогих авт, на кожному кроці - спокусливі ресторани і крамниці, але більшість людей сидить у злиднях.

Ковтають слину біля шинок у вітринах, а вдома їдять вермі шель і ковбасу для собак. Та його дівчата і їли, і вдягалися добре, і на море їздили. Вероніка працювала по три чотири години на день, а не так, як робітниці в його бригаді з євроремонтів, нещасні, вічно втомлені жінки, що мали або п’яницю вдома, або були взагалі без мужика, і часом від життєвої туги віддавалися електрикам і сантехнікам просто на підлогах тих помешкань, де вони білили стіни й стелі.

Він і сам, бувало, розважався з тими жіночками - грубе життя будівельника диктувало свої грубі безжальні закони - і те, яким він був з ними, було земля і небо в порівнянні з тим, яким він був з Веронікою. Тих жінок він і кусав, і жма кав, щоб уночі вдома бути ніжним з Веронікою. A потім із них зосталася одна, Катерина Рачко, грім баба одного зросту з ним. Маляр першої категорії, в минулому, здається, худож ник реставратор. Вона також мешкала в бетонці на лівому березі, їм було по дорозі додому, і він, траплялось, підвозячи її, заходив до неї. Катерині подобався дикий брутальний стиль, а він виливав із тою жінкою всю свою лють на нездарне життя, де насправді нічого не збулось.

А всю свою ніжність він беріг для Вероніки. І їй подоба лось, він бачив, їй було добре з ним, вона не прикидалася, вона б ніколи не прикидалася. Коли їй не подобалося, вона відсувалась від нього якомога далі, але він знав, як цілувати, щоб вона не відсувалася. А в останні роки цього взагалі не було: вони вистраждали своє подружнє щастя. Він бачив, яким гарним було її обличчя, коли гасло світло, тільки м’яко блимав рожевий нічник. Ніколи вдень, вдягнена в найкращу сукню, в найкращому настрої, вона не бувaла такою гарною. І як вона змогла зневажити все, що було між ними? Хто ж забрав її від нього, хто запропонував їй щось краще у цьому божевільному світі? Вона не вісімнадцятилітня топ модель.

Але ж які квіти стояли біля її ліжка у лікарні! Хто заманив її у великий непривітний світ, з якого я її колись забрав, від якого завжди оберігав! А кажуть, ніби я її вбив! Я ні в чому не винен! І моя мати - теж. Як відвести ці страшні звинува чення, як?

Лариса таки зателефонувала ввечері. Сказала, що вона щойно від Віти, що та в жахливому стані, і краще б йому не з’являтися на похороні. бо мала може викинути бозна що.

Увесь цей рік вона лаяла свого батька, мовляв, той загубив мамин талант, - Вероніка могла б стати головним режисером якого небуть провідного театру, а не керівником студентського аматорського гуртка. Але вона, Лариса, не вважає його, Дмитра, прямим винуватцем смерті Вероніки.

- Спасибі тобі, Ларисо, - гірко прохрипів він. - Aле чому ж усе таки померла Вероніка?

- Безпосередня причина смерті - набряк гортані. Якесь ускладнення після грипу.

- Коли я бачив її, вона не здавалася смертельно хворою.

Так, слаба, дуже бліда… Але… - він довго шукав слова, щоб передати свої враження від зустрічі з Веронікою в лікарні, - в неї не було печаті смерті на чолі! І… в нас не було неприєм ної розмови!

- Віті наговорив психоаналітик, що ти весь час пригні чував Вероніку, не давав їй виходу з приватної сфери до публічної, не підтримував її кар’єрних прагнень, обтинав шляхи її самореалізації, от її організм і запрограмувався на самознищення, потрібен був елементарний грип, і… все сталося.

- Ларисо, як ка загублена самореалізація! Вона як жінка, мала все! Коли в неї двічі на тиждень бували вечірні заняття, я завжди зустрічав її! Як принцесу! На машині! Навіть у снігопад! Яка жінка може похвалитися таким ставленням до себе!?

- Ну, і дав у пику, що призвело до множинного перелому виличної кістки, кращі професори Києва не знали, як це заживити, щоб не різати щоку…

- Але ж вона сказала, що зрадила! Який мужик спокійно на це відреаґує?

- Дмитрику, котику, жінка на зламі тисячоліть має право на подружню зраду. Тобі ще цього не пояснили?

- Здається, таки пояснили… - І якщо вже тобі так хотілося погратися у Домострой, бив би долонею, а не кулаком! Або схопив би за коси! Але тепер це не має ніякого значення. Похорон післязавтра, об одинадцятій, але, я вже казала, Віта дуже зла на тебе, вважає, що ти мало не вбив Вероніку…

- Ларисо, а де Віка? І де вони живуть,.. жили… я ж нічого не знаю, і, може, я чимось можу допомогти, не думай, що я якийсь звір…

- То ти таки правда нічого не знаєш про них?

- Так само, як ти нічого не знала про смерть нашої з Володькою матері.

- Гаразд, давай зустрінемось завтра, тільки ввечері, бо я на роботі.

- Давай, тільки де? Можеш заїхати до мене, я сам…

- Ой, до твоєї бетонки, та ще й після роботи… - (знову «бетонка», гірко подумав він). - Давай зустрінемось у центрі, посидимо десь у барі з коньячком, пом’янемо і Вероніку, і твою матір, а також поміркуємо, як тобі бути з Вітою.

Домовились про зустріч. Бар «Відень». Він знає, де це.

Якраз перед Новим роком вони закінчили обладнувати помешкання з двома мансардами в будинку кінця минулого сторіччя. Цей самий «Відень» - там у напівпідвалі. Він недолюблював Ларису за її науковоподібний дискурс, яким вона сама здається, дуже пишалася. Хто мав щастя хоч доторкнутися правдивої науки, та ще й хоч трішки відчути свої сили, той завжди зневажатиме гуманітаріїв, ґеніїв словесного шумовиння, в якому нібито ховається неіснуюча думка. Мистецтвознавець! Саме мистецтво прийняти можна.

Але мистецтвознавство - мастурбація в чистому вигляді!

Втім, що те облудне мистецтвознавство у порівннні з життям і смертю…

Але хоч би яка була та Лариса, а завтра він має почасту вати її в барі «Відень». Цей бар недешевий, треба мати при собі достатньо грошей. Він відчинив дверцята шафи у віталь ні, де завжди лежала готівка. Там мало бути шістсот гривень.

Але там нічого не було. Він узяв звідси чотириста гривень ще до Нового року, коли їхав до Блюхівки з дідом Василем.

Після повернення з Блюхівки не зазирав сюди. У Вероніки з Вітою лишався ключ від помешкання, звідки вони пішли, від цієї самої бетонки. Обручки і сережки покидали на стіл, а ключі від бетонки забрали з собою! Його знову охопила зві ряча лють: треба було поміняти замок, щоб вони не змогли увійти сюди, коли захочуть! І не тих грошей було шкода.

Слава Богу, вони не останні. Але огидно ще раз пошитися в дурні. Є в стольному граді декілька великих сірих будинків. Цей, печерський, - мабуть, найшляхетніший з поміж них. Деякі помешкання в ньому поскуповували так звані «нові». Але дехто з давніх мешканців тримається так несхитно, що «нові» й не наважуються звернутися до них із пропозицією продати квартиру, переїхати кудись. В одному із саме таких помеш кань і горить світло зараз. Тихо, тільки зрідка шумлять авта і десь виють бездомні собаки. Надворі - та коротка й грізна година, коли засинають усі пізні птахи великого міста і ще не прокидаються ранні. І якби хтось зазирнув у жовте вікно на третьому поверсі, яке тривожно світить крізь морозну сизу каламуть, то побачив би жінку, що сидить на краєчку софи, і юнака, який лежить на цій софі й дивиться в стелю червоними очима. Нещодавно він лежав просто на підлозі вниз обличчям, і їй вартувало чималих зусиль змусити його перелягти на софу. А перед тим він кричав, що має когось вбити, щоб помститися цьому нездарному життю за її смерть. І тоді вона вклала йому в руку ніж і сказала: вбивай мене.