- Ти жорстока.

- Я не жорстока. Я завжди твереза. Тому, хоч як би у мене боліло серце, ніколи не погодую на вулиці кішку чи собаку. Оскільки не зможу взяти їх додому! Навіщо ж приручати? Ненавиджу цю благодійницьку брехню!

Він ображено засопів. І Єва збавила тон:

- Добре. Не плач, хлопчику. Тобі сподобалась іграшка - це святе! Я почекаю в машині. Впевнена: ти повернешся сам! Вона глухоніма, але не дурепа. Навіть цікаво…

Єва махнула рукою, потерла у повітрі пальцями. Офіціантка кивнула, принесла паперове паспарту з рахунком. Єва поклала туди гроші, встала і швидко попрямувала до траси, де стояв рено. Дан залишився чекати на здачу, адже Єва поклала цілу сотню. А цього було забагато.

Коли вона принесла книжечку з рештою, він вже майже ненавидів її посмішку! Він почав відраховувати чайові, міркуючи, скільки лишити - п’ять чи три. Вона стояла над ним і він відчував, що ця хворобливо-виклична посмішка ллється на нього зверху, мов окріп. Звісно, подумав Дан, скоріше за все, це у нього самого хвороблива уява щодо людей із вадами. Вони - як звірі. Беззахисні і природні. Їх, якщо вони жіночої статі, можна безкарно ґвалтувати. І вони мовчатимуть.

Це був напад люті. Такі напади траплялися тепер досить часто. Йому несподівано закортіло вдарити її в обличчя. Бо він ще ніколи такого не робив - не бив жінку. Скоріше за все, таким чином він хотів помститися тій, іншій, котра так просто і жорстоко сказала, що більше його не хоче. А ще у нього майнула підступна думка, що ця - не заверещить…

Він підвів очі. Вона не посміхалась.

І це його так само роздратувало. Пригадалися Євині слова: про сарай і сто гривень.

Він залишив в книжечці розрахунків десятку. Якщо їй важливіша ця десятка, тоді питання відпадає. Нехай бере і йде якнайподалі у своїй червоній спідниці! У цій викличній, дурнуватій спідниці із претензійним білим фартушком…

- Тобі тут не місце, - сказав він. - Хочеш, поїдемо з нами?

Можливо, цього разу артикуляція була не чітка, бо вона залишалася незворушною. І гроші не взяла.

З траси почувся сигнал Рено Кліо. Йому здалося, що німа здригнулася. Вона виглядала схвильованою.

Дістала з кишені блокнот і олівець - то був інший блокнот, не той, в який вона записувала замовлення - і простягнула йому. Він був новий, чистий з першого аркуша.

«Поїдеш з нами?» - написав Дан, дивуючись, як швидко вона припинила розуміти ворушіння вуст.

Вона поглянула на напис. І почала розв’язувати стрічки фартушка. Дан посміхнувся. Він виграв. Шкода, що не заключив з Євою парі!

Вона кинула фартушок на бильце пластикового крісла.

Дан подумав, що їй, певно, треба зайти до прибудови і забрати звідти якісь необхідні речі. Він кивнув поглядом на її помешкання. Вона похитала головою. Він взяв її за зап’ястя і вони швидко пішли до машини. Ніхто не звернув на це уваги.

Дан відчинив задні двері, вона пірнула на сидіння.

Двері клацнули. Все сталося надто просто.

Дан сів вперед, поруч із Євою. Єва посміхнулась і повернула ключ.

Авто рушило з місця.

Дорога…

…Соля не була Солею. В дитинстві вона називала себе Мією - від «Соломії».

Але тепер їй просто подобалося розсипати сіль…

…Коли тобі усе байдуже, ти сідаєш в авто чи потяг і їдеш світ за очі. Ти хочеш відшукати таке місце на землі, де барви будуть яскравими, а звуки нефальшивими. А слова зовсім зникнуть, розчиняться у барвах і звуках. Тому що істина полягає не в словах, навпаки: істина ховається за словами, зникає і тане в них.

Я ніколи не була в Албанії. Але мені здається, що я живу саме там. Чому там? Тому що я там ніколи не була. Тому що чула, що це маленька і бідна країна, якою мало хто цікавиться. А можливо, Албанія - це я? Я існую на мапі ні для кого не цікавою крапкою. Нікому не спаде на думку вчити мою мову - адже я не маю Нобелівських лауреатів, винахідників та більш-менш відомих акторів, що підкорили Голівуд (хоча, раптом - вони є? Треба при нагоді зазирнути до Інтернету)…

Отже, мене звуть Албанія. У світі гадають, що я страшенно переживаю через те, що мало хто згадує мене в телевізійних новинах, газетах та інших джерелах інформації. Хіба що коли на моїй території розгораються локальні війни і маленькі вперті албанці вбивають одне одного через розбіжності в питаннях віри. У світі гадають, що мені неодмінно потрібні світові шоу з зіткненнями літаків, руйнуванням хмарочосів, розлученнями Тома Круза та кольоровими революціями. Тоді про мене заговорять! Але я - хитра маленька Албанія (нагадую, це - моє ім’я!): сиджу собі тихо на мапі, посміююсь, бо мені на все це нас…ати. І я із задоволенням це роблю [зроблю] на свіжому повітрі - посеред мальовничих гірських краєвидів.

Я люблю їсти здорові харчі - часник та цибулю. З хлібом, котрий сама випікаю. Через цю корисну їжу я найчастіше мовчу. Адже як дмухнути [дихнути] на Тома Круза часником? Хоча, гадаю, він так само іноді їсть цей продукт. А коли має зйомки на природі, то якщо припече, може й свіжим зеленим листям підтертись.

Маленьку хитру Албанію теж можна любити. І теж - по різному. В авто чи за сараєм, бо вона - досить невибаглива. А коли іноді виходить на широкі міжнародні простори, до неї може залицятися і сам принц іншої держави. Тоді маленька хитра Албанія пару ночей проводить на шовкових простирадлах.

А потім повертається до своїх кіз, свого часнику, гірських краєвидів, котрі для неї - і батьківщина, і туалет водночас…

- Ти задоволений? - запитала Єва, не дивлячись у бік Дана.

- Цілком, - сказав він і поглянув у люстерко над Євиною головою.

- Що вона там робить?

- Сидить… Ми говоримо про неї, як про тварину, - сказав Дан, - Відверто кажучи, мені не зручно повертати голову.

- Ага… - єхидно почала Єва. - Гадаю, ти не будеш думати про зручність, коли ми зупинимось заночувати. Підібрали маркітантку…

- Я ж не винен, що вона згодилась, - знизав [здвинув] плечима. - Мабуть, їй було там нудно.

- Ага… - знову повторила вона. - Там нудно, а тут буде весело. Може, вона божевільна і зараз закине мені зашморг на шию…

- Не бійся, я його зніму! - засміявся він. - Нас - двоє.

- Троє… Твоєю милістю… - зітхнула вона.

- Ти сама мене спровокувала! - сказав Дан.

- Я просто давно і добре тебе знаю. Тобі все треба негайно, а якщо - ні, ти б мені вже всі печінки виїв. Добре, що я в тебе не закохалась тоді, в інституті.

- Шкода… - посміхнувся він.