— Я думав, що зможу сьогодні передати тобі всі деталі цієї справи, але ні, — сказав Ел, коли знову опанував себе. — Мушу піти додому, прийняти свій наркотик, задерти ноги. Я зроду ніколи не приймав нічого сильнішого за аспірин, тож те лайно, оксиконтин, вирубає мене блискавично. Просплю годин із шість, а потім якийсь час почуватимуся здоровішим. Міцнішим. Ти не міг би зайти до мене десь о пів на десяту?

— Міг би, якби знав, де ти живеш, — відповів я.

— Невеличкий котедж на Вайнінг-стрит. Номер дев’ятнадцять. Побачиш садового гнома біля ґанку. Його неможливо не помітити. Він тримає в руках прапор.

— Про що ми мусимо побалакати, Еле? Я маю на увазі… ти ж мені ніби все уже показав. Тепер я тобі вірю.

Авжеж, я йому повірив… проте чи це надовго? Вже зараз мій короткий візит у 1958 рік почав набирати непевної фактури сновидіння. Кілька годин (або кілька днів) — і я, ймовірно, зможу переконати себе, що все це мені було наснилося.

— Нам багато про що треба побалакати, друже. То ти прийдеш?

Він не наголосив «на прохання помираючого», але я прочитав це в його очах.

— Гаразд. Хочеш, підвезу тебе до твого дому?

Очі його на це спалахнули.

— Свого пікапа маю, та й взагалі тут лиш якихось п’ять кварталів. Тож сам доїхати подужаю.

— Ясно, що подужаєш, — кивнув я, сподіваючись, що промовляю ці слова впевненіше, ніж насправді почуваюся.

Я підвівся і почав розкладати по кишенях свої речі. Намацав і витяг ту пачку грошей, що він мені їх був дав. Тепер я розумів, чому п’ятірки мають інший вигляд. Мабуть, і решта банкнот мають якісь відмінності.

Я подав гроші йому, але він похитав головою.

— Ні-ні, залиш собі, у мене їх повно.

А проте я поклав пачку на стіл.

— Якщо кожний раз — це перший раз, як у тебе зберігаються гроші, коли ти повертаєшся назад? Чому вони не стираються, коли йдеш туди наступного разу?

— Нема розгадки, друже. Я тобі вже казав, є чимало всього, чого я не знаю. Існують правила, і кілька з них я вичислив, але небагато. — Його обличчя освітилося блідою, але натурально веселою усмішкою. — От ти ж приніс сюди своє кореневе пиво, хіба ні? Воно й зараз вирує у тебе в шлунку, чи не так?

Власне, так воно й було.

— Ну, гаразд. Побачимося ввечері, Джейку. Я відпочину, і тоді ми все обговоримо.

— Можна ще одне запитання?

Він махнув на мене рукою, ясно показуючи, щоб я вже йшов. Я помітив, що нігті в нього, які він завжди скрупульозно підтримував у чистоті, тепер жовті, потріскані. Ще одна погана ознака. Не така промовиста, як втрата тридцяти фунтів ваги, але все одно погана. Мій тато казав, що багато можна зрозуміти про стан здоров’я будь-якої людини лише з вигляду її нігтів.

— Знаменитий фетбургер.

— А що таке?

Утім, в кутиках його губ грала усмішка.

— Ти маєш можливість дешево продавати, бо дешево купуєш, хіба не так?

— Телячий ошийок у «Червоному & Білому», — сказав він. — П’ятдесят чотири центи за фунт. Я туди ходжу щотижня. Тобто ходив до моєї останньої пригоди, котра занесла мене далеко від Лізбон-Фолза. Маю справу з містером Ворреном, м’ясником. Якщо прошу в нього десять фунтів фаршу, він каже: «Один момент». Якщо дванадцять чи чотирнадцять, він каже: «Доведеться вам подарувати мені якусь хвилинку, поки я не намелю для вас свіжого. Вся родина вкупі зібралася?»

— Завжди одне й те саме.

— Так.

— Бо це завжди перший раз.

— Саме так. Це як та історія з хлібами й рибами у Біблії, якщо її добре обміркувати. Тиждень за тижнем я купую той самий телячий фарш. Я згодував його сотням людей, попри ті плітки про кітбургери, а він завжди самооновлюється.

— Ти купуєш те саме м’ясо знову й знов, — я намагався якось вмістити це собі в голові.

— Те саме м’ясо, в тому самому часі, у того самого м’ясника. Котрий завжди промовляє ті самі слова, хіба що я сам скажу щось інше. Зізнаюся, друже, час від часу мене спокушало підійти до нього й сказати: «Ну, як діла, містере Воррен, старий, лисий бахуре? Чи трахали ви якісь теплі курячі гузки останнім часом?» Він все’дно забув би про це. Але я того не робив. Бо він добра людина. Більшість тих, кого я там зустрічав, добрі люди. — Остання його фраза прозвучала ніби трохи замріяно.

— Я не розумію, як ти міг купувати м’ясо там… готувати й продавати його тут… потім купувати його ж знову.

— Приєднуйся до клубу, друже. Я тобі вже збіса вдячний тільки за те, що ти ще тут… а міг би тебе втратити. Власне, ти міг би й не відповісти на той мій дзвінок, коли я зателефонував до школи.

У душі я почасти жалів з цього приводу, але вголос нічого сказав. Певне, й не мусив. Він був хворий, але ж не сліпий.

— Приходь до мене додому ввечері. Я розкажу тобі, що маю на думці, а тоді вже ти сам вирішиш, що його найкраще далі робити. Але рішення мусиш прийняти швидко, бо час спливає. А от не скажи, є ж якась іронія в тому, куди саме виводять сходи з моєї комори?

Ще повільніше, ніж до того, я повторив:

— Кожний… раз… є… першим.

Він знову усміхнувся:

— Гадаю, це-то ти цілком зрозумів. Побачимося ввечері, гаразд? Вайнінг-стрит, дев’ятнадцятий номер. Видивляйся гнома з прапором.

Я вийшов з «Харчевні Ела» о пів на четверту. Шість годин, що минули відтоді до дев’ятої тридцяти, були не такими запаморочливими, як прогулянка до Лізбон-Фолза на п’ятдесят три роки назад, та все ж таки. Здавалося, час заразом і ледь тягнеться, і шалено мчить. Я поїхав додому, до будинку, який я придбав у Сабатусі [60](коли наш матримоніальний союз розпався, ми з Кристі продали наш колишній дім у Фолзі і поділили гроші). Гадав, трішки здрімну, але, звісно, заснути не зміг. Витримавши двадцять хвилин лежання на спині (прямо, як голобля) з втупленими в стелю очима, я встав і пішов відлити. Дивлячись, як сеча бризкає в раковину унітаза, я подумав: «Це перетравлене кореневе пиво з 1958 року». Але одночасно була присутня думка, що все те було оманою, Ел якимсь чином мене загіпнотизував.

Отаке от подвоєння, розумієте?

Я спробував дочитати залишок ще не перевірених учнівських творів, проте не дуже здивувався, коли переконався, що не в змозі цього зробити. Орудувати грізною червоною авторучкою містера Еппінга? Вписувати критичні судження? Та це ж сміху варте. Я навіть слів докупи зібрати не міг. Тому я ввімкнув трубу (атавістичний сленговий термін з п’ятдесятих років; у телевізорах більше нема електронних трубок) і якийсь час перемикався з каналу на канал. На «Кіноканалі TMC» я натрапив на старий фільм під назвою «Дівчина автогонщика» [61]. І вловив себе на тому, що вдивляюся в старі автомобілі й психованих підлітків так напружено, що мені аж голова заболіла, тож я вимкнув телевізор. Швиденько підсмажив собі трохи поїсти, а тоді не зміг проковтнути ані шматочка, хоча й почувався зголоднілим. Так і сидів на місці, дивлячись на страву в тарілці, а думав про Ела Темплтона, котрий знову й знову продає той самий десяток, чи трохи більше, фунтів фаршу, і так з року в рік. Це дійснобуло схоже на те біблійне чудо з хлібами і рибами, тож як було не народитися тим пліткам про кітбургери й песбургери, які поширюються завдяки його низьким цінам? Виходячи з того, скільки він сам платив за м’ясо, він мусив мати просто скажений прибуток з кожного проданого ним фетбургера.

Коли я усвідомив, що міряю кроками периметр своєї кухні — неспроможний ані заснути, ані читати, нездатний дивитися телевізор, а добру смаженину викинуто к свиням — я стрибнув у машину і поїхав назад до міста. Було за чверть до сьомої, і на Мейн-стрит залишилося повно вільних місць для парковки. Я проїхав повз фасад «Кеннебекської фруктової», випростано видивляючись з-за керма на цей облуплений релікт, який колись був квітучим містечковим бізнесом. На той час доби уже замкнена крамниця мала вигляд споруди, що приготувалася до знесення. Єдиними ознаками людської присутності були кілька рекламних плакатів «Моксі» за вкритим пилом склом вітрини (ПИЙТЕ «МОКСІ» ДЛЯ ЗДОРОВ’Я! — закликав найбільший з них), та й вони вже були такі старомодні, могли висіти там роками.