«Кавабанґа, Баффало Боб», — привітався я з власним відображенням у дзеркалі й раптом кинувся бігом до свого кабінету. Я не зберігаю всі шкільні роботи — жоден учитель не зберігає… в них можна потонути! — проте я виробив звичку робити ксерокопії найкращих текстів. Вони слугують чудовими навчальними прикладами. Я б ніколи не використав твору Гаррі перед класом — текст, як на таке, надто приватний, але я пам’ятав, що все одно зробив з нього копію, тому що в мені самому він викликав таку потужну емоційну реакцію. Я висунув нижню шухляду і почав ритися пальцями в пацючому гнізді з течок і окремих аркушів. Через п’ятнадцять пітних хвилин я знайшов його твір. Сів за стіл і почав читати.
«Тоді був не день а було під нічь. Та нічь що змінила моє життя була нічю коли мій батько замордував мою матір і двох моїх братів а мене дуже поранив. Він поранив мою сестру теж і то так сильно шо вона запала у кому. За три роки вона померла а так і не прокинулась. Її ім’я було Еллен і я дуже її любив. Вона любила сбирати квіти і ставити їх у вази. Що трапилося було як у фільмі жахів. Я ніколи не хожу дивитися фільми жахів бо в нічь на Гелловін 1958 року я один такий пережив.
Мій брат Трой був надто дорослий щоб кричати каверзи або ласощі (15). Він дивився телевізор з моєю матірю і сказав шо допоможе нам їсти наші цукерки коли ми повернемося додому а Еллен, вона сказала ба ні, наряжайся і сам ходи збирай, і всі сміялися бо ми всі любили Еллен, їй було тільки 7 але вона була справжня Люсі Болл, вона могла будь-кого росмішити, навіть мого батька (якщо він був тверезий тобто, коли пяний він був скажений). Вона нарядилася принцесою Літоосінь Зимавесна (я шукав і це саме так і пишеться) а я нарядився як Баффало Боб, вони обоє з передачі ГАВДІ ДУДІ котру ми любимо дивитися. „Скажіть но дітки котра година?“ і „А що нам скаже Арахісова Гарелея“ [109] і „Кавабанґа, Баффало Боб!!!“ Ми з Еллен любимо цю передачу. Вона любить Принцесу а я люблю Баффало Боба і ми обоє любимо Гавді! ми хотіли шоб наш брат Тугга (його звуть Артур але всі його звуть Тугга, я не памятаю чому) нарядився як „Мер Фінеус Т. Бластер“ але він не захотів, він сказав шо Гавді Дуді це маляча передача, а він піде як Франкенстайн хоча Еллен сказала шо та маска лячна. А ще, Тугга, він дав мені про**атися бо я брав своє ружо а він сказав шо у Баффало Боба нема ніякої зброї в передачі по телевізору, і моя мати вона сказала, „бери якшо хочеш Гаррі це ж не справжнє ружо і навіть фіткивними кульками не стріляє тож Баффало Боб не образиться“. То було останнє шо вона мені сказала і я радий шо то були добрі слова бо вона бувала і строга.
Отож ми готові були вирушати а я сказав зачекайте секунду мені треба збігати у туалетну бо я так хвилююсь. Вони всі засміялись з мене, навіть Мама і Трой на дивані але шо я побіг пісяти то врятувало мені житя бо тоді якраз зайшов мій тато з молотком. Мій тато він був поганий коли пяний і бив мою маму „часто густо“. Один раз коли Трой пробував його зупинити уговорами шоб він того не робив, він зламав Трою руку. Того разу він майже попав у тюрму (мій тато тобто). Значить, моя мама з татом жила „окремо“ в той час про який я пишу, і вона думала з ним розлучитися, але то було не так легко тоді у 1958 як це зараз.
Значить, він війшов у двері а я був у туалеті пісяв і почув як моя мати каже „Забирайся звідси з отим шо приніс, тебе тут не чекали.“ А далі вона починає кричати. Потім після цього вони всі уже кричали».
Там було й далі — ще три жахливих сторінки — але то не я мусив їх прочитати.
Не було ще й половини на сьому, як я знайшов Ела в телефонному довіднику і без вагань набрав його номер. Авжеж, я його не розбудив. Він відповів уже на перший гудок голосом більше схожим на собаче гавкання, аніж на людську мову.
— Агов, друже, чи ти не зарання пташка?
— Я хочу показати тобі дещо. Один учнівський твір. Ти навіть знаєш того, хто його написав. Мусиш; його фото висить в тебе на Стіні знаменитостей.
Він покашляв і тільки потім заговорив:
— В мене багато фотографій на Стіні знаменитостей, друже. Гадаю, там мусить бути навіть одна з Френком Анічетті, десь того часу, коли відбувся перший Моксі-фест. Підкажи мені, про кого йдеться.
— Я тобі краще покажу. Можна мені приїхати?
— Якщо тобі не завадить, що я буду в халаті, під’їжджай. Але я мушу спитати в тебе прямо зараз, коли ти з цим вже переспав. Ти щось вирішив?
— Гадаю, спершу я мушу сходити туди ще раз.
Я повісив слухавку раніш, аніж він устиг поставити мені ще якісь запитання.
У вранішньому світлі, яке лилося крізь вікно його вітальні, він мав вигляд гірший, ніж будь-коли. Білий махровий халат висів на ньому опалим парашутом. Уникнення хіміотерапії дозволило йому вберегтися від облисіння, але волосся в нього порідшало, стало по-дитячому тонким. Очі його, здавалося, ще глибше позападали в очницях. Він прочитав твір Гаррі Даннінга двічі, потім вже було відклав його, але взяв і прочитав знову. Нарешті він подвів очі на мене й промовив:
— Ох ти ж, Йсусе з-хреста-гнаний Христе.
— Коли я це перший раз читав, я плакав.
— Я тебе розумію. Ота частина, де про духовушку «Дейзі» [110], вона мене серйозно зачепила. Тоді, у п’ятдесятих, реклама пневматичних рушниць цієї фірми була на останній сторінці обкладинки ледь не кожної книжки коміксів, які тільки збіса траплялись на ятках. Кожна дитина в моєму кварталі — принаймні кожний хлопець — мріяла тільки про дві речі: духовушку «Дейзі» та єнотову шапку, як у Дейві Крокета [111]. Він правий, в ній не було куль, навіть «фіктивних», але, пам’ятаю, ми завели собі моду капати в дуло крапельку джонсонської дитячої масажної олії. І тоді було, натиснеш гачок, так із дула тобі «пуф», вилітає блакитний димок. — Він знову перевів погляд униз, на ксерокопійовані сторінки. — Сучий син, убив власну дружину і трьох рідних дітей попросту молотком? Го- осподи.
«Він тілько почав гатити ним, — писав Гаррі, — я забіг назад до вітальні а там кров була уже по всіх стінах і біле щось на дивані. То були мозки моєї матері. Еллен. Вона лежала на долівці ноги їй придавило крісло-гойданка і кров спливала їй із вух і волося. Телевізор так і робив, по ньому ішла передача яку моя мама любила, про Еллері Квіна котрий росплутує злочини».
Злочин, скоєний того вечора, не мав нічого спільного з тими безкровними, елегантними проблемами, що їх вирішував Еллері Квін [112]; тут сталася справжня бійня. Десятирічний хлопчик, котрий перед тим, як вирушити на «каверзи або ласощі» пішов був попісяти, повернувся з туалету якраз вчасно, щоб побачити, як його п’яний оскаженілий батько розвалює голову Артурові «Тугга» Даннінгу, який намагався відповзти до кухні. А тоді він обернувся й побачив Гаррі, котрий націлив на нього свою іграшкову рушницю «Дейзі» зі словами: «Не чіпай мене, татку, а то я тебе застрелю».
Даннінг кинувся до хлопчика, розмахуючи закривавленим молотком. Гаррі вистрелив у нього з духовушки (я навіть почув той звук «к-чах», який мусила видати рушничка, хоча сам я ніколи з подібної не стріляв), а тоді випустив її з рук й метнувся до спальні, яку він був ділив з тепер уже покійним братом Туггою. Входячи в дім, батько полінувався причинити за собою передні двері, і десь — «це доносилося наче звідаля 1000 миль», написав прибиральник — лунали вигуки сусідів й галас дітей-колядників.
Даннінг майже напевне убив би й останнього сина, якби не перечепився об повалене «крісло-гойданку». Він розтягнувся на підлозі, а тоді підхопився й побіг до кімнати свого найменшого. Гаррі намагався заповзти під ліжко. Батько висмикнув сина й завдав йому дотичного удару по скроні, котрий напевне став би смертельним для хлопчика, якби батькова рука не сковзнула по закривавленому держаку; замість розвалити Гаррі череп, головка молотка лише відколупнула його шматочок понад правим вухом.
109
Принцеса Літоосінь Зимавесна — маріонетка-індіанка з кісками; Арахісова галерея — трибуна для 40 запрошених на передачу дітей; Фінеус Т. Бластер — мер містечка Дудівілл, у червоних окулярах і червоному капелюшку.
110
«Daisy» — заснована 1882 року компанія, що виробляє різноманітні види дитячої, мисливської й спортивної пневматичної зброї.
111
David Crockett (1786–1836) — мандрівник, мисливець, конгресмен, загинув під час оборони форту Аламо під час війни за незалежність Техасу.
112
Ellery Queen — творчий псевдонім кузенів Деніеля Натана (1905–1982) та Емануеля Лепофського (1905–1971), котрі написали безліч романів про детектива-аматора Еллері Квіна, за якими знято десятки фільмів, а від 1950 року й телесеріалів.