Я поставив портфель собі між ніг і простягнув до нього руки, показуючи, що вони порожні, але він зіщулено посунувся від мене ще далі вздовж стіни сушарні. На його щетинястому підборідді блищала слина. Я озирнувся навколо, аби пересвідчитися, що ми не привертаємо нічиєї уваги, побачив, що ця частина фабричного подвір’я в цілковитому нашому розпорядженні, і зробив нову спробу.
— Я штовхнув тебе тільки тому, що ти мене налякав.
— Хто ти є на хер такий? — спитав він ламким голосом, що спустився підряд по п’яти регістрах. Якби вже не чув цього запитання під час свого минулого візиту, я аж ніяк не добрав би, що він каже… проте, хоча нерозбірливість його вимови залишилася незмінною, чи не була зараз трохи іншою інтонація? Певності щодо цього я не мав, але саме так мені здалося. «Він нешкідливий, але він не такий, як решта, — казав Ел. — Таке враження, ніби він щосьзнає ». Ел гадав, це лиш від того, що, оскільки об 11:58 ранку 9 вересня 1958 року він гріється на сонечку поблизу кролячої нори, ця нора якось на нього може впливати. Як ото можна вплинути на зображення на телеекрані, наблизивши до нього, скажімо, міксер. Можливо, в цьому й полягала причина. Та, чорт забирай, причиною могло бути всього лиш одуріння від пійла.
— Просто людина, — промовив я з найбільш заспокійливою з моїх інтонацій. — Ніхто такий, через кого тобі варто тривожитися. Мене звуть Джорджем. А як твоє ім’я?
— Мазефакер! — гарикнув він, відповзаючи від мене ще далі. Якщо це було його ім’я, то безумовно доволі незвичайне. — Ти не мусиш тут бути!
— Не хвилюйся, я вже йду, — я підхопив портфель, демонструючи свою щирість, але він втиснув голову в свої худющі плечі аж по вуха, так, ніби боявся, що я на нього накинусь. Він був як той собака, котрого били так часто, що він більше не очікує якогось іншого з собою поводження. — Без проблем, все путньо.
— Забирайся, сучий виблядку! Вертай туди, звідки з’явився, й облиш мене в спокої.
— Домовились.
Я все ще не відійшов від переляку, якого він мені завдав, і залишковий адреналін у мені погано мирився з жалістю, яку я відчував, не кажучи вже про роздратування. Таке ж роздратування я відчував з Кристі, коли, повернувшись додому, знаходив свою дружину знову п’яною на лайно, незважаючи на всі її обіцянки схаменутись, поводитися розважливо й кинути пити раз і назавжди. Комбінація емоцій, помножена на денну спеку пізнього літа, викликала в моєму шлунку легке відчуття нудоти. Не найкращий, либонь, початок для рятувальної місії.
Я згадав про «Кеннебекську фруктову» і яке добре було там кореневе пиво; буквально побачив подих морозної пари з холодильника, коли Френк Анічетті діставав звідти великий кухоль. У нього взагалі там райська прохолода. Не довго мудруючи, я вирушив у напрямку крамниці, мій новий (але делікатно обстріпаний по кутах) портфель бився збоку мені об коліно.
— Гей! Егей, ти, яктамтебе!
Я обернувся. Пияк намагався звестись на рівні, використовуючи стіну сушарні, як підпорку. Він уже почистив свій капелюх і притискав його до грудей. Тепер він почав його ніяково м’яти.
— Маю жовту картку від зеленого фронту, тож давай сюди бак, мазефакер. Сьо’ні день подвійної ціни.
Отже, ми повернулись до ритуалу. Вже легше. Проте я завбачливо постарався не дуже до нього наближатися. Не бажав знову його налякати чи спровокувати на новий напад. Я зупинився за шість футів від нього й простягнув руку. Монета, яку дав мені Ел, блищала на моїй долоні.
— Зайвого долара не маю, але ось, держи півбака.
Він завагався, тримаючи тепер капелюх у лівій руці.
— І не надійся, що відсмокчу.
— Спокусливо, але, гадаю, я перетерплю.
— Га?
Він перевів погляд з п’ятдесятицентовика на моє обличчя, потім знову назад на монету. Підняв праву руку, щоб витерти слину собі з підборіддя, і я помітив ще одну різницю проти попереднього разу. Нічого особливо разючого, але достатньо, щоб я засумнівався в беззаперечності Елового твердження, що кожний раз цілком той самий.
— Мені все одно, візьмеш ти чи ні, але швидше вирішуй, — промовив я. — На мене чекають справи.
Він вхопив монету і знову зіщулився під стіною сушарні. Очі в нього були великі, вологі. Цівка слини знову поповзла його підборіддям. Ніщо в світі не зрівняється в гламурній чарівливості з алкоголіком в останній стадії; я просто собі уявити не можу, чому це «Джим Бім», «Сіґрам» і «Крутий лимонад Майка» [126]не використовують такі образи в своїх рекламних кампаніях. Пий «Бім» і побачиш найвищого класу глюки.
— Хто ти? Що ти тут робиш?
— Роботу, я гадаю. Послухай, ти не пробував звернутися до АА зі своїми проблемами з алко…
— Пішов ти на хер, Джимла!
Я поняття не мав, що може означати «джимла», хоча «пішов ти на хер»розчув голосно і ясно. Я вирушив у бік воріт, очікуючи, що він докине ще якихось запитань мені вслід. Минулого разу він цього не робив, але ця наша зустріч уже позначилась відмінностями.
Бо він більше не був містером Жовта Картка, аж ніяк цього разу. Коли він підійняв руку, щоб витерти собі підборіддя, картку в ній він тримав не жовту.
Цього разу вона залишалась, як завжди, брудною, але натомість мала яскраво-помаранчевий колір.
Я попрямував знайомим шляхом через фабричну автостоянку, знову торкнувшись кришки багажника біло-червоного «Плімута Ф’юрі», на добру удачу. Мені вона була безсумнівно потрібна, і то в якомога більшій кількості. Переходячи через рейки, я знову почув «чуф-чуф»потяга, тільки цього разу воно доносилося більш звіддаля, бо цього разу моя зустріч із Жовтою Карткою — котрий тепер виявився містером Помаранчева Картка — тривала трохи довше. У повітрі тхнуло фабричними викидами, як і перше, і той самий міжміський автобус профурчав повз мене. Оскільки цього разу я трішки запізнився, я не зміг прочитати назву його маршруту, але пам’ятав, що перед тим на шильді було написано ЛЮЇСТОНСЬКИЙ ЕКСПРЕС. Побіжно мені подумалось, скільки ж разів цей самий автобус бачив Ел, з тими самими пасажирами, що дивляться з його вікон.
Я поспішив через вулицю, затято відмахуючись від блакитного диму автобусного вихлопу. Бунтар рокабіллі стояв на своєму посту біля дверей, і мені майнула коротка думка, що він сказав би, якби я першим промовив його репліку. Але це було б не менш підлим учинком, аніж свідоме тероризування п’янички під сушарнею; якщо вкрасти таємну мову в таких, як цей хлопець, дітей, у них майже нічого не залишиться. Цей навіть не матиме змоги десь піти й помститися мені на «Ексбоксі» [127]. Тому я просто йому кивнув.
Він кивнув у відповідь.
— Агов-ку-ку, дяпчику.
Я зайшов досередини. Дзеленькнув дзвоник. Я пройшов повз стійку зі здешевленими коміксами прямо до шинкваса з содовою, за яким стояв Френк Анічетті-старший.
— Що я можу запропонувати тобі сьогодні, друже мій?
На якусь мить мене заціпило, бо це були не ті слова, які він промовив минулого разу. Але я второпав, що так і мусить бути. Тоді я підхопив зі стійки газету. А цього разу — ні. Можливо, кожна подорож назад у 1958 перевстановлює на одометрі все (за винятком Жовтої Картки), але щойно ти щось змінив, як виринають нові варіанти. Ця ідея здалася мені лячною й водночас звільняючою.
— Я не проти скуштувати кореневого пива.
— А я не проти тебе ним пригостити, отже, маємо тут єдність. Пиво за п’ять чи за десять центів?
— Гадаю, за десять.
— Ну, а я гадаю, що ти гадаєш правильно.
Запотілий кухоль з’явився з холодильника. Він скористався держаком дерев’яної ложки, щоб скинути зайву піну. Наповнив кухоль по вінця і поставив переді мною. Все, як попереднього разу.
— Коштує дайм, плюс пенні для губернатора.
Я подав йому один з вінтажних доларів Ела, і поки Френк 1.0 відраховував мені решту, я озирнувся через плече і побачив колишнього Жовту Картку, він стояв перед винною крамницею — перед зеленим фронтон ом, — хитаючись з боку на бік. Це нагадало мені індуського факіра, котрого я колись бачив у якомусь старому фільмі, де той гудів у дудку, виманюючи з плетеного кошика кобру. А по хіднику наближався, точно за графіком, юний Анічетті.