— Окей, — я кивнув так, ніби нічого іншого й не очікував.

На його обличчі відбилося здивування.

— Ось що я можу зробити, містере Тайтес. Можу виписати вам чек на триста п’ятдесят доларів — добрий чек, на «Траст рідного міста», можете їм зателефонувати і переконатися — або я можу просто зараз прямо з портмоне видати вам три сотні готівкою. Якщо зробимо так, менше буде усякої паперової тяганини. То що скажете?

Він вишкірився, показавши зуби ледь не лячної білості.

— Скажу, що у Вісконсині таки вміють торгуватися. Якщо накинете до трьохсот двадцяти, я приклею липучку техогляду, причеплю двотижневий номер і їжджайте собі.

— Триста десять.

— Го-го, не змушуйте мене соромитися, — промовив Тайтес; він явно отримував насолоду. — Накидайте ще п’ятірку, і скажемо вже гаразд.

Я простягнув йому руку:

— Три сотні й п’ятнадцять доларів мене влаштовують [151].

— Овва, — цього разу він уже поручкався зі мною, не згадуючи про мастило. А потім показав на будочку каси. Сьогодні гарнюня з кінським хвостиком читала «Конфіденційно» [152]. Вам треба заплатити он отій юній леді, котра, до речі, є моєю дочкою. Вона оформить продаж. Потім підходьте, і я приклею ту липучку. І повний бак заллю, звісно.

Через сорок хвилин, сидячи за кермом «Форда»-складня моделі 1954 року, який тепер належав мені, я мчав на північ, у напрямку Деррі. Кермувати я колись був навчався на стандартній коробці передач, тож з цим не було жодних проблем, але оце вперше я вів машину з важелем трансмісії при колонці керма. Спершу було дивно, але щойно я призвичаївся (а ще мені доведеться звикнути до регулятора потужності передніх фар під лівою ступнею), так мені це вже й сподобалося. І Білл Тайтес був правий щодо другої швидкості; на другій «Санлайнер» летів, як скажений. В Агасті [153]я зупинився не на довше часу, ніж знадобилося, щоб опустити верх. У Вотервілі [154]я з апетитом пообідав чудовим м’ясним рулетом, який коштував мені дев’яносто п’ять центів, включно з яблучним пирогом з морозивом. Звісно, ціна знаного мені раніше фетбургера тепер почала здаватися явно завищеною. Я мчав під звуки «Скайлайнерів», «Костерів», «Дель-Вікінгів» й «Елегантів» [155]. Сонце дарувало мені тепло, бриз ворушив мою нову коротку зачіску, і автострада (яка, судячи з білбордів, мала неформальну назву «Миля за хвилину») майже цілком належала мені. Схоже було, всі мої сумніви минулої ночі потонули у тій копанці для корів разом з мобільним телефоном і футуристичним дріб’язком. Я почувався чудово.

Поки не побачив Деррі.

Щось не те було з цим містом, і, як мені здається, я зрозумів це з першого погляду.

Коли «Миля за хвилину» знесилилася до простої двосмужної дороги з латаним асфальтом, я вибрався на штатне шосе № 7 і миль десь за двадцять північніше Ньюпорта [156], подолавши узгірок, побачив Деррі; місто скупчилося на західному березі річечки Кендаскіґ [157], придавлене згори хмарами димових викидів з бозна-скількох папірень і текстильних фабрик, що геть усі працювали повним ходом. Через середмістя тягнулася якась зелена артерія. Звіддаля вона скидалася на шрам. Здавалося, місто обабіч цього пояса з рваними краями складається лише з чорних і кіптяво-сірих відтінків, тоді як завдяки димам, що бухали з усіх тих труб, небо над ним бовваніло насичене жовтим кольором сечі.

Я проїхав повз кілька торгових яток, де люди, що опікувалися товаром (чи просто стовбичили при дорозі, зирячи на проїжджих), скидалися більше не на мейнських фермерів, а на горян, виплодків інцестуальних шлюбів, з фільму «Порятунок» [158]. Коли я минав останню з них «ПРИДОРОЖНЮ ЯТКУ БАВЕРСА», з-за піраміди ящиків з помідорами вискочив великий безпородний пес і погнався за мною, оскаженіло кусаючи задні колеса «Санлайнера». Скидався він на якогось виродка з-під бульдога. Перед тим, як псу загубитися з мого виду, я встиг побачити, як якась кощава жінка в комбінезоні наздогнала його й почала дубасити уламком дошки.

Тут народився і ріс Гаррі Даннінг, а я зненавидів це місто з першого погляду. Без якихось конкретних причин; просто зненавидів і все. Розташований у низині між трьома крутими пагорбами, центральний торгівельний квартал вражав жалюгідністю, а ще він навіював клаустрофобію. Мій вишнево-червоний «Форд» виявився ледь не найяскравішою річчю на цій вулиці; бентежним (і небажаним, судячи з більшості поглядів, які він викликав) сплеском кольору серед чорних «Плімутів», коричневих «Шевроле» й задрипаних розвізних пікапів. Через середмістя тік канал, заповнений чорною водою майже до вершечків своїх облямованих мохом бетонних підпорних стін.

Місце для стоянки я знайшов на Канал-стрит. Одного нікелю, вкинутого до лічильника, вистачило на придбання вільної години, яку я збирався витратити на закупи. Я забув купити собі капелюх у Лізбон-Фолзі, але тут, проминувши пару-трійку вітрин, я побачив заклад, що звався «Деррійський Одяг & Аксесуари. Найелегантніша галантерея в Центральному Мейні». Я сумнівався, щоб у цій царині в Деррі існувала бодай хоч якась конкуренція.

Машину я ставив перед аптекою і затримався, щоб прочитати оголошення в її вітрині. У певному сенсі воно підсумовує мої власні враження від Деррі — зла недовірливість, атмосфера ледь стримуваного насильства — краще, ніж будь-що інше, хоча я прожив там майже два місяці і набрався відрази до абсолютно всього (либонь, за винятком кількох людей, з якими мені пощастило пізнатися) з ним пов’язаного. Там було написано:

А худий чоловік в окулярах і білому халаті, котрий дивився на мене, майже напевне й був цим самим містером Кіном. Вираз його обличчя не закликав: «Заходь, незнайомцю, роздивися та купи що-небудь, а то й випий крем-соди».Ті його жорсткі очі й губи з опущеними донизу кутами говорили: «Забирайся геть, тут нічого нема для таких, як ти». Почасти я гадав, що сам собі вигадав це; в цілому ж був певен, що ні. Заради експерименту я здійняв руку у привітальному жесті.

Чоловік у білому халаті мені у відповідь і пальцем не поворухнув.

Я усвідомив, що канал, який я бачив, мусить текти точно під цим так оригінально утопленим в низині середмістям, і я зараз стою прямо над ним. Я відчував, як в мене під підошвами жебонить прихована під хідником вода. Відчуття було доволі неприємним, здавалося, ніби цей невеличкий шматочок світу всуціль охляв.

У вітрині крамниці «Деррійський Одяг & Аксесуари» стояв чоловічий манекен у смокінгу. В одному з його очей стирчав монокль, а в одній з пластмасових рук він тримав шкільний вимпел. На вимпелі був напис: ТИГРИ ДЕРРІ ЗАМОРДУЮТЬ БЕНГОРСЬКИХ БАРАНІВ! Хоча я вважав себе шанувальником шкільного духу патріотизму, це гасло мені здалося трохи занадто «бездаховим». Нехай би побили «Бенгорських Баранів» [159]— але замордувати?

«Просто образний вислів», — проказав я собі і ввійшов досередини.

До мене підплив продавець з вимірювальною стрічкою на шиї. Костюм на ньому був набагато гарніший за мій, але тьмяні лампи над головою надавали жовтизни його обличчю. Я відчув абсурдне бажання спитати в нього: «Ви можете продати мені гарний літній солом’яний капелюх, чи мені уйобувати на хер?»Але тут він посміхнувся, спитав, чим може мені допомогти, і все стало майже нормальним. У крамниці була потрібна мені річ, і я заволодів нею всього лиш за три долари й сімдесят центів.