У такі хвилини тіло майже завжди розумніше за мозок. Я віджбурнув простирадла й метнувся до ванної, дорогою крізь кухню перекинувши той ненависний жовтий стілець. Пізніше мені саднитиме пальці на ногах, але тоді я це ледь зауважив. Я намагався перемкнути собі горло, але досяг у цьому лише часткового успіху. З глибини горла мені до рота сочився якийсь дивний звук. Ульк-ульк-бульк-урп, приблизно так це звучало. Мій шлунок був яхтою, тою, що спершу підноситься, а потім жахливим гвинтом спадає донизу. Я впав на коліна перед унітазом і викинув з себе останню вечерю. Слідом пішли обід і вчорашній сніданок: о Боже, яйця з шинкою. Щойно я побачив весь той сяючий лій, як мене знову знудило. Далі надійшла пауза, а потім відчуття, що все з’їдене мною за минулий тиждень покинуло будівлю.

Тільки-но я був повірив, що все нарешті скінчилося, мої нутрощі видали жахливий водянистий виверт. Я наспотич скочив на рівні, з грюком опустив кільце унітаза й зумів сісти раніше, аніж з мене ринула та водяниста маса.

Але ж ні. Далебі ще не все. Щойно кишки взялися до роботи, мій шлунок видав ще один карколомний кидок. Залишалося робити одне, і я це зробив: нахилився й виригав у рукомийник.

Так тривало до полудня Гелловінського дня. На той час обидва мої вихідні порти вже не продукували нічого, окрім ріденької кашки. Щоразу, як мене вивертало, щоразу, як мої кишки вхоплювали судоми, я думав одне й те саме: минуле не бажає змінюватись; минуле опирається.

Але я настановив собі бути там, куди Френк Даннінг прибуде сьогодні ввечері. Навіть якщо так і ригатиму й сратиму брудною водичкою. Я мушу бути там. Навіть якщо воно мене вб’є, мій обов’язок бути там.

Коли я після полудня тієї п’ятниці ввійшов до аптеки на Централ-стрит, за прилавком стояв її власник, містер Норберт Кін. Вентилятор у нього над головою вертів дерев’яними лопатями, здіймаючи його ще вціліле волосся в якомусь вихилястому танку: павутиння під літнім бризом. Одного погляду на це вистачило, щоби мій ображений шлунок знову видав попереджувальний хлюп. Всередині свого білого бавовняного халата аптекар був худим — майже висушеним, — але, коли він побачив мене, його бліді губи скривилися в усмішці.

— Друже мій, ви маєте такий вигляд, ніби трохи перепили.

— Каопектат [222], — промовив я захриплим голосом, що здався мені геть чужим. — Маєте? — загадуючись, чи його вже винайшли на цей час.

— То ми таки трішечки підчепили вірусу? — він повів головою, і верхнє світло, впавши у скельця його невеличких окулярів без оправи, шварконуло колом. «Мов вершкове масло на пательні», — подумав я, і мій шлунок відповів на це новим випадом. — Він зараз ходить містом. Боюся, наступні двадцять чотири години будуть для вас неприємними. Ймовірно, якийсь мікроб, адже ви, либонь, користалися публічним туалетом, забуваючи потім помити руки. Чимало людей лінуються це зро…

— Ви маєте каопектат чи ні?

— Звичайно, зберігається в другій секції.

— А підтримуючі труси, як щодо них?

Тонкогуба усмішка поширшала. Підтримуючі труси — забавна річ, аякже, вельми смішна. Звісно, якщо ви не той, кому вони вкрай потрібні.

— П’ята секція. Хоча якщо ви триматиметеся неподалік дому, вони вам не знадобляться. Судячи з вашої блідості, сер… і того, який ви спітнілий… либонь, найрозумнішим було б саме це.

— Дякую, — перебив я, уявивши собі, як б’ю його просто в губи, вгачуючи весь набір його зубних протезів прямо в глотку. «Посмокчи трохи „Полідента“, колего» [223].

Скуплявся я повільно, не бажаючи струшувати мої розріджені нутрощі більше, ніж було потрібно. Купив каопектат («велику економну пляшку?» чек), потім підтримуючі труси («для дорослих?» чек). Труси лежали в секції знаряддя для накладання стом, між гумовими клізмами та збуджуючими уяву жовтими звивинами пластикового шлангу, про призначення якого я не бажав нічого знати [224]. Були там також і дорослі памперси, але їх я відцурався. Якщо виникне потреба, я підкладу собі в підтримуючі труси кухонних рушничків. Ця ідея вразила мене забавністю, і попри всю мою жалюгідність, я мусив докласти зусиль, щоб не розсміятися. Регіт у моєму теперішньому делікатному стані міг призвести до катастрофи.

Ніби відчуваючи мій розпач, схожий на скелета аптекар пробивав чеки повільними рухами. Я подав йому п’ятидоларову банкноту помітно тремтячою рукою.

— Що-небудь іще?

— Лише одне. Мені погано, мені жахливо погано, то чому збіса ви підсміюєтеся з мене?

Містер Кін зробив крок назад, усмішка злетіла з його губ.

— Запевняю вас, я не підсміювався. Я щиро сподіваюся, що вам покращає.

Нутрощі в мені зсудомило. Я трохи похитнувся, хапаючи паперовий пакет з придбаним і тримаючись за прилавок вільною рукою.

— У вас є тут туалет?

Усмішка явилася знову.

— Боюся, не для покупців. Чому б вам не звернутися до якогось… з закладів через дорогу?

— Ви ж справжній мудак, чи не так? Показовий, к лихій годині, громадянин Деррі.

Він заціпенів, а тоді відвернувся й гордовито почимчикував геть, у краї потойбічні, де перебували його пігулки, присипки й сиропи.

Я повільно пройшов повз апарат содової і далі крізь двері. Я почувався немов зі скла зробленим. День був прохолодний, температура не вище сорока п’яти градусів [225], але мені обпекло сонцем обличчя. Липке. Знову скрутило кишки. Якусь хвильку я стояв стовпом, з похиленою головою, одна ступня на хіднику, друга в риштаку. Судоми стишились. Я перетнув вулицю, не оглядаючись на рух машин, і хтось мені посигналив. Я утримався, щоб не тицьнути середнього пальця сигнальнику, але тільки тому, що й без того мав достатньо проблем. Не міг ризикувати, встряючи в неприємності; я вже мав їх.

Знову мене вразила судома, подвійний розворот ножа в кишках. Я кинувся бігом. Найближчим був «Тьмяний срібний долар», тож його двері я й рвонув, увіпхнувшись своїм нещасним тілом у напівтемряву й дріжджовий дух пива. У музичному автоматі Конвей Твітті жалівся, що все це лише облуда [226]. Бажав би я, аби він був правий.

У залі було порожньо, якщо не рахувати одного клієнта, що сидів за порожнім столом і здивовано-злякано дивився на мене, та бармена, що схилився над олівцем, заклопотаний кросвордом у щоденній газеті. Він звів на мене очі.

— Туалет, — сказав я. — Мерщій.

Він показав у кінець бару, і я спринтером кинувся до дверей, позначених ХЛОПИ та ДІВКИ. Виставленою перед собою рукою я штовхнув ХЛОПИ, наче проривний захисник, котрий шукає відкритого поля, куди можна бігти. Там тхнуло лайном, сигаретним димом і сльозогінною хлоркою. Єдина туалетна кабінка не мала дверей, що, мабуть, було на краще. Я різко розстебнув штани, немов той Супермен, що спізнюється на пограбування банку, розвернувся, і полилося.

Саме вчасно.

Коли закінчився останній спазм, я дістав з паперового пакета гігантську пляшку каопектату і зробив три довгих ковтки. Шлунок у мені підстрибнув. Я силою загнав його на місце. Упевнившись, що перша доза не збирається вирватися назад, я потягнув ще, відригнув і неспішно закрутив корок пляшки. На стіні ліворуч від мене хтось нарисував пеніс з тестикулами. Текстикули були розпанахані і з них ринула кров. Під цим чарівливим зображенням художник написав: ГЕНРІ КАСТОНГЕЙ НАСТУПНОГО РАЗУ ЯК ВИЇБЕШ МОЮ ДРУЖИНУ ОСЬ ЩО ОТРИМАЄШ.

Я заплющив очі і, щойно це зробивши, побачив того наляканого клієнта, котрий спостерігав мій спринтерський ривок до туалету. А чи він клієнт? На столі в нього не було нічого; він просто там сидів. З заплющеними очима я ясно побачив його обличчя. Я знав його, це обличчя.

Коли я повернувся до бару, Конвея Твітті вже змінив Ферлін Гаскі [227], а Безпідтяжко зник. Я підійшов до бармена і запитав: