Питання полягало в іншому: колия тут?

Напису на табличці, що висіла на ланцюгу, я не міг прочитати — вона була обернена лицем від мене. Я зробив крок туди, але тут же розвернувся. Заплющив очі й посунув уперед, нагадавши собі, що мушу робити дитячі кроки. Стукнувшись лівою ступнею об нижню приступку сходів, що вели назад до харчевні Ела (тобто я мав на це щиру надію), я лапнув себе за задню кишеню і витяг звідти складений аркуш паперу: пам’ятку від високодостойного очільника мого факультету: «Гарного вам літа, і не забудьте про робочий день у липні». Я на мить загадався, як би він сприйняв, аби Джейк Еппінг у наступному навчальному році започаткував шеститижневий курс з назвою «Література про подорожі в часі». Відірвавши смужку від верхньої частини аркуша, я зіжмакав її і впустив на першу з невидимих сходинок. Він, звісно, упав на землю, але головне — позначив потрібне місце. Час був полуденний, тепло й тихо, і я гадав, що папірець не здує, але все ж таки знайшов невеличкий уламок цементу і використав його в ролі прес-пап’є, для більшої певності. Камінець приземлився на сходинці, тобто на шматку пам’ятки. Бо ж не булотам жодної сходинки. Уривок якоїсь старої поп-пісні проплив у голові: «Спершу там гора, а далі нема, а потім знову є» [33].

Роздивися трохи — казав мені Ел, і я вирішив, що саме це й зроблю. Я міркував собі так: якщо я досі не зсунувся з глузду, то все зі мною, либонь, буде гаразд і бодай трішки далі. Тобто допоки не побачу процесію рожевих слонів або НЛО, зависле над автосалоном Джона Крафтса. Я переконував себе, що нічого особливого не трапилося, такого просто не моглотрапитися, але мені ці вправи були, мов з гуски вода. Нехай тривають суперечки філософів і психологів, що є реальністю, а що нею не є, натомість більшість з нас, людей, котрі живуть звичайним життям, розпізнають оточуючий нас світ через сприйняття його фактури. Зі мною все відбувалося насправді. К бісу все інше, а сам лише цей клятий сморід вже не міг бути галюцинацією.

Я підійшов до повішеного на рівні стегна ланцюга й підпірнув під нього. Чорною фарбою з того боку було виведено: ДОСТУП ДАЛІ ЗАБОРОНЕНО, допоки не буде полагоджено каналізаційну трубу. Я знов озирнувся, не побачив жодних видимих ознак якогось ремонту і вирушив за ріг сушарні, де ледь не перечепився об чоловіка, котрий там грівся на сонечку. Несхоже було, щоби той сподівався бодай на якусь засмагу. На чоловіку було старе чорне пальто, що стелилося навкруг нього, немов аморфна тінь. Обидва рукави вкривала кірка висохлих шмарклів. Тіло всередині того пальта було мізерним, на межі повної охлялості. Його сталево-попелястого кольору волосся кудлилося навкруг порослих бородою щік. Якщо тут мусив бути якийсь п’яниця, тоді це був саме він.

Зсунутий на потилицю, на його голові сидів капелюх-федóра [34], немов щойно з 1950-х, з якогось фільму в стилі «нуар» того типу, де всі жінки мають великі «бальони», а всі чоловіки швидко балакають, жуючи затиснуті в зубах сигарети. А таки-так, з-за бинди на тій його федорі, немов перепустка кудись за старовинною репортерською модою, стирчала жовта картка. Колись вона певне була яскраво жовтою, але часте перебування у масних руках зробило її тьмяною.

Моя тінь упала йому на коліна, і містер Жовта Картка обернувся, втупившись у мене мутними очима.

— Хто ти, на хер, такий? — запитав він, хоча прозвучало це в нього, як: «Хо-хи-ахе-ахи?»

Ел не надав мені детальних інструкцій, як відповідати на питання, отже, я промовив те, що здавалося найбезпечнішим:

— Не твоя, на хер, справа.

— Та пішов ти на хер.

— Чудово, — кивнув я. — Ми порозумілися.

— Га?

— Бувай, гарного дня.

І я вирушив до відсунутих убік на сталевій рейці воріт. Зразу за ними, ліворуч, тягнулася автостоянка, якої там раніше ніколи не було. На ній було повно машин, більшість з них пошарпані і геть усі достатньо старі, щоб експонуватися в автомобільному музеї. Там стояли «Б’юїки» з вічками і «Форди» з «торпедними» носами [35]. «Це машини теперішніх працівників фабрики, — подумав я. — Справжніх ткачів, котрі зараз трудяться всередині; заробляють собі на життя».

— Маю жовту картку від зеленого фронту, — гукнув п’яниця. Гукнув агресивно й водночас занепокоєно. — Давай сюди бак, бо сьо’ні подвійна ціна…

Я простягнув йому п’ятдесятицентову монету. І, почуваючись актором, котрому доручено промовити одну-єдину репліку, сказав:

— Зайвого долара не маю, але ось, тримай півбака.

«І віддаси йому монету», — настановляв Ел, але я не встиг цього зробити. Жовта Картка сам вихопив монету в мене й підніс собі під самісінькі очі. Якусь мить я думав, він її зараз укусить, але він лише зімкнув пальці й монета вмить зникла в його кулаку. Він знову втупився в мене ледь не з комічним у його недовірі лицем.

— Ти хто? Що ти тут робиш?

— А щоби мені пропасти, аби я так знав, — відповів я і знову обернувся до воріт. Я чекав, що вслід мені полетять нові запитання, проте позаду залишилася тиша. Я ступив за ворота.

Найновішим автомобілем на стоянці був «Плімут Ф’юрі» [36]випуску… я гадаю… середини або кінця п’ятдесятих. Номер на ньому виглядав неймовірно древньою версією того, що містився на кормі мого «Субару» [37]; мій номер, на вимогу моєї дружини, мав рожеву стрічку «рак грудей» [38]. Той, на який я дивився зараз, мав напис ВІДПУСКНИК, проте, замість білого, цей номерний знак був помаранчевого кольору. Як і в більшості штатів, тепер номери штату Мейн мають літери — як от 23383 IY на моєму «Субару», — але на заду побаченого мною майже нового біло-червоного «Ф’юрі» висів номер: 90-811. Без жодних літер.

Я торкнувся долонею його багажника. Той був твердим і гарячим від сонця. Він був реальним.

«Перейдеш колію і опинишся на перехресті Лізбон-і Мейн-стрит. А там уже, друже, весь світ належить тобі».

Перед старою фабрикою не було ніякої залізничної колії — в мій час не було, — але тут, авжеж, ось вона. І не просто якісь давно забуті рейки. Ці були блискучі, вони сяяли. І десь віддалік я чув чуф-чуфсправжнього потяга. Коли це останній раз потяги їздили крізь Лізбон-Фолз? Мабуть, ще до того, як цю фабрику було закрито й ще цілодобово працювала компанія «Американський вапняк» [39](звана місцевими «Американський варнак»).

«Але ж тут вона цілодобово й працює, — подумалося мені. — Я на це власними грішми можу закластися. Як і ця фабрика. Бо тут не друге десятиліття двадцять першого століття».

Сам навіть того не усвідомлюючи, я вирушив знову — йшов, наче людина уві сні. Тепер я стояв на розі Мейн-стрит і шосе № 196, знаного також як Старий Люїстонський шлях. От тільки зараз він аж ніяк не мав вигляду старого. А по діагоналі, поза перехрестям, на протилежному розі…

Так, «Кеннебекська фруктова компанія», що, звісно, є надто грандіозною назвою для крамнички, яка балансує на грані повного занепаду — чи то так мені здавалося — всі десять років, які я викладаю у ЛСШ. Чи не єдиним її raison d’être [40]і засобом для виживання залишався «Моксі», цей найбільш чудернацький з усіх безалкогольних напоїв. Власник «Фруктової компанії», літній, добродушний чоловік на ім’я Френк Анічетті одного разу повідав мені, що населення світу природним чином (а також, либонь, через генетичну спадщину) поділяється на дві частини: одна крихітна, але обрана група, яка складається з тих, хто цінують «Моксі» понад усі інші питні води… й усі решта людей. Френк називав ту решту «жалю гідною калічною більшістю».