— Ну, ідея взагалі-то походить від забави нашого дитинства — пам'ятаєш, у дошкільному ще віці, в шістдесяті, в сімдесяті, всі дівчатка робили «секрети»?
— Аякже, ще б не пам'ятати! — тішиться брюнетка. — Причому, що цікаво — здається, тільки дівчатка?
— Атож, хлопчики не допускалися, навіть ті, котрі з дівчатками дружили, це я пам'ятаю точно (блондинка спроквола відводить нависле на лице пасмо волосся, ніби одним жестом відсуває з-перед очей тридцять років нараз), — у мене в самої був такий товариш, із яким ми навіть у ляльки вкупі гралися, я за маму, він за тата, але до «секретів» і йому було зась…
— Вибач, що перебиваю, — а ти взагалі малою з хлопчиками більше бавилась чи все-таки з дівчатками? Бо є версія, що соціально успішні жінки — то завжди продукт, що називається, чоловічого виховання, ті, кого школено на хлоп'ячий лад…
— Н-не знаю… Не думаю… Та ні, гралась-то я з дівчатками, все в старих добрих традиціях, кукли, їхні «одьожки», я цілому подвір'ю ляльки обшивала, дуже мені це подобалось… Я думаю, тут інший момент важливіший (вона рішуче закидає вгору підборіддя, очі їй спалахують, як у кицьки, й навіть міняють колір: перед хвилиною, з пошуково стеряним зором, вони були по-немовлячому водянисто-сірі, а зараз увімкнулись пронизливим сталево-синім горінням на повну швидкість розігнаної думки, оператор мав би бути в захваті: нечасто трапляються такі вимовні обличчя, де на поверхні, як на чистому плесі, мерехтять усі відсвіти руху під водою) — знаєш, що справді вплинуло? А — що татова донька! В дитинстві ключовою для мене фігурою був батько — саме він учив мене малювати, потім до художки щоранку відвозив на заняття, авторитет його був непохитний дуже довго. Якщо чесно, я й досі вважаю його дуже недооціненим художником, у нього шалено цікаві роботи є, особливо нонфіґуративи, тільки ти ж знаєш, яка в совдепівські часи була офіційна настанова щодо всього абстрактного… Взагалі, це страшенно інтересно, коли вдуматися, — ти, мабуть, маєш рацію, ну, щодо жіночої успішности, — всі дівки, яких я знаю, ті, котрі чогось домоглися, — всі вони татові доньки, і ти ж так само, Дар? (Брюнетка мовчки потакує.)І це ж навіть у фольклорі відбито: в усіх казках завжди бабина, тобто материна, дочка лишається в програші, а дідова, татова доця, привозить додому повну скриню всякого добра — нібито тому, що така трудівниця, а бабина ледащиця, але, може, бабина дочка просто не навчена — як би ми це сьогодні сказали, соціально адаптованої поведінки? Не тямить, як триматися серед чужих, як їм чемно приподобитися й тим непомітненько домогтися свого, а зараз же з порога валить як стій незнайомій чарівниці (« Змїіній цариці», — підказує розбавлена журналістка),угу, зміїній цариці всі свої наміри межи очі, як рідній мамі, — от, така собі хатня дикунка, ні?.. Тобто, з усього судячи, попередні покоління жінок, із нашими матерями включно, просто не вміли прищепити дочкам ніяких навиків виживання поза стінами своєї хати — на таку вищу математику вже треба було чоловіка в домі… (Забувшись, художниця починає зосереджено гризти нігті, але спохоплюється; рука в неї, проти її дрібної статури, якраз несподівано крупна й сильна, з широкою долонею, з нігтями без манікюру, — дуже вимовна, чесна ремісницька рука, при монтажі ці кадри буде вирізано.)
— І якщо врахувати, — кидається інтерв'юєрка підбирати на ходу впущену думку й змотувати її далі на клубок у потрібному напрямку, — що саме дев'яності роки чи не вперше дали нам масове покоління самотніх матерів, — коли жінки перестали боятись (вона знов округлює рота й налягає голосом на це слово, наче тілом на замкнені двері)самостійно виховувати дитину, — то як, по-твоєму, що чекає в майбутньому вже наших дочок? Чи зумієш ти тепер забезпечити своїй Катрусі належний рівень соціальної адаптованости? Настільки (професійна бліц-усмішка, притримана кінчиками вуст, призначена взяти в поблажливі лапки наступну фразу),щоб вона в дорослому житті ні перед якою зміїною царицею не розгубилась?
— Гадаю, що так, — повагавшись, твердо й без усмішки відказує художниця: видно, що саме це питання й манячило перед нею впродовж цілого її попереднього монологу. — Я дуже на це сподіваюсь.
— Повертаючись до «секретів» — чи вона в тебе робить «секрети», як ти в дитинстві?
— Які там «секрети»! — махає рукою художниця й сміється, цим разом із гордою поскромленістю людини, витісненої на часовій дистанції власними дітьми. — В комп'ютерні ігри вони тепер грають, ці діти! І взагалі, знаєш, їх, за моїми спостереженнями, надзвичайно сильно забембує перебор візуальної інформації, такий ніби кольоровий шум довкола них увесь час стоїть… Порівняй, у наскільки сірішому світі зростали ми («О-о-о-о!» — стогне журналістка увімкненим з-за кадру саундтреком…),який був у нас змалечку лютий голод на барви — пригадай, що колекціонувалося з найбільшим запалом? Фантики, кольорові обгортки від цукерок, — чим яскравіші, тим же рідкісніші були!
— І дорожче цінувалися, — вставляє журналістка, в голосі їй прорізається сувора нота фахової компетентности. — Я пам'ятаю, як заздрила сусідській дівчинці, якій батько возив цукерки з закордонних відряджень, — у неї була найшикарніша колекція на цілий квартал, очі від тих фантиків розбігалися!
— От-от, у мене теж подібні спогади збереглися… А тепер прикинь-но — з чого складався «секрет»? Видлубувалася в землі ямка, вистелялася, щоб блищало, обгортковою сухозліткою від шоколадки — взагалі таке тло, блискуче і з поглибленою перспективою, це принцип лубкової ікони, пізньої, мануфактурної вже, десь із кінця дев'ятнадцятого століття починаючи, — по селах і досі такі можна надибати…
— Ніколи про це не думала! — скидається журналістка збудженою рибкою. — Хоча в принципі, нічого ж дивного, дитячі ігри завжди ж несуть у собі якісь рудименти відмерлої дорослої культури… Чи хтось із наших мистецтвознавців про це писав, чи це твоє власне спостереження?
— Дай спокій, Дарино, в нас повна історія української ікони досі не написана, а ти хочеш, щоб хтось займався дитячими цяцьками! Але почекай, на цьому подібність не вичерпується. На такому блискучому, срібному або золотому тлі викладалась, пам'ятаєш, аплікація — зі скалок, з друзок, з усякого дрібного мотлоху, який валяється під ногами, аби тільки яскравий був: з цукеркових фантиків, кольорових шкелець, намистин, ґудзиків, — тоді, між іншим, дуже цікаві ґудзики були, люди ж іще самі собі шили, плели, кравецтво процвітало… Ще йшли в хід зірвані квіткові головки — ромашки, флокси, чорнобривці, — з цих переважно робилась своєрідна орнаментальна рамочка, що, між іншим, також нагадує українське примітивне малярство, і народні ікони наші так само ж із квітковим орнаментом… Ось такий творився бріколажик, наскільки виконавицям ставало фантазії, зверху накривався відповідного розміру уламком скла — завваж, що мануфактурні ікони теж були засклені, — і засипався землею. Коли потім у тому місці розгребти, то в землі показувалось віконечко, за яким мерехтіла невимовна краса — просто тобі скарби печери Алладіна… (Інтерв'юєрка, яка за кожним словом захоплено кивала, мов зразкова студентка на лекції улюбленого професора, розтуляє свого макового рота, щоб похопитися з підоспілим коментарем, але художниця переймає її репліку на льоту, ще не вимовленою, чим викликає в своєї співрозмовниці новий напад мімічного ентузіазму:) — Ясна річ, то не була самодостатня художня творчість, нічого схожого на те, як діти, приміром, малюють або віршики складають («От-от, — лепече журналістка, — я, власне, й хотіла…»),ну так, головна функція «секрета» полягала не стільки в тому, щоб бути гарним, скільки в тому, що, крім його творців — чи як тут сказати, «творкинь»? — крім двох-трьох подружок, які його робили, більше ніхто про нього знати не мав права, так що й хвалитись його красою не було перед ким — конспірація зберігалась якнайсуворіша! Назавтра приходили на те саме місце — його як-небудь позначали, зламаною гіллячкою, камінчиком, — і перевіряли, чи «секрет» не порушено. Це такий був ніби ритуал довічної дружби, якогось дівчачого таємного посестринства, чи що…