…Штука в тому, моя дівчинко, що ніяк не можна сповна й без останку розповісти себе іншому — навіть найближчому, з ким із ночі в ніч ділиш дихання, а з дня на день — усю решту світу. (Не знаю, може, однояйцевим близнюкам вдається, але то хіба теж до пори до часу…) Це як нескінченна й скінченна множини: якою б не була між ними залежність, перша все одно буде безмежною, а друга обмеженою, так що всім привіт. Інстинктивно рятуєшся тим, що всіляко прагнеш наростити множину переживань спільних, зробити кохану жінку неперервним свідком свого життя в невиразній надії взяти числом, суто арифметичною перевагою, — так, щоб сума проведених разом годин перевищила суму годин, прожитих нарізно (а чому, власне, годин, чому не хвилин, не секунд? не мілісекунд?.. за яку одиницю часу ти встигаєш нажити враження, котре потім десь там у шахтах твоєї підсвідомости переробляється на окремий і геть неприступний для мене спогад, як хлорофіл на кам'яне вугілля?..). Тільки все воно теж ні до чого — «Love's Labours Lost» [10], як писав дедушка Шекспір (я не помиляюсь, Лялюсь? ти мене похвалиш за мою англійську?). Арифметика тут не працює вже з тої причини, що навіть прожите спільно (пам'ятаєш, як ми купували нашу першу настільну лампу в «Світлі для дому», і ти захоплено бавилася триколінними кронштейнами, вигинаючи й складаючи лампи по цілому залу під різними кутами, я тлумачив тобі про переваги галогенного світла над люмінесцентним, і ти слухала, як школярка-відмінниця, навіть ротика від уваги розтулила, а потім, коли ми вийшли з магазину, несучи покупку — не на кронштейні, на важкій основі, стильний дизайн, хромований метал, — ти так само захоплено, на тій самісінькій хвилі, геть і тону не змінивши, спитала: а правда, той продавець був схожий на крота? — і я тільки витріщивсь, як баран, не знаючи, що сказати, бо взагалі того продавця не завважив, який він із себе був…) — навіть прожите спільно, Лялюсь, залишає в кожного з двох зовсім різні спогади, і множина їх так само нескінченна. От від цього, коли гарненько вдуматись, може й справді стріха поїхати. Колись я ще студентом був на цій ідеї повівся: маємо дві нескінченні множини, наприклад натуральних і дійсних чисел — як їх порівнювати, коли вони обидві нескінченні? Що з них «більше», що «менше», обидві ж не мають краю? Так і тут, аналогія цілком лобова: маємо дві нескінченні множини — перша, це множина всіх твоїх спогадів (X), друга — множина спогадів, які ти ділиш зі мною (Y), і існує ще поняття потужности множини: це коли кожному елементові (Y) можна однозначно поставити у відповідність певний елемент (X), але не навпаки, — тоді кажуть, що множина (X) потужніша за множину (Y). Приклад: я пам'ятаю, що в «Світлі для дому» був продавець — авжеж що мусив бути! — але не пам'ятаю, чи він був схожий на крота, чи, може, на мавпу або на верблюда. І навіть якби цілу решту життя я протримав тебе за руку — що, звичайно, викликало б певні незручності, не будемо вточняти які, — все одно, множина (X) завжди буде потужніша од множини (Y), і жодним зусиллям уяви я собі не здолаю намалювати, що ти там бачила ще. Так-то. Спряжу-но я собі яєшню, от що.

Може, це і взагалі є найелементарніша суть Любови — людина, яка живе поруч із тобою і все запам'ятовує по-іншому. Таке постійне джерело подивування: світ не просто — є, світ щохвилини тобі дається — досить лише взяти її за руку. Буває, й доволі часто, що нам одночасно спадає на думку те саме, одне перебиває другого: от-от, я власне це й подумав/подумала, — і ми мимохідь тішимося, мов відкрили в спільному домі ще один несподіваний закамарок, але, гадаю, якби в цю мить розійшлися по кутках і спробували викласти хід тої думки на папері, а потім порівняли, то з певністю виявилось би, що думали ми зовсім не те саме — а всього тільки про те саме, різниця очевидна. Множина (X) залишатиметься потужнішою за всіх умов. Тому так рідко буває, щоби двом людям снився один і той самий сон.

Але ж — буває, буває?.. Покійна бабця Ліна розповідала, як у Караґанді на засланні їм із дзядзьом одної й тої самої ночі приснилося, ніби на річці рушив лід, і вони всі троє — він, вона й мій восьмирічний тато, — перебиралися з крижини на крижину, тримаючись за руки, на берег, де на зеленому косогорі білів іздалеку дім із накритим на ґанку столом — під білою-таки скатертиною; дзядзьо тоді сказав про цей сон: виглядає мені, Ліно, що скоро будемо їхати додому, — а невдовзі з'ясувалося, що чи не тої самої ночі помер Сталін, і десь до року вони справді повернулися… Інша справа, що таких спільних снів із Лялюською я, звичайно, за жодну ціну не хотів би, дякую красно: спільний сон — як відповідь про майбутнє, коли над обома висить та сама загроза. Близькість, що формується під тиском іззовні, як під пресом, який вплавлює двох у себе навзаєм — бо, опріч як одне в одного, більше їм подітися нема куди. Нічого собі щастячко. Ще хтозна, як би така парочка собі порадила за нормальних умов. Цебто, коли загроза близькості походить не ззовні, а зсередини: просто від того, що множина спогадів моєї дівчинки нескінченна, і я не знаю, котрий із них, і в яку саме мить може обернутися проти мене.

Натомість оті мої сни непомітно зробилися чимось на кшталт нашого спільного секрету — з тих, що бувають між подружжям. Я ніколи досі не був одружений (то Лялюська була!), і такі штуки мені дуже навіть в кайф, певно ж більше, ніж їй, — те, як вона їх запам'ятовує, декотрі навіть занотовує собі, взагалі ставиться до них надзвичайно поважно, смішненя таке: доморослий асистент д-ра Фройда! — так само пильно я держу в пам'яті календар її місячного циклу й завжди можу її заспокоїти, коли вона безпідставно лякається. Правда, дівчинка з неї таки й грамотна, колись студіювала психологію, їм викладали, — вона тоді, розказувала, цілий семестр томами глитала в читалці спеціальну літературу, навіть у дурку була якось упросилася на практикум: раз, що гризло дитину розібратися, за яких обставин їй приморили батька, але гадаю, не обійшлося й без прихованого страху — а раптом щось таке й справді з батьком було, раптом не зовсім фальшивий діагноз?.. В результаті її обізнаність у цій галузі ще й сьогодні куди вища від банальної інтеліґентської ерудиції, а я ж і тою не можу похвалитися: тільки й мого, що на практиці нахапався, працюючи з клієнтами, самопал-психолог («психоложець», як каже Лялюська)… Мабуть, завдяки їй я й полюбив оті сни. Завдяки тому, що вони не мої, а наші з нею. Хоча насправді вони, звичайно, нічийні, і любити там особливо нема чого.

А от скажи ж ти, застрягло — як скабка в голові…

Не смерть у весняному лісі (не так смерть, як спина того переднього зі шмайсером через плече…), — ні, цеї ночі щось інше було, але також тривожне: всі вони, оті сни, здебільше якісь тривожні — не за настроєм, за змістом. Всередині чорного «опель-кадета» люди в незнайомих офіцерських одностроях, спереду, справа, зліва од мене; я на задньому сидінні, мене кудись везуть, бо на мені підозра в убивстві, але я знаю, що це не загрозливо, що якось воно розв'яжеться… Інша картинка — правдоподібно, лікарський кабінет, бо на спиртівці гріється металева скринька з хірургічним інструментом, виразно бачу, як круг нього іскорками закипають, піднімаючись із дна, крихітні бульбашки… І ще там була жінка, обмотана білим простирадлом, не пригадую, яка з себе, — в наступному кадрі вона встає з місця і йде кудись зі мною: коридор із низько навислою стелею, фосфорично забілена місяцем драбина, я притуляю її до зруба дерев'яної стіни й задираю на ній спідницю; темрява, по якій пульсують, розбігаючись, концентричні вогняні кола, і повільний, відсторонений, ніби закадровий коментар, жіночий голос каже, що такого не буває, — не буває, щоб так було, та ще й двічі з трьох разів поспіль, яка пікантна деталь. Треба розуміти, вона на тому знається. Менше за все це можна назвати еротичним сном: я нічого не відчуваю. Не те що нічого подібного на оргазм, а просто геть-таки нічогісінько. Чиста констатація факту, ще й зі сторони: двічі з трьох разів — вогняний контур, і так, мовляв, не буває. Блін, а як буває?.. З Лялюською я часто бачу різні речі, але таких вогняних кіл щось не пригадую…