Гельця! — втішився він: нарешті, стільки-бо часу не мав од неї листа, думав, чи не відійшла вже з черговим рейдом на Захід, — тут-таки й спохопився, що має казати не «Гельця», а «Рома», але то все одно була не вона, і поцілунок, яким зволожило йому пересохлі вуста, був не від неї, — і раптом він зрозумів, що то не був і поцілунок: то він висів на хресті, підіймаючись і опускаючись на прип'ятих руках, щоб зловити віддих, за кожним разом груди протинав несвітський, до потьмарення в очу, біль — а знизу центуріон тицяв йому в уста змоченою оцтом губкою, насадженою на списа. Скільки ж я так іще зможу протриматися, злякано подумав він і побачив унизу, з другого боку хреста, Сталіна, Рузвельта і Черчілля: вони сиділи там, де на Бройґелевій картині «Kreuztragung Christi» сидять жони-мироносиці — під горбочком, і грали в карти, як в Ялті, акуратно покраяними кусниками мапи, — попри лютий біль, він напружив зір, силкуючись розгледіти, до кого відходить мапа України, але її там не було, і він збагнув, що вона давно насподі, похована під купою інших, і вже в цій грі не вийде нагору, і хотів у гніві крикнути гладкому Черчіллеві, трохи схожому на Вірзінґа: а як же твоя Фултонівська промова, адже ж ти замірявся оголосити совєтам війну? — але натомість спитав: Господи, пощо мене покинув?.. Тут знову вигулькнув центуріон, вищирив до нього зуби й показав рукою кудись убік: там уклякла навколішках Гельця, ба ні, «Рома», — простоволоса, в добре вшитій до стану шинелі, одна пола якої теж зовсім по-бройґелівськи загорнулась і відкривала живий і свіжий, мов з-під здертої шкіри, пурпуровий підбій, — з останніх сил він потягнувся до неї, як не покликати, то бодай перехопити її погляд, подати їй звідси, з хреста, знак, що він тут, але вона його не бачила — хтось заслоняв його од неї плечима, і він ніяк не міг збагнути, як же то виходить, що він її бачить, а вона його ні, а може, подумав із правдивим жахом, Гельця також уже не живе?.. «Живе, живе», — розв'язно і якось ніби знехотя запевнив центуріон: лінькуватим голосом дядька, який каже худобі стояти спокійно, — Адріян придивився пильніше і отерп: під шинелею Гельця була щільно обвинута, просто на голе тіло, білим простирадлом у кривавих поцяпинах, — «Але ми ще зустрінемось?» — заблагав не знати в кого, хоч би й у центуріона, бо нічого вже не боявся, навіть почути заперечну відповідь, — «Зу-устрі-і-інетесь, — зловісно прогув той, мов у діжку, цим разом удаючи бойківську вимову, — мой, ще й як зустрінетесь…», — і, прицілившись, ударив Адріянові списом між ребра — з такою силою, що всі зірки з неба посипались додолу, і знову настала тьма.

А ще згодом грудний жіночий голос виразно промовив над самою його головою:

— Гарячка спадає, отче капеляне.

І другий, чоловічий, — м'який, як хода в повстяних капцях, але така, що й поночі не зіб'ється з шляху, — відказав стишено:

— Слава Господеві милосердному. Це вже не був сон.

Він одкрив очі, спробував поворушитися, і груди прошило тим самим болем, аж він засичав, та так і застиг — із виряченими очима, дослухаючись до пози, в якій не болить. Чоловік стояв у нього в ногах — не в реверенді, в цивільному, в костюмі, камізельці і при краватці, а жінка, здається, молода й дуже чорнява, нависала просто над ним, у тьмяному півсвітлі під блузою добре вирізнялися пишні подовгасті пагорбки її грудей, — як пара голубів, з несподівано ожилою цікавістю подумав він і розсердився — від цього, так недоречно вигулькнулого в голові порівняння, і від ще недоречнішого бажання ті голуби погладити, і від нездатности вільно рухатися, і від того, що майже одночасно подумалось — як же він, певно, заріс і засмердівся, як правдива лісова звірина, — бо чоловік навпроти, хоч і немолодий, із чималими залисинами на й без того великому опуклому чолі, стояв чисто виголений, при білому комірці, ще й кольонською водою від нього ніби повівало, і тим принизливіше було перед ним отак лежати, і все це були паскудні, гнилі думки, як болотяний кушир, що липне до голого тіла, і в усьому тому була винувата жінка, її близьке тепло й запах, і він розсердився вже цілком притомно: нащо вона тут?.. Ще й тому було прикро, що з тим чоловіком йому неясно в'язалося щось надзвичайно гарне — щось таке дорогоцінне й радісне, як у дитинстві сліпий дощ на галяві (рясний золотий капіж серед розсміяно-вмитої зелені, наскрізь протятий стовпами сонячного світла…), але що то таке гарне було, і зовсім же недавно, — того він, збитий з тропи жіночою присутністю, згадати вже не встиг — зате згадав зовсім іншу галявину і тепер таки прокинувся остаточно, забув і про біль, що підступно скував був грудну клітину: шляк то трафить, це ж скільки він тут прогнив у цій ямі, як куль соломи, а як же хлопці, що з ними стало?.. Вони йшли лісом — останнє, що він запам'ятав, були плями сонця на стовбурах сосон і квадратова спина зв'язківця, що йшов попереду, «Романа», — в доморобному однострої, підперезаному, замість шкіряного паска, вшитим у кілька сталок сукняним, — товариші кпили з нього, як завжди кпилять у підпіллю з добродушних мовчунів-безвідплатників: десь-то Роман добре на дівки пішов, що й паска позбувся! — «Роман» на те по-дядьківському, скупо всміхався, але, видно, діло своє знав справно, бо пасок паском, а ґвинтівку мав супергонорову, МР-44, ляля — не ґвинтівка, — на Адріянові розпити стримано відказав, що «позичив у сорок четвертому в одного есесмана», і це теж Адріянові сподобалось — те, як сказав, а що повстанець із хлопа справді досвідчений — старий вовк, — знати було і з того, як ішов по лісі: легко, сягнисто — і заразом безшумно, мов кіт, ані сучок під ногою не хрусне, ні ямка не чвякне, Адріян відразу оцінив цю перевагу природного селюка, котрий лісового життя не в Пласті на вакаціях учився, і старався й собі йти за ним так само спритно, підбадьорений його присутністю, — його-бо ще зночі канудило якимось недобрим передчуттям, все дратувало й валилося з рук, коли вирушали, обірвався опасок на планшетці, і тому він у душі радий був тій надійній квадратовій спині перед очима, мов навмисне закроєній підставлятися під багатопудові тягарі — переносити на собі мішки зі збіжжям, і овець узимку з кошари в тепло, ну, і ранених, авжеж, і ранених друзів так само, а що, може, неправда?.. Звісно, так прямо ніколи не думаєш, не кажеш собі приміряючись — мовляв, оцей-от, на випадок чого, мене раненого винесе або доб'є, — але без такої внутрішньої певности не остоїться жодна бойова одиниця: це той найпервісніший, грубий віск-сирець, яким гурт порізнених чоловічих «я» схвачується нерозривно докупи, як у щільник, тільки так і роблячись боївкою, роєм, чотою, сотнею, — а вже ідея, тобто та олива, що власне й творить армію, що пхає наперед і помножує сили в геометричній прогресії, так що, як на Волині в сорок п'ятому, большевики будуть гнати й класти своїх ганчір'яних солдатиків сотню за сотнею, аж поле невдовзі з жовтого зробиться сірим, та так і відступлять, не знаючи, що протистояв їм одним-однісінький рій УПА: менше сорока душ! — ідея, що б там не казали наші політвиховники, вона, наче дріжджі — піднімає лиш добре борошно, і ті хлопці, що прибували з Закерзоння й зі сміхом оповідали, як зі своїх шанців дражнили там дуетами, на два голоси, поляків перед боєм: «Антку, Антку, за цо сі бієш? — За ойца Сталі-і-іна!», — доки з тамтого боку котрийсь допечений до живого «антек» не витримував і не огризався: «Такі он мі ойцєц, як і тобє!» — і який там уже після цього міг бути бій, — ті хлопці, хоч які горді й свідомі того, за що б'ються, і тим непереможні, були все-таки й самі по собі отим добрим борошном, що з ним змішавшися, карком чуєш: і передній, і задній, і той, що зліва, і той, що справа, — то ніби продовження твого тіла, а всі ви разом — єдина плоть: армія свого народу, — ось це відчуття, затрачене вже від кількох років — відколи армія, розбившись на малі групи, перейшла в підпілля, — він знову звідав за квадратовою спиною «Романа», коли посувалися мокрим уранішнім лісом по незнайомому терену, йшли гусаком, їх було п'ятеро, трохи забагато, то той темновидий есбіст із проваленими щоками, «Стодоля», наполіг узяти з собою аж двох охоронців, стало б і одного! — і ніщо в ньому не обірвалось, не тенькнуло — не встигло! — коли «Роман» зненацька спинивсь як уритий, а наступної миті з-за кущів ударив кулемет, о Господи… Що там діялось потому?