VII

Щодня рота займалась бойовою і політичною підготовкою за планом, складеним Брянським. Командир роти не допускав найменших відхилень — так, ніби рота стояла десь у мирних таборах, а не на передових позиціях, під ворожою висотою, серед цього гарячого південного степу. Політнав-чання з бійцями Брянський провадив завжди сам. — Я вестиму роту в бій, — говорив він, — і я зацікавлений більше за всіх у тому, щоб вона була вихована як слід, згуртована й дружна, щоб не підвела ні себе, ні мене. Від того як я її виховаю, залежить не тільки те, як вона виконає свій бойовий обов’язок. Зрештою, від цього залежить і моє власне життя. Я мушу виховати її так, щоб у всяких обставинах міг цілком покластись на неї і вірити їй, як собі. Сьогодні в роті бурхливий день. Парторг батальйону приніс, екстрений випуск листівок про подвиг Самійла Поліщука, який у бою під Яссами знищив власноручно шість ворожих танків. По телеграфу прийнято з Москви Указ уряду про присвоєння Поліщукові звання Героя Радянського Союзу. Слава про невідомого досі нікому рядового бійця стрілецької роти за кілька днів облетіла весь 2-й Український фронт. У підрозділі Брянського на цю подію відгукнулися особливо жваво: Поліщук був земляком багатьох бійців роти. Це був не якийсь казковий, маловірогідний богатир, а близька їхньому розумінню людина, звичайний вінницький колгоспник-тракторист, що прийшов на фронт, як і багато бійців роти Брянського, з останнім поповненням. Ще недавно Поліщукові, як і їм, жінка, мабуть, приносила в запасний полк пироги й самогон у простій селянській торбі. Командир третьої обслуги Денис Блаженко, високий кряжистий мовчун, з завжди насупленими чорними бровами, заявив раптом, що він знає Поліщука особисто, бо ще задовго до війни вчився разом з ним на курсах трактористів у Ямполі. Це ще збільшило загальне збудження. — Який же він собою? Силач? Борець? Шибайголова? — Звичайнісінький собі чоловік, — відповідав Блаженко, хмурячись, — такий, як би й я. Сумирний був і не забіяка. — Справа ж не в тому, силач він там чи ні, — терпляче пояснював Брянський зміст подвигу. — Головне, що він не розгубився в рішучу хвилину. Часи танкобоязні, видно, таки справді минули. В чому тут річ? Все дуже просто, товариші: танки йдуть, а Поліщук чекає. Танки його не бачать, а він їх бачить. Вони зверху, а він у траншеї. В таких умовах людина далеко сильніша за танк! Тільки не розгубися: бий і пали! І вже бійцям уявлялися спалені сонцем солонцюваті поля під Яссами, гарячі задушливі траншеї в повний профіль і ворожі гуркотливі танки, що сунуться на них, як сліпі, незграбні потвори. Ревуть, насуваються все ближче, пашать пекельним смородом газів... А вінницький тракторист стоїть по плечі в сухій, надійній землі і, затиснувши пляшку КС у руці, чекає, чекає... Чекає, бо не хоче, щоб ці сліпі потвори перейшли через нього і знову поповзли з пекельним гаркотом на Україну, сіючи всюди горе і смерть. Бий і пали! Бійці думають. — Кожен з вас теж це міг би, — каже Брянський. — Хіба ні? — Я зміг би, — сердито буркає Блаженко, блимаючи на Брянського своїми яструбиними очима. До самого вечора в ячейках не змовкають розмови бійців про подвиг земляка. Оце вам і Поліщук. Шість танків підбив, а сам зостався живий. Тільки, кажуть, як вернувся після бою в окоп, то... жаби злякався! Так злякався, що з окопу вискочив! Отаке буває... Розпалені погляди бійців раз по раз зупиняються на ворожій мовчазній висоті, переносяться далі від неї — вліво, де лягли до самого моря залиті сонцем простори чужої країни, таємничі, закуті в залізобетон. Брянський бачив, що сьогодні бійці з більшим нетерпінням, ніж будь-коли, чекали бою. його радував цей дух, як жива чудесна музика, викликана в інструменті ним же самим. — Вже скоро, скоро загримить грім, товариші, — говорив Брянський, походжаючи по вогневій і задумливо помахуючи листівкою. — Скоро, скоро вдарять блискавиці під цим чужим небом... — А я... зможу, — раптом каже Денис Блаженко, дивлячись на висоту, як мисливець на тигра.

VIII

Черниш лежав у траві на краю насипу, розглядаючи ледь помітні, замасковані по підгір’ю доти. Мовчазні наче покинуті людьми... Що там робиться в тих загадкових бетонованих черевах? Що роблять там гарнізони, що планують, що готують? І де та стежка на нагрітій сонцем висоті, якою йому рано чи пізно доведеться бігти, згинаючись під кулями, і де те місце, де, може... доведеться впасти! Рейки на насипу поржавіли за літо. Давно тут не ходять поїзди, а семафор вдалині на заході стоїть весь час, день і ніч, відкритий. Черниш звертає свій погляд на нього. Хто відкрив його? І коли? І в які краї він манить? — Товаришу гвардії молодший лейтенант! — покликали Черниша десь знизу, з-під насипу. Обернувшись, він побачив бійця свого взводу Гая, високого, сумирного юнака. Недавно його приймали в комсомол, і Черниці не забув, як Гай розповідав, що його брата стратили окупанти, — Вас кличуть командир роти, — посміхаючись, передав Гай, задерши голову в маленькій вицвілій пілотці, що кумедно сиділа на самім його тім’ї. — Уже повернувся? — Черниш знав, що Брянський у полку на партзборах.  — Уже. Черниш скочив униз, швидко обсмикнувся. Гай був чимось наче збентежений. «Наступ! — було перше, що подумав Черниш, глянувши на хлопця. — Значить, наступ!» Коли вони йшли на вогневу. Гай щораз оглядався на офіцера, мовби хотів щось сказати і не зважувався, і лише дивно все якось посміхався, мружачись при цьому так, наче збирався чхнути. Видно було, що на серці йому щось муляє. — Страшнувато? — запитав Черниш. — Ні, — боєць покрутив головою. — Якось тільки... Всіх ніби хочеться приголубити... Він оглянувся, чи не сміється Черниш. — Це вам просто... боязко, — повторив Черниш. — Е, не кажіть, — впевнено відповів Гай. — Мені не боязко. Мені зовсім не боязко. Я, товаришу командир, відважний. Він знову оглянувся, чи не сміється офіцер. Черниш не сміявся. — Повірте моєму слову, я на повнім ходу стрибав з поїзда, а деякі боялись. Останній раз — аж за Варшавою. Я тоді собі ногу з’вихнув, так поляки мене возиком везли від села до села, з рук до рук передавали до самої України. Бо вони також ненавидять окупантів... Я вас, товаришу командир, хочу про одне діло просити... Так, на всякий випадок... Адреса ось... Гай квапливо розстебнув гімнастьорку і дістав з кишені, пришитої зсередини, маленький, складений учетверо папірець. Озирнувшись, подав його Чернишеві з таким виглядом, наче довіряв йому якусь важливу таємницю. — Коли... Коли що трапиться, — одпишіть їй, будь ласка... Більш нема нікого. Літери на папері порозпливались від поту. Стежачи, як офіцер читає адресу, Гай ще більше примружився і говорив далі, з своєю соромливою делікатністю, якою взагалі вражали Черниша його селюки-бійці. — Напишіть, будьте ласкаві, їй... Щоб складно... Щоб жалібно... Хай поплаче... — І додав майже сердито: — Не бійсь, не вмре! Чернишеві хотілося підбадьорити хлопця, але він не знав, як це робиться в таких випадках. — Не турбуйтесь, — тільки й сказав він. — Все буде добре. — А я й не турбуюсь, — засміявся боєць дивно, як раніш. — Чого мені турбуватись? Я не зрадник і не злодій, поганого я нічого не вчинив. За святе діло й умерти легко... Коли мого брата й інших партизанів привезли з лісу пов’язаних і під’їхала безтарка вже під саму шибеницю, щоб їх вішати, то баби всі заголосили, ой як заголосили! А він поглянув навколо і каже: «Жалко покидати тебе, рідне Полісся, і тебе, високе ясне сонце!.. Але я ні в чому не каюсь!» Хурман-поліцай ударив тут по конях і висмикнув з-під нього безтарку... «Ні в чому не каюсь, — повторив у задумі Гай. — Нема в чому каятись». «Славний хлопець, — рушаючи, подумав про бійця Черниш. — Життя в нього, як струмок, чисте». На вогневій кипіла робота. Брянський сам керував підготовкою, віддавав короткі накази обслугам, походжаючи по брустверу в зелених легких чобітках, пошитих з плащ-палатки. Маскувальні сітки з мінометів уже було знято. Бійці носили ящики з мінами, розпаковували гранати й ділилися ними, запасались патронами. Всі були збуджені й хапливі. Глянувши на Брянського, Черниш остаточно переконався, що сьогодні буде щось особливе. Брянський був якийсь урочистий, інакший, ніж завжди. Застебнутий на всі гудзики, туго підтягнутий, чистий, він стояв на бруствері, справді, мов соняшник у цвіту. Пильно подивившись на Черниша своїми голубими, як дим, очима. Брянський промовив: — Знаєш? Сьогодні, нарешті, робота. І повторив: — Велика робота, друже! «Він мене так розглядає, неначе приміряє, яким я буду в бою», — подумав Черниш і сказав: — Чудово! — Я зараз іду на НП . Ви залишаєтеся з Сагайдою. — Він узяв Черниша під руку і, знизивши голос, говорив йому ніби щось дуже інтимне: — Знаєш, тут можливі різні ситуації, це ж перший бій для багатьох моїх орлів. Може статись, наприклад, що я вимагаю «огонь», а противник саме обстрілює, кладе снаряд за снарядом... Хтось, може, і розгубиться, і в бліндаж нирне, не витримає... («Чи він не на мене натякає?» —подумав Черниш). То з таким дій рішуче, блискавично. Ніяких відхилень. Крім того, уважно дивись, щоб наводчики. заметушившись, не перебріхували. Щоразу сам перевіряй установки. А взагалі я певен, що все буде добре: дивись, народ у нас, як на підбір. Кожен старається, «самовари» надраїли — аж горять. І Брянський гукнув: — Бінокль! Ординарець козирнув у нього за спиною: — Єсть, бінокль! Потім Брянський покликав Сагайду, і той підбіг, гупаючи важкими чобітьми. Він теж сьогодні був увесь чепурний, святковий, тугий і відрапортував урочисто, по всій формі: — Товаришу гвардії старший лейтенант, з вашого наказу гвардії лейтенант... — Лишаєшся за мене, — не дав йому кінчити Брянський. — Єсть, за вас! — Концерт починається через п’ятдесят хвилин. Він взяв у ординарця бінокль і повісив собі на груди. Подав руку Сагайді, і вони, за давнім своїм звичаєм, перед небезпечним боєм обнялися — рвучко і ніби аж сердито. Прощаючись з бійцями, які, збившись навколо свого командира, всіляко зичили йому щастя. Брянський заспокоював їх: — За мене не турбуйтесь, товариші: я знаю, що зі мною нічого особливого не трапиться. — Але ж може зачепити... — Зачепити? Зачепити, звичайно, може, і взагалі... може. Але хіба смерть це найстрашніше? Є, товариші, речі страшніші за смерть: ганьба. Ганьба перед Батьківщиною. Товариші, цього бійтеся більше, ніж смерті. У кожного з нас є дома або мати, або дружина, або діти, або наречена. Вони дивляться на нас звідти, з-за Пруту. То дивиться на нас їхніми очима сама наша Батьківщина, що доручила нам відстояти її честь і незалежність. Ви знаєте, якими вона хоче нас бачити? — Знаємо! — відповіли хором бійці. — Добре. Я надіюсь! Брянський стрибнув у глибоку траншею, що вела до стрілецьких рот. За ним посунувся з бруствера Шовкун з автоматом, флягою води і плащ-палаткою для свого командира. Уже все було готове. Обслуги стали на свої місця і завмерли в напруженому чеканні. Здавалось, має бути затемнення сонця. Командири востаннє перевіряють міномети. Жодного пострілу. Жодного вибуху. Черниш нетерпляче поглядає на годинник. Бійці зосереджені, серйозні, як люди, що раптом відчули на собі величезну відповідальність. Від цього вони ніби виросли в своїх власних очах і одразу якось, внутрішньо зімкнувшись, затверділи, загострились у напрузі. Черниш оглядається і не бачить уже тих знайомих, то благодушних, то лукаво усміхнених, облич, які він звик бачити у своєму взводі. Кожен стоїть замислений, зібраний, мов перед смертельно небезпечним стрибком. Велика, грізна тиша висить над степом, над залитою сонцем висотою. І раптом, немов десь здалеку, чути несказанно прекрасну музику, наче все небо відразу перетворилось у грандіозний блакитний орган і заграло. — «Катюша»!!! Зашелестіло все небо, незримі хвилі потужних шумів понеслися над головою, загойдались: шов-шов-шов... Заблискало по висоті, загриміло, завалувало димом. І гора ревнула: почалось... Мовби інженер увімкнув десь струм, і складний величезний агрегат війни почав працювати — рівно й ритмічно. Телефоніст у землянці припав до трубки, затуливши друге вухо, щоб чути, що передає Брянський з НП. Земля щораз відвалювалася зі стелі, падала на столик і телефоністові на голову. Телефоніст не струшував її. Він нічого не чув, крім команд. ...Сагайда вже захрип, віддаючи команди. До краю збуджений, він стояв біля входу в землянку з блокнотом в руці, мокрий від поту. Черниш, повторюючи команди на вогневій, кричав щосили, але обслуги, хоч були поряд, ледве чули його за суцільним гуркотом. Труби мінометів уже розпек лись так, що не можна було торкнутись рукою. Земля гула, тріскалася то в тому, то в іншому місці, і з неї виривалися грім і пломінь, змішані з чадом. Гази сповнили повітря, і гірко було дихати. А Черниш передавав і передавав короткі цифри, які йому хотілось би співати. Стрункими пружними клинцями пішла авіація, розгортаючись над дотами. У цей момент Черниш більше, ніж .будь-коли, був гордий з того, що він є сином такої могутньої держави. Пишався, що уральський метал рве, стрясає перед ним ворожі укріплення, що снаряди гвардійських мінометів летять і летять десь із-за його спини, розтинаючи широкими вогнистими смугами небо. Нікому не зупинити блискавиць, нічим не відвернути оті високі, летючі, вогнисто-червоні траси «катюш»! Мчать поспіль, нестримно, навально посилають народам Європи червоних своїх буревісників: визволення близьке! Пострілів не було, було єдине гоготання землі і неба, серед якого виокремлювались тільки вибухи авіабомб, наче з гуркотом обвалювались височенні фортеці. В голові безперервно гуло,дзвеніло, як після міцного, але не болючого удару. Черниш не міг стримати себе, щоб раз у раз не виглядати за насип. Висоти не було. Вона зникла, від вершини і до самої підошви перетворилась на вируючу клубливу туманність. Раптом небо пронизливо засвистіло. Свист з неймовірною швидкістю наближався, летів, як здавалось Чернишеві, прямо на нього. Але йому було зовсім не страшно. Взагалі, все, що робилося навкруги в цьому гримучому хаосі, його не лякало і сприймалося ним досі скоріше не як війна, а як стихійне якесь явище, як, приміром, землетрус чи смерч в азіатських пустинях. Те, що свистіло вгорі, з розгону шугнуло в грунт, сухо грякнуло, і гаряча суха хвиля газів забила Чернишеві дихання, кинула геть, і він незчувся сам, як опинився в траншеї, приглушений ударом, поставлений майже навкарячки. Як це сталося? Він озирнувся, чи ніхто не сміється, але, навпаки, почув чийсь стривожений голос: — Не поранило? Чи не поранило? Хіба його могло б поранити? Отак просто?.. Із скреготом полетіли гнуті рейки, знову гряк, знову гірко, нічим дихнути. І все-таки він весь час машинально чув те, що йому було треба. І коли третій міномет раптом замовк, вухо Черниша одразу вловило це. Він кинувся в третю ячейку. Заряджаючий Роман Блаженно, літній уже боєць, стояв на одному коліні біля міномета на глинистій землі, а його молодший брат, Денис, командир обслуги легко і вміло стягував з нього сорочку. У Романа було красиве тіло, розвинуте, біле, м’язисте, значно молодше за ного порізане глибокими зморшками обличчя. Тільки шию по комір вкривав густий, аж темний загар, який зараз особливо впадав у вічі, відтінений білістю всього тіла, рівний, як кайма. Видно, багато спеки перенесла ця жилава шия! Уламок снаряда, розітнувши бійцеві руку вище ліктя утворив дві рвані губи, і з них, як із джерела, била ясна кров, стікаючи по ліктю на землю. Блаженко, моргаючи довгими вусами, розгублено дивився на свою кров. — Кістка ціла, —заспокоїв його Денис, перев’язуючи — Болить? — спитав Черниш. — Ні, не болить, — відповів поранений. — Тільки крові шкода. Бач, скільки задаремно дзюрить! Денисе, хутчій! — підгонив він молодшого брата. Хоча Денис був уже гвардії єфрейтор і цінився серед командирів вище, ніж Роман, проте між ними ще жили стосунки сімейної ієрархії, і Денис мовчазно корився старшому братові, як батькові. — Швидше, і в санвзвод! — наказав Черниш, якому стало раптом не по собі. Він відчував, що і його може поранити або вбити. Згадка про санвзвод вкрай збентежила обох Блаженків. — Товаришу командир... Товаришу командир, — заговорили вони разом. — Дуже вас прошу, — благав поранений, — не женіть мене звідси в санвзвод... І лейтенантові Сагайді зараз не кажіть... Черниш нічого не розумів. — Чому? — Воно тут заживе... Загоїться. Присохне... Я все буду робити, як і всі... Чи на пост, чи й стріляти... — Але ж там швидше вилікують?! — Ой, не треба, товаришу командир!.. Дуже вас прошу, не одправляйте! — На загорілому зморшкуватому обличчі Блаженна з’явився справжній страх. Вуса його жалібно обвисли. — Тут ось мій брат... Він у колгоспі ветсанітаром був... — Я сам його вилікую, — твердо підтримав Денис брата. — Тут усі наші... А там вилікують і кудись зашлють... Сюди не попаду. — А якщо зараження? — Не буде,-— запевнив Денис. — У мене є всякі медикаменти і коріння. — Дивіться. Черниш поставив заряджаючим іншого бійця, а Блаженкові наказав іти в бліндаж. Боєць розчулено хлипнув: — Спасибі... Щасти вам, товаришу командир. Цей Блаженко мав дуже м’яке і чуле серце. IX Час артилерійської підготовки кінчився, і пекельний гуркіт поволі стихав, влягався, як влягається море, розбурхане штормом. Тепер, коли били вже тільки окремі батареї та міномети, всі почули глухий, рівномірний, безперервний гул далеко на лівому фланзі. Бійці вслухалися, як зачаровані. — На Яссах! — Значить, по всьому фронту! Було радісно, що гуде по всьому фронту. Дим. над висотою поступово розходився, і крізь руді хмари почали знову випливати окремі шматки висоти. Вся вона була переорана, перерита за годину. Дивним було, що вона ще існувала. Більше того, і доти стояли ще на своїх місцях, тільки зовсім були тепер оголені, землю з них розметало на всі боки, і вони біліли по схилах, як величезні, неймовірних розмірів черепи. Батареї без угаву молотили по них, осліплюючи і оглушуючи методичним вогнем гарнізони, що божеволіли в тих залізобетонних черепах. Раптом із землянки вискочив Маковейчик, молодий лобатий телефоніст, без пілотки, з землею на плечах, і дзвінко — скільки мав духу — оголосив: — Піхота піднялась! І знову зник у своїй печері. — Піхота піднялась! —пронеслось, як блискавка, від бійця до бійця, і вже й за горбом, в артилеристів, було чути цю новину: — Піднялась! — Рушила! Пішла! Як прояв найвищих спільних сподівань, ця магічна звістка одразу облетіла весь фронт, штаби і батареї і докотилась до тилів. Піхота встала! Якби там були оркестри, вони б зустріли цю звістку урочистим маршем. Черниш з завмиранням серця бачив крізь дим, як на схилах висоти з’явилися перші сірі цятки. Маленькі, ледве помітні, вони прикували погляди всіх. Вони щоразу ховалися в диму вибухів, зникали, здавалось, навіки, але хмари розпливались, і сірі цятки знову жили, ворушились по схилах, як комахи після дощу. За тими рухливими сірими цятками, за тією комашнею і стежили, не зводячи очей, усі — від бійця-артилериста до генерала. Бо долю операції, успіх чи неуспіх її, могла вирішити, зрештою, тільки вона, матінка піхота! Брянський з НП передавав наказ перейти під саму висоту. Сагайда, сяючий і патлатий, з’явився на бруствері і подав команду, яку він любив над усе в світі: — Відбій! Міномети на в’юки! Сагайда п’янів від цієї команди, бо це означало — вперед. Телефоніст з гордістю доповів у штаб: — Я відключаюсь. Ячейки спустіли за кілька хвилин. Важкі плити, двоногі лафети, труби вже були на спинах у бійців, що входили в траншею. Стоячи збоку в ніші, Сагайда пропускав роту, оглядав, чи все взято. Приємно зараз було Сагайді дивитись на своїх людей. Ось попереду крокує розшарілий, з високо піднятою головою Черниш, поблискуючи великими ясними очима з-під чорних упертих брів. Він ступає з якоюсь особливою щасливою пружністю. Ось проходить високий Бузько, зігнувшись під вагою плити і весь час дивлячись під ноги, ніби хоче запам’ятати кожен свій крок на цій землі. Чимчикує Хома Хаєцький, невтомний жартун, з пишними вусами, закрученими вгору, як два добрі баранячі роги. Юнак Гай, весь обвішаний металевими лотками з мінами, гримить ними, як рицар у зелених латах, і дивиться на Сагайду, на товаришів, на все, що діється, простодушно й довірливо. Проходять нерозлучні Блаженки, обидва темні, засмаглі й хитрі. В молодшого — труба на плечі, приціл у руці, а в старшого... Старший праву руку ховає, а в лівій несе лотки. — Блаженко! — окликає Сагайда старшого, а брати зупиняються обидва. — Слухаю, товаришу лейтенант гвардії! — Скільки я вас учив, що не лейтенант гвардії, а гвардії лейтенант! — Вибачте, забув, товаришу... лейтенант гвардії! — Дайте сюди лотки! — Він у моїй обслузі, — втручається Денис. — Це з мого наказу. — Дайте сюди лотки? — Товаришу гвардії лейтенант, — наполягає на своєму Денис, — ви ж не можете через мою голову касувати мої накази. Наказ бойовий... — Та ти статути знаєш! —каже Сагайда і силоміць забирає лоток у Блаженка-старшого. — Чому не доповів, що брата поранено? Марш! Роман розгублено кліпає очима то на Сагайду, то на Дениса. Але ж куди — «марш»? — Марш... з братом! Сагайда сам бере лотки і теж рушає, замикаючи роту. Траншея, вирита в повний профіль, спускається все нижче. Сагайді видно голови мало не всіх бійців, їхні засмаглі жилаві шиї. Голови в такт ході похитуються, здіймаються й опускаються, ніби, відділившись від тулубів, пливуть по єдиному руслу, гойдаючись на хвилях. У деяких місцях траншея перекрита шпалами, і коли бійці входять у темний тунель, Хома Хаєцький вигукує своїм співучим подільським говором: — Ой патку мій, патку!.. Так, наче в пекло! — А ти думав, у рай? — сміється котрийсь з бійців. — Най його мамі, де тому буде край? Вночі рота окопувалась уже на новій вогневій позиції, в глибокім яру під самою висотою. Про сон не могло бути й мови. Бій тривав. До вечора були взяті 14-й, 17-й і 18-й доти, деякі були блоковані, проте ще прострілювали майже всю місцевість, яку нашим вдалося захопити. Мінометна заривалась у землю. Важко дихаючи, працювали бійці, скреготіли в темноті кайла, викрешуючи іскри, коли траплявся кам’янистий пласт. З настанням ночі ринули до висоти підводи, навантажені боєприпасами. Зацокотіла дорога, забита ще з дня потрощеними возами і роздертими кіньми. Обминаючи їх, підводи гуркотіли і гуркотіли в темряві. На повнім галопі підскакуючи до висоти і з ходу розвертаючись, вони звалювали в купу набиті мінами ящики і знову гнали по новий вантаж. Біля підошви висоти створилася ціла гора боєприпасів. Брянський послав майже половину роти носити звідти міни на вогневу. Як темний караван тіней, брели в темряві бійці з ящиками на плечах, щоразу падаючи, коли поблизу снаряд впивався у твердий грунт. Хаєцький, маючи напрочуд тонкий слух, завжди перший ловив наростаючий свист снаряда, або шавкотіння важкої міни. —— Летить! —вигукував він, а сам уже падав, припадав до землі, як осінній лист. — Патку мін, патку! Спина йому збігалася брижами. Чомусь був певний, що мина обов’язково вгвинтиться йому в поперек, як свердел. Не в ногу, не в руку, а саме в поперек. Там під сорочкою аж холодок ходив, а Хома гріб руками землю і, обламуючи нігті, шепотів: — Пронеси! Трахкало десь збоку. Над головою хурчали осколки опадали, гупаючи, мов груші. Тоді Хаєцький перший енергійно підводив голову, випнувши вуса вперед. — Онде-го впало! — повідомляв він, неначе інші цього не бачили. — Най його крах візьме! — Піднімайсь!:— командував Черниш, який вів бійців. . Вони мовчки висаджували вантаж на плечі один одному і, горблячись під важкою ношею, рушали далі. — Всі йдуть? — А то. Це вже був їхній четвертий рейс у цю ніч. — Покурити б, — сказав хтось, ідучи за Чернишем. Напередодні наєтупу бійці одержали тютюн. Поблизу, врізаючись у висоту, пролягала якась порожня траншея, і Черниш дозволив зупинитись у ній на перекур. Вже було за північ. Бійці, склавши ящики понад бруствером, щоб потім легше було висаджувати на плечі, присіли в траншеї. Враження бою і тяжка нічна робота втомили їх. Але коротка передишка, безпечні стіни траншеї швидко повернули бійцям втрачену жвавість. Кожен полегшено відчув себе під надійним захистом землі. Заясніли на дні рову зірки цигарок, розв’язались язики, почулися жарти. «Як, зрештою, небагато треба людині, — мимоволі подумав Черниш, — щоб вона відчула себе задоволеною, втішилась, засміялась». — У нас був румунський комендант, по-їхньому — претор, — чувся в темряві співучий веселий голос Хоми Хаєць-кого. — То я до нього день при дню ходив, аби він повернув мені корову, а він теж виявився впертим: день при дню мене шмагав. А ти все-таки ходив? А я ходив, бодай йому й кісточки дрібненько рознесло. — І повернув? — В обидві руки... За налигач і повів десь у свій Букарешт. — Ласій, видно, був до молока та сметанки!.. — Ниньки при Дунаї де-небудь твоя корівчина пасеться... — Впізнаю — відберу. — Втікаючи, вони співали: «Антонеску дав наказ— всіх румунів на Кавказ. А румуна не дурной — на каруцу і домой». — Заспівали, як припекло на Україні. — Бач, чого тут набудував: спроста не вгризеш. — Припече, то й звідси геть вивтікають. — А швидше несло б їх з димом та з чадом. Черниці встає. — Кінчай курити! Внизу простелилася сиза прохолода ночі. Подекуди в полі схоплюються червоні спалахи вибухів. По висоті над бойовими порядками піхоти звисають ракети і в’януть, падаючи, як зітнуте сліпуче волоття. А за горою все небо ятриться. Палає румунський тил, палає вся Романія, тривожно і загадково. — Тю, бодай ти щезло! — вигукнув раптом Гай, задкуючи від бруствера. Черниш, що саме проходив мимо, здивовано зупинився. — Що таке, товаришу Гай? — Рука! Чиясь рука... Беручи ящик. Гай мацнув по брустверу і наткнувся на неї. Черниш нахилився і справді побачив у темряві скарлючену руку, що звисала в самий окоп, перегороджуючи дорогу. З почуттям бридливості, в якому не хотів сам собі признатися, Черниш узяв її, холодну, вже задубілу, і одкинув знову на бруствер, щоб пройти. А на долоні в нього ніби лишилося щось липке. Ідучи, він весь час відтирав долоню землею. Проте йому ще кілька днів після того, коли брався їсти, здавалося, що від руки тхне, і його нудило. Вони наближалися до заклятого місця — відкритої галявинки при вході до яру. Вся галявина ще й досі прострілювалася противником з кулеметів, і Черниш, скомандувавши бійцям лягти, ліг і сам. Тут можна було пробиратись тільки поповзом. Черниш повз по зритій землі, яка вся смерділа газами й трупами. Кулі гидко дзвеніли весь час, то пролітаючи над головою, то цмокаючись поруч у щось м’яке, як у тісто. Трупи щораз загороджували йому путь. А позаду з важким сопінням плазували один за одним бійці, тягнучи ящики за собою. Іноді Чернишеві здавалося, що це не ніч, а білий день і що ворогові зараз видно все, до зірки на його пілотці. Тоді він на мить ховав голову за якогось убитого і, причаївшись, ждав товаришів. А переборовши химеру, зачувши поблизу знайоме сопіння, знову збирався весь у лапружений кулак і’повз далі. Раптом позад нього хтось закричав страшним нелюдським криком, моторошним серед цієї тьми, де навіть розмовляти було дозволено тільки пошепки. — Хлопці!.. Братики! Браточки! Чернишеві зробилося страшно. Хто так може кричати? Чий, чий це голос? Повний безмежного відчаю, пронизливий, високий, він прозвучав так неприродно, що Черниш не міг пізнати його. — Брато-чки!.. — зойкнув ще раз серед ночі так гостро і несподівано, що здавалось, — почують його над усією величезною висотою, по обидва схили її, і звідусіль кинуться рятувати людину. Сколихнути всю ніч своїм зойком, так закричати на повний голос міг лише той, хто має останнє право на це, —міг лише вбитий... Щойно, отут убитий! Черниша мимохіть кинуло вперед, далі від того крику, що вже переходив у стогін, він чув, як за ним і всі бійці повзуть швидше, бо сопуть тяжче і частіш. Кулі прошивали повітря щоразу густіше. Нарешті Черниш досяг каменя, за яким вони спинялись кожного разу, щоб передихнути. Сюди кулі не залітали. «Що я зробив! —одразу жахнувся Черниш. — Що я зробив!» З темряви підповзали бійці і зупинялись мовчки навколо, не підіймаючи голів од землі. — Кого нема? — майже закричав Черниш, лютуючи невідомо на кого. — Кого нема? Не було двох: Бузька і Вакуленка. Черниш, готовий на все, рішуче обернувся і поповз назад. Хай краще вб’є, але так він не піде до Брянського! В цей час його хтось міцно вхопив за ногу. — Не ходіть... Ось я. Це був Гай. Не чекаючи відповіді, він зашерхотів у темряві, як вуж; розмашисте працюючи ліктями й колінами, вміло маневруючи межи трупів, боєць поповз на стогін. Дзижчали кулі, іноді подзенькуючи, мабуть, об чиюсь лопатку. Гай не звертав уваги на ці звуки, він чув поблизу щось незрівнянно важливіше: глухе туркотіння, наче десь поруч воркували голуби. Намацав рукою тіло, ще тепле і все мокре від поту. По чоботу домашнього крою впізнав, що це Бузько. Тіло звинулося, розправилось, ще раз звинулось, і весь час було чути поблизу тихе оте воркотіння: кров била цівкою з-під пахви. Гай приклав вухо до грудей. Стало тихо, наче заніміла в подиві вся земля: серце не билось. Боєць понишпорив у кишенях, забрав гаманець і патрони і знову поповз. За кілька метрів він впізнав Вакуленка, бо навіть у темряві заблищала його лобата лиса голова без пілотки. Цей був убитий наповал: куля пройшла крізь горло .і вийшла на потилиці. Біля каменя Гай передав Чернишеві документи вбитих, а собі залишив тільки Бузькові патрони. Всі знову встали, піддавши один одному трипудові ящики. Кулемети татакали в темноту. Над висотою ракети хотіли сягнути неба і, знесилившись, гнулися і вмирали, розсипаючись холодним сяйвом. Поки прийшли на місце, ніхто не сказав ні слова. На вогневій, відшукавши Брянського, Черннш доповів йому, що люди з мінами повернулися, одначе двох убито. Брянський уважно й серйозно вислухав рапорт, розпитав про деякі подробиці. — Жаль, — сказав він по паузі. — Жаль. Особливо цього... Вакуленка. З нього був би неабиякий наводчик. Я мав його на прикметі. Ну що ж... Брянський якусь мить подумав. — Що ж... Забирай, друже, людей і... знову по міни. На ранок має бути «сабантуй». Черниш козирнув і подав команду на п’ятий рейс. X На ранок справді почався «сабантуй», який уже й не змовкав до самого вечора. В бій були введені всі піхотні батальйони. Вони блокували зліва кілька живих ще дотів. Противник теж підкинув значні сили піхоти і виводив її раз по раз з окопів у контратаки, щоб звільнити замкнені в дотах гарнізони. Кілька разів піхота сходилася врукопаш на самій вершині. Безнастанний гул, тріскотнява і хмари диму стояли над висотою, заволікаючи сонце. Брянський стояв на спостережному пункті сьомої стрілецької роти і звідси керував огнем. Він мав завдання весь час тримати під обстрілом одну з важливих траншей, що йшла з румунського тилу на висоту, вплітаючись у складне -Мереживо її оборони. У стереотрубу Брянський добре бачив цю траншею, обплетену зсередини лозою. По ній він бив, бив з самого ранку. Корегуючи вогонь, він рідко заглядав у таблицю стрільб, бо знав її майже напам’ять. Взагалі, математична пам’ять у нього була розвинута надзвичайно. Коли міни лягали десь поза траншеєю на обпаленій, переритій землі. Брянський не міг стримати свого роздратування. — Партачі! Партачі! Партачі! — кричав він за кожним невдалим пострілом і, не відриваючись очима від цілі, грозився в трубку телефоністові і вимагав негайно ж повідомити установки: йому здавалося, що там наводчики геть усе переплутали. Зате, коли міна вибухала в самій траншеї, сповнюючи її димом, обличчя Брянського сяяло від вдоволення, він хапав Шовкуна за плече і енергійно тикав ординарця в тому напрямі. — Бачиш, бачиш, — говорив він, не спускаючи очей з траншеї, — накрито! Ціль накрито! Чудесно! Молодці! І нашвидку записував собі щось у блокнот. Організацію бою він завжди сприймав як процес невпинної творчості, матеріал для все нових узагальнень і вдосконалень. Брянський оцінював бій не лише за його остаточними результатами, хоч це було, звичайно, головне, а ще й за тим, як цей бій був підготовлений, проведений, як розгортався, як переборювалися складні ситуації і несподіванки, що завжди виникають у ході бойових дій. Навіть найменша операція батальйону виступала перед Брянським або «неохайною», як він говорив, з зайвими жертвами, або зробленою точно, красиво, з найменшими втратами. Після бою, коли командир батальйону збирає командирів рот, щоб зробити підсумки, Брянський нерідко саме так і висловлюється: — Знищення такої-то групи противника в тім-то переліску було проведено рішуче, точно, красиво. Командири стрілецьких рот не проминуть нагоди покепкувати з Брянського. — Особливо, — каже котрийсь, — «красиво» сержант Новиков засадив багнет тому німецькому унтерові нижче пупа! І зараз, керуючи вогнем своєї роти. Брянський весь час стежить і за вогнем інших мінрот та мінометних батарей, звертаючись щоразу до Шовкуна із своїми спостереженнями. — Дивись, дивись, як Сергєєв будує «веєр»! Іч, жук! На-крив! Накрив усіх! Шовкун, який не знав ніякого Сергєєва і зовсім туманно розумівся на «веєрах», немало дивувався з цієї невгамовності свого командира. — І навіщо вам, товаришу гвардії старший лейтенант, отой Сергєєв? — насмілювався запитати ординарець з м’якою чемністю. — Хіба мало вам клопоту з своєю ротою? Чи ви за того Сергєєва відповідаєте? — Шовкун! — зиркав на нього Брянський з несподіваною суворістю — Ми за всіх відповідаємо. І за все! І знову, злігши витертими ліктями на суху глину бруствера, впивався гострим поглядом у поле бою. А під кручею, де розмістилася його вогнева позиція, діялося щось незвичайне. Чахкання гарячих мінометів, гамір, метушня і лайка, лайка без кінця. Хто глянув би збоку на цей розгардіяш, міг би подумати, що тут люди втратили глузд і тільки шаленіють, не тямлячи себе, замкнуті в цій клітці, сповненій пекучої задухи. І, лише придивившись ближче, можна було помітити, що тут панує цілковитий порядок і залізна чіткість добре злагодженого механізму. Це було єдине порівняно невразливе місце під висотою, і сюди збилися всі, хто мав на це можливість і право. Крім вогневої Брянського, тут розмістився командний пункт батальйону з усім своїм штатом, до писарів включно. Писарі, що складали на колінах свої нескінченні зведення, надавали картині якогось діловитого вигляду і впевненості. Тут розгорнулися санітарні взводи двох батальйонів. Біля санвзводів уже назбиралося кілька десятків поранених; вони сиділи й лежали на самім дні яру і чекали ночі. Штабний офіцер з молдаванином-перекладачем допитував полонених, захоплених сьогодні. Вони були ще мокрі від поту, очманілі і нічого, крім учорашньої нашої артилерійської підготовки, не пам’ятали. Якийсь контужений сержант, зібравши біля себе гурт легкопоранених, заїкаючись, розповідав дуже голосно, як він підкладав вибухівку під дот і як нею ж його оглушило, бо не встиг далеко відповзти. Другий, зовсім молоденький боєць, дотепно хвалився, як підстеріг румунешта, коли той, не чекаючи гостя, саме відчинив броньовані тилові двері дота. — Буна дзіва! — сказав я йому і ошелешив прикладом по голові... А в дот — протитанкову... — Давай, загинай сміливіше, — недовірливо перебиває новичка рослий пристаркуватий сапер. — Хто дасть води ковтнути — я теж збрешу... — Спека стоїть нестерпна. Вся долина під кручею по самі й ціния мов налита прозорим, розтопленим склом. Сюди нізвідкіль не залетить вітрець і не сколихне гаряче повітря. Обслуги біля мінометів стоять, вмиваючись потом, чорні, як негри. Але настрій у всіх збуджений, піднесений, бо зразу надходять чутки про падіння то того, то іншого дота хоч і бійці-штурмовики часом гинуть разом із ним. Хома Хаєцький з червоними від безсоння булькатими очима сидить весь у кіптяві, вставляючи в оперення мін додаткові заряди. Він без угаву править теревені, поблискуючи з-під розкуйовджених вусів білими молодими зубами. — Товаришу гвардії лейтенант, — звертається він до Сагайди, підкидаючи на руці міну. — Еж приємно якомусь фріцеві спіймати до рук отакий огурок? Гей би вдавився! Десь поблизу, вгорі під кручею, вибухає снаряд, і безсилі осколки хурчать над головою, мов ситі перепели. Це трохи бентежить Хаєцького, і він задирає голову туди, поверх кручі, до неба. Він погрожує в бік противника міною. — Е, май розум! — гукає Хома, розважаючи всю роту, — куди ти стріляєш? Чого ти хочеш? Чи, може, ти надумався мені віку вкоротити? Але ж то було б кепсько! Бо маю дома жінку, і двох дітей, і батька старого! Та і я жити хочу!.. Роман Блаженко теж надягає на міни додаткові заряди, і рана йому не заважає в цій роботі. — Я стидав би ся, — каже він, — сидіти згорнувши руки, коли всім навколо такі жнива, такий шарварок... А я ж. братці, нарівні з вами також з’їдаю казанок каші. Всі знають, що Блаженко-старший дуже запопадливий до роботи. Без неї він гине, чахне, як стебло в посуху. Роман — людина ніжної і сумирної вдачі. Коли вони, мов ярмаркові лірники, заведуть, бувало, на дозвіллі з братом Денисом тільки їм самим відому пісню про «пісочок, що загортає милого слідочок», то Блаженко-старший одразу розжалобиться до сліз. При його м’якому характерові іншим, зубатішим, здається, легко було б його заштовхати, перетворити в попихача, проте насміхатися з нього, скривдити його ніхто не наважується. Бо он коло міномета стоїть Денис, атлетичної будови чолов’яга років тридцяти, з вічно насупленими чорними бровами, і яструбом поглядає навкруги. Спробуй-но тільки зачепи! В усяку хвилину і перед ким завгодно він ладен вступитися за свого брата. Над телефоном сидить Маковей. В роті його всі кличуть Маковейчиком, бо він 1926 року народження і має симпатичне обличчя з широким, як паперовий кораблик, носом. Сам Маковейчик маленький на зріст, але груди має розвинені й завжди випнуті молодцювате — «колесом». На плечах у нього міцно сидить рухлива лобата голова, яка, за словами Сагайди, готувалася людині-велетневі, а опинилася помилково у Маковейчика. Сагайда іноді любить — заради розваги — всією п’ятірнею провести, проорати Маковейчи-кові од лоба до підборіддя. — Не пацайте! —кричить тоді боєць і кидається на Сагайду боротися, бо «пацання» означає, що в цей момент можна пустувати із лейтенантом.. Коли рота ще стояла на формуванні і багато співала вечорами, Брянський випросив Маковейчика у командира стрілецької роти, бо Маковейчик чудово заспівував. Проте іноді Маковейчиків талант йому ж і шкодить. Чергуючи ночами біля апарата, він уже й тут, в обороні, бувало, з нудьги, як соловей, почне заливатися в трубку, зачаровуючи своїм співом незнайомих і ніколи не бачених дівчат-телефоністок. За це розлючений командир батальйонного взводу зв’язку дає йому три наряди поза чергою, погрожуючи ще й побити на голові трубку. Проте замість нарядів Сагайда, який не терпів, щоб його бійця карав ще хтось, крім нього самого, тричі «пацав» Маковейчика п’ятірнею, і тим усе кінчалося. Але нині Маковейчикові не до пісень. Він сидить, згорнувшись бубликом, над апаратом, з трубкою, прив’язаною через голову біля вуха. Вій передає команди Брянського, похвали і прокльони, передає уривки підслуханих розмов про загальне становище на дотах, а сам думає, заклинає, щоб знову де-небудь не порвало кабель. Сьогодні він уже шість разів бігав по відкритій висоті на лінію, і щоразу старші бійці проводжали його співчутливо, як на той світ, бо, незважаючи на досить-таки задерикуватий характер Маковея, всі його любили. Правда, більшості з них він не доводився справжнім земляком, навіть зухвало допікав їм їхньою говіркою, насмішкувато передаючи, як «Г’андрій г’узенькою г’уличкою повіз г’орачам г’обідати». Але старші не були на нього в претензії за ці витівки, бо, зрештою, хлопчисько міг бути багатьом з них за сина і, може, якраз нагадував їм власних їхніх дітей і тепло рідних покинутих гнезд. Коли він повертався з лінії, з’являючись над кручею йтрибаючи звідти, як з неба, рота полегшено зітхала: — Маковейчик! Соловейчик! Живий!  А Сагайда на знак особливої прихильності жорстоко «пацав» його кілька разів, впіймавши в свої ведмежі лабети. І все-таки лінія знову замовкла. Маковейчик хотів сам себе ошукати і ще деякий час надсадне кричав у трубку, лаючи свого напарника, що сидів десь на НП. Одначе, видно, даремно витрачав Маковей свій порох: напарник таки мовчить, і ротний соловейко, люто чортихаючись, вискакує з окопу. Він просить у Хаєцького ножа, щоб зачищати кінці кабеля. Хаєцькому шкода давати ножа, і він довго шукає його по своїх кишенях, повних різноманітних скарбів. —Швидше шукай! —кричить Маковейчик. —У тебе там не кишеня, а ціла кузня. — На, та гляди, щоб не згубив. — А коли й сам не вернусь? — А ніж щоб був. Маковейчик хапає кабель в руки і біжить уздовж лінії; Доки лінія йде байраком, Маковейчик відчуває себе спокійно Та ось вона подерлася вгору, і Маковейчик подерся за нею, поки опинився, врешті, на відкритому місці. Тут йому відається, що він зовсім голий. Безлюдна місцина, вигоріла трава, і вибухи гуркають то там, то там по всій висоті. Моторошно: один на всю висоту! Маковейчик припадає майже до землі і котиться по ній клубочком, і кабель лежить у нього в руках, боляче обшурхуючи пальці. На якийсь час лінія входить у зруйновану траншею, потім знову виринає і знову біжить через пагорби. Сонце стоїть десь над головою. Піт заливає очі, і солоно стає на сухих губах. Недалеко впав снаряд, обдало Маковейчика гарячою хвилею. Він схопився, оглянувся на себе — неушкоджений — і знову покотився в газах, гіркій духоті, один, як у пустелі. Дивлячись на цю висоту збоку, він , ніколи не уявляв собі, що вона така велика. А тепер йому вдається, що він біжить уже цілу годину. Нарешті — розрив. Маковейчик зубами зачищає кінці кабеля, забувши, що в кишені у нього лежить здоровенний саморобний ніж Хаєцького. З’єднавши, пускається назад. Згори бігти набагато легше. Він почуває задоволення від того, що полагодив кабель, і навіть не так лякається снарядів. Де-не-де біліє деревій, жовтіє безсмертник, пахнуть, сохнучи від спеки, васильки, ще не зчесані металом. І раптом Маковейчик як біг, так і вкляк на місці. Зовсім близько попереду з-за пагорба нагло виріс довготелесий румун у зеленому мундирі і в постолах. Маковей встиг побачити навіть це — що румун у постолах. Чужинець, видно, теж ніяк не сподівався на таку зустріч і зупинився з розгону, важко дихаючи. Мить вони стояли мовчки, розгублені, збиті з пантелику обоє. Якби ще трохи пробігли, то, здається стукнулись би лобами. Румун, худющий, смаглий, з горбатим, полупленим носом, дивився на Маковейчика, а той — на нього. Це тривало якусь мить, а їм здалося, що стоять вони так уже здавна, стоять віч-навіч. І враз, ніби за єдиним окликом, обоє круто повернулись і... дременули в різні боки. Уже тільки чимало відбігши, Маковей почув, що за спиною в нього, бовтаючись, боляче б’ється автомат. Перед цим, налетівши на румуна, Маковей зовсім забув про свій пепеша, як, напевно, забув і румун про свою гвинтівку. Схаменувшись, Маковейчик швидко зняв через шию автомат, оглянувся. Еге, дожени та пхни! Зелений румун уже далеко миготів постолами, виринаючи та пірнаючи у складках висоти. На вилинялій румуновій спині танцювала забута гвинтівка. Телефоніст пустив довгу чергу йому навздогін. Румун на бігу озирнувся, нагнувсь і... глузливо поляпав себе долонею ззаду. — Ах ти ж, мамалижник! — вигукнув Маковей, пускаючи вслід ще одну чергу, хоч румун уже заховався за пагорбом. — Чеше! аж кістки торохтять, а ще глузує! Проте і самому Маковейчикові було якось і соромно, і легко,і весело. «Щастя твоє, що автомат у мене був за спиною! — з веселими погрозами думав телефоніст. — А то я б тобі показав: ну шти русєшти!.. І де він тут узявся? Чи, може, він також зв’язківець? Заблудився, видно, як погана вівця, та й гасає». Повернувшись на вогневу, Маковей не втримався, щоб не розповісти товаришам про свою конфузну пригоду. Товариші підняли його на глум: — Ех ти,соловей! — Прогавив свого «язика»! — Ти б же йому — хенде хох! — кричав Хаєцький. — Забувся, — невміло каявся Маковейчик. — Все на той час вилетіло з голови. Очі в нього, як два чорні колодязі... Великі, блищать... Не одразу по них пальнеш...   Гляди, Маковею, вдруге розгубишся, — тоді амінь Вся рота нещадно потішалася з свого солов’я, проте потаємці і зважала на його зелену молодість. До того ж, це — перший бій.  Маковей, сидячи над апаратом, терпляче зносив незлобиві насмішки товаришів. Докори сумління, видно, не дуже гризли його за те, що з-під носа випустив живим того знужденного, більше схожого на чабана, вояку, що не одразу пальнув у його перелякані, блискучі, мов чорнослив, очі... — Як ти хоч мого ножа не загубив, — турбувався Хома Хаєцький, забираючи в Маковея свого ятагана. — Давши такого драпака перед якимось охлялим мамалижником, неважко було й штани загубити! — А якби й загубив, то що? — лукаво задирався хлопець. — Я би з тебе тоді шкуру на гамани дер би!.. Пасами дер би! От що. «Чекайте, — весело думав про себе Маковей, —чекайте... Хіба це вже й край... Стану і я згодом таким воякою, як ваші полкові «вовки». Сказано ж: солдатом не родишся, а робишся...» Маковейчикові радісно і легко на серці, бо сонця так багато, що небо аж побіліло від нього, а внизу, далеко-далеко за насипом, за батареями, видніються луки і біжить-струмує по них марево, мов отари прозорих водяних овець. А на тих луках, пригадав Маковейчик, румуни в постолах і в білих штанях пасуть із собаками свої отари. І вівці мають маленькі голосні дзвіночки на шиях... В серці малого телефоніста співають радісні сонячні хори... XI Нарешті висота впала. Це сталося наступної ночі перед світом, і першим про це дізнався Маковейчик. Лінія одразу сповнилась радісним клекотом, взаємними поздоровленнями. Вночі румуни відступили. Відступили раптово, крадькома, проте ніхто ще не знав, що на цей раз вони відступили востаннє, що цієї ночі Румунія, оповита загравами, була поставлена на коліна. Знімалася наша піхота. Зв’язківці, вільно походжаючи по висоті, змотували кабель; обози, вирвавшись на шляхи, посунули до висоти і вже не вертали назад, а стали попід нею величезним гомінким табором. Ранок був ясний, як після градобою. Сапери-підривники підкладали під порожні доти десятки кілограмів толу, і доти з веселим ревом піднімалися з землі і майже цілі ставали на диби, розчепіривши, як фантастичні потвори, покручені лапи залізних кріплень. Взявши міномети на в’юки, рота Брянського теж рушила вперед. Здорова свіжість літнього ранку промивала безсонні очі бійців, обвівала спалені, запорошені обличчя. Один по одному піднімалися мінометники на висоту за командиром роти. Сорочки на їхніх спинах за ці дні побіліли: на них, пропотілих наскрізь, виступила й позасихала сіль. Перед Чернишем ступав Гай, несучи на собі важку металеву плиту, яку ще кілька днів тому чистив і ніс Бузько. На спині бійця вона вилискувала, як відполірований скибами грунту леміш. Досягши вершини, зупинились, щоб перепочити. Світ, до захмеління прекрасний, розступався на всі чотири боки від них. Далеко праворуч на захід рум’янілись під вранішнім сонцем білі вершини гір. Чи стрімкі то гори біліють, повиті літніми хмарами-оболоками, чи, може, далека то Україна біліє черідкою хат?.. Між зелено-сизими полями, звиваючись, висвічує водами на сонці мирний і лагідний Серет. У повитих свіжим туманцем далях, скільки сягає око, бовваніють зелені острови сіл у садках, над якими підносяться високі дзвіниці, ніжно-блакитні веселі бані цер’-ков. Там, здавалось, ніколи не було війни, ніхто там і не чув, що вона буває на світі. Здавалось, там, як і раніше, оце саме піють півні в дзвінкій ранковій тиші і протяжне, ліниво реве худоба, яку вигонять на пашу, і ходить вулицями допотопний інвалід, б’є в цимбали, викликаючи селян послухати новини. І тільки ця висота стояла геть порита, подовбана, обгоріла, наче пройшов над нею вогняний смерч, обпаливши все, вкривши її понівеченими трупами, покинутою зброєю, гільзами, протигазами й іншим мотлохом, що ним засмічує землю війна. А над усім цим великим свіжим цвинтарем зводяться бетоновані доти, як гігантські страховиська, живцем вивернуті нашими підривниками з землі. — Корчуйте їх, корчуйте! — гукає в той бік Хаєцький, немов сапери можуть і справді почути його. — Корчуйте їх з їхнім залізним корінням! А ми вже викорчуємо й тих, що садять по землі оце погане зілля! Сапери снують по всій висоті, як рибалки з вудлищами і довгими міношукачами в руках. Позначають мінні поля, рокладають проходи бійцям у широкий відвойований світ. “Л ->, Л ->” — виростають по висоті свіжі дерев’яні таблички. — Ось і траншея, по якій ми вели вогонь, —сказав Брянський, і всіх потягло глянути на результати своєї роботи. Дивлячись під ноги, щоб не наступити на міну, бійці підходили до траншеї. Всіма опанував піднесений настрій, бо ніщо сьогодні вже не загрожувало життю, страшне пекло бою відгуркотіло, і чистий, як скупаний, серпневий ранокдежав до ясних горизонтів. Ворог відступав, а вони лишилися живі і вперше після гіркої задухи й виснажливого напруження цих днів дихали вільно, на повні груди. Жодного пострілу не чути було над землею.  Траншея являла жахливе видовище. Це була суміш глини, кривавого лахміття і навалених в різних позах жовтих трупів. Один, жовтий, босий, тільки з онучами на ногах, сидів, спершися спиною на стіну траншеї і схиливши голову, наче в задумі. На його колінах ніби спав — лицем вниз — другий, з брезентовим одкритим ранцем на плечах, з-за якого виглядала брудна солдатська білизна. Поруч них, привалений до половини землею, лежав третій. Не звертаючи уваги на трупи. Брянський звичним оком ,». Професіонала одразу став визначати, куди влучали міни:  — Ця розірвалася на бруствері... Ця вдарила в стінку... Цікаве влучання... А та лягла на саме дно... Порядок! Та звертаючись до своїх офіцерів, він продовжував: — У цьому бою я зробив дуже цікаві спостереження. Мені здається, що система вогню з кількох мінометів, яку застосовували досі для траншей такого типу, може при деяких корективах давати набагато кращі наслідки... Дивіться, під яким кутом ця траншея стояла до нас... почав розвивати свої ідеї, дивлячись прямо на Черниша і оцінюючи, наскільки Черниш його розуміє.  — У тебе після кожного бою ціла хмара ідей, — зауважив Сагайда, який, видно, уже звик до цього. — Факт, що мої вусачі дали жару. А ти все кричав, що партачимо. Денис Блаженко, не гидуючи трупами, мовчки опустився в траншею і відшукав там кілька рваних сизих осколків.  — Це з мого міномета, — заявив Денис, похмуро глянувши на Брянського. Осколки пішли з рук до рук. — Чому обов’язково з твого? — Ось моя маркіровка. Вона в мене записана. І Денис впився в командира роти своім упертим яструбиним поглядом, ніби ждав, ніби чогось настійно вимагав. — Не турбуйтесь, Блаженко, — посміхнувся йому Брянський втомленими холодними очима. — Я все пам’ятаю. У мене кожен чесний боєць своє одержить. Ішли по самій висоті, перестрибували через траншеї, не могли втриматися, щоб не оглянути всі найближчі вирви. Зустрівся один з батальйонних зв’язківців і вказав стежку, що нею недавно пройшла піхота. Як не гуляла війна по висоті, проте не все ще спалила. Де-не-де попадався під ноги безсмертник і стирчали біляві пухнасті вінички тирси, співучої степової трави, що від найлегшого подиху вітерця починає тонко бриніти, мов жива. З яких степів і якими вітрами занесене й посіяне тут, на високій горі, її насіння? І яким чудом врятувалась вона від вогню й металу в ці дні? Де-не-де біля вирв сивіє безводний полин або кущиться пахучий чебрець, і Гай, сутулячись під важкою плитою, не лінується нагнутись, щоб зірвати запашний кущик. Потім, задерши голову до сонця, він кілька разів глибоко нюхає сухе зілля і вдоволено крутить головою. — Ловко пахне, — примовляє він, мружачись сьогодні якось особливо ласкаво, всміхаючись невідомо кому. — Це наша трава... По-нашому й пахне. Дивною була ця любов до степових рослин’і запахів у нього, корінного поліщука, який народився і виріс у суворих пущах, під шум вікових поліських дібров. Він нагадував собою тих диваків, що, вік звікувавши в безводнім степу, все життя марять про море. — Ти почав би ще, як дівчина, вінок собі з того зілля плести, — сміялися бійці. — І сплів би, якби було коли, — відповідав юнак, злегка червоніючи. — Я вмію. Кожен нишпорив сюди-туди, чогось шукав, ніби тут були розсипані скарби. Той знайшов сигарети, інший нап’яв на себе рябу, як ящірка, плащ-палатку, але йому загукали, що вона в крові, і закривавлена палатка вже летить з плеча геть. Зацікавлено підіймали різний блискучий дріб’язок чужого солдата, і, покрутивши його в руках, побавившись, мов діти, кидали тут же, і знову чогось шукали, поки зненацька пролунав громовий вибух, і ясний ранок зразу потьмарився: Гай наступив на міну. Ще хвилину перед тим Черниш бачив його. Боєць стояв над кущиком синіх васильків, приязно всміхаючись до них. Потім нагнувся, обережно зірвав і не встиг зробити кроку, земля під ним гримнула і все зникло в чорному димі. Де стояв Гай, вирвався лише високий чорний стовп, і коли розвіявся, там уже ніхто не стояв. Гай лежав розплатавшись. Зняли з нього задимлену вибухом плиту, що придавила його до землі. Тіло, звільнене від брезентових закривавлених лямок, наче зітхнуло і впало безсиле. Боєць лежав, витягнувшись на весь зріст, і тільки тепер усі побачили, який він був гарний, стрункий, широкогрудий — справжній красень. І шовковисті біляві брови лежали на задимленому й обличчі, як два волотки тирси, степової співучої трави, занесеної сюди із східних степів буйними вітрами. Боєць і тепер довірливо й трохи здивовано дивився в чисте небо, і його очі були ще синіші за небо, прозорі, як камінь-сапфір. І найдивніше було, що в руці боєць ще стискав свої сині васильки. Обпалені вибухом, вони тепер нагадували жмут і іржавого колючого дроту. Хтось попробував взяти їх з Гаєвих рук, але мертва рука так міцно затисла квіти, що її годі було розчепити. Так і залишили його з тими васильками в руці, з польовими квітами рідного краю. Ледве знайшли заплилі кров’ю, посічені документи. У другій кишені була пригорща автоматних патронів. Маковейчик мовчки вигріб їх, наче золоте насіння, і пересипав до своєї кишені. Він не знав, що тим патронам доводитися — після Бузька і Гая — вже третім господарем. Смерть Гая справила тяжке враження, підсилене ще, може, тим, що сталася вона не вчора в бурхливому пеклі бою, а саме цього ранку, коли так ясно було навкруги і безкраї степи дихали на них пишністю півдня, ароматом нових далеких походів.. Бійці йшли, похмурі, задумливі, поволі спускаючись стежкою з висоти. Спідлоба поглядали на загадкові краї, що розстилалися перед ними внизу, на далекі міста, в яких вони ще не були, але мусять бути. — І там наздоженем, — блимнув білками Хаєцький, ще більш потемнівши. — І все тоді пригадаємо. Все! Незабаром догнали батальйон. Він також не встиг ще спуститися з висоти вниз, хоч розвідка доповідала, що і в першому містечку, і далі противника не виявлено. Старшини годували людей. Вперше за три доби їли бійці як слід, розсівшись по зеленому підгір’ю, яке ще вчора було румунським тилом, їли повільно, зігріті ніжним сонцем, поглядаючи на нього так, наче довго не бачились. Євген Черниш сидів на траві оддалік, спершись підборіддям на руки. Смерть Гая приголомшила його. Пригадалась позаминула ніч, коли Гай, рискуючи власним життям, поліз замість нього, Черниша, відшукувати між трупів Бузька і Вакуленка... І нинішній ранок, коли боєць уже лежав-горілиць на висоті, посічений, задимлений, з тими опаленими васильками в руці... Було нестерпно гірко. За дні штурму Черниш помітно схуд, і його смугляве хлоп’яче обличчя ще більше витяглеся, густий рум’янець щік потемнів, як тужавий дубовий листок, повитий багрянцем. Сонце уже підбилося. Внизу, на рівнині, у тремтливій гарячій прозорості, розкинулось степове містечко, яке Черниш ще в обороні не раз бачив на топографічній карті у Брянського. Там воно було тільки купкою чорних бездушних прямокутників, а насправді — тут перед очима — яке воно світле, красиве, сповнене живих барв! Широкі вулиці біжать до сонячної сліпучої річки, над кварталами строкато поблискують дахи, крізь густу зелень проглядають білі стіни будиночків, мов розвішані на деревах екрани. Все мирне, святкове, затишне... Але Черниш знає, що то лише видимість затишку: містечко розгромлене, перетворене в пустку. Щедра південна природа не встигла ще своєю буйною рослинністю прикрити рани війни. То тут, то там навіть неозброєним оком видно проламану черепицю крівель, величезні купи руїн між деревами... Будувала, творила людина для щастя, а чим усе обернулося? Замислившись, Євген не помітив, як підійшов до нього з-за спини Роман Блаженно і, зупинившись, теж мовчки став дивитися вниз на містечко. — Я б їх не вбивав, —раптом промовив боєць, і Черниш, здригнувшись, оглянувся на нього сухими роз’ятреними очима. — Кого? — Отих гітлерів, антонесок, отих міністрів, яким не си-диться без воєн... Убити — що ж... Це мало. Я закував би їх в ланцюги і водив би... Ні, хай би оті дрібні сироти водили, що вони їх, як макового зерна, пустили по світу. Хай би вони їх водили по всіх дорогах і по всіх країнах. Не -давав би їм ні хліба, ні води... Хай би, душогуб й, їли отой попіл наших спалених хат... Гризли б оте закурене каміння... Я пік би їх повільно день при дню отим вогнем і залізом, що вони послали супроти нас. Щоб нажерлися тої війни, аби нікому й не забажалося її вже ніколи!.. — Пектимем, — крізь зуби процідив Черниш. — Випікатимем... Як пошесть. | Блаженко, спитавши дозволу, сів і собі на траві і знову, дивлячись униз і мружачись, від чого його зморшкувате лице ще постарішало, журливо говорив: — Але й того мало, мало!.. Ось Гай був... Такий славний хлопчина... Молодий, моторний, совісний такий. Чи він вижив свій вік? Чи він не хотів би подивитись на оте ясне сонечко? А вони йому... так! І боєць глибоко зітхнув. Деякий час обидва сиділи мовчки. — Яке то щастя дано людині! — заговорив знову Блаженко, заворожений картиною неосяжного світлого простору. — Отакий світ!.. Скільком би вистачило!.. А що з того?.. Не вміє вона його спожити! Блаженко глянув ненароком на молодшого лейтенанта скам’янів: Черниш плакав. Плакав, не помічаючи власних сліз, втупившись суворим затуманеним поглядом у зелене порожнє містечко з білими екранами. Коли б його запитали, чого він плаче, він не зміг би й відповісти. Бувають хвилини, коли стає тоскно за все, стає жалко всього на світі. «Всіх хочеться приголубити», —не сходили йому з думки слова Гая. Це були його перші й останні сльози на війні. Пізніше, іноді згадуючи їх, Черниш стидався своєї розчуленості, не знаючи, що, може, це був якраз найлюдяніший, найніжніший голос його молодого, ще не огрубілого в боях серця. Подали команду рушати. Попереду пішли, не розосереджуючись, стрілецькі роти, потім штаб батальйону, потім рота Брянського. Спускаючись униз, Брянський і Сагайда про щось жваво дискутували, ковзаючись, мов хлопчаки. по слизькій траві. Зелені матер’яні чобітки Брянського зовсім вилиняли за ці дні. «Вони вже все забули, все-все, — з докором подумав Черниш про офіцерів. — Невже і... Гая? Так швидко?» Через кілька днів на марші, коли вони ближче зійшлися з Брянським, Черниш нагадав йому про цей епізод, про те, як вони пустотливо ковзались по траві... Старший лейтенант замислився. — Знаєш, Євгене, — сказав він по деякій паузі, вперше звертаючись до Черниша на ймення. — Я бачив за цю війну багато чого. І багато чого зрозумів. Думаєш, ти не станеш таким? Від того, що тут побачиш, неминуче стаєш або черствішим, або мудрішим.