– Не треба, мамо. Пообідав щойно у полковника. А от баняк або й два гарячої води, щоб помитися після дороги, не завадили б.

Мати почала розпалювати у печі, а сама прислухалася до ризмов. Говорив більше Арсен. Розповів про свої пригоди, про Златку, про Ненка, про нову війну, яку готує султан і яка, хоч і спрямована своїм вістрям на захід, смертоносним крилом може зачепити й Україну, а наприкінці сказав, що додому він завернув зовсім ненадовго – на одну ніч, бо завтра вранці має знову їхати.

Мати зблідла, випустила з рук рогача, в її очах заіскрилися сльози.

– Ой лишенько! Куди?.. Не встиг на поріг ступити, та вже й знову поспішаєш у дорогу! Арсенчику, синочку мій дорогий, скільки років ти отак поневіряєшся по світу! Хоча б трохи спочив дома… Щоб я надивилася на тебе, кровиночко моя рідна!

Арсен підійшов до матері, обняв, притиснув її посріблену голову до грудей.

– Не плачте, мамо! Прийде час – вернуся назавжди. Тоді вже ніколи не покину вас, голубонько моя сива! А зараз – мушу…

– Знову в Туреччину? – крізь сльози спитала мати.

– їв Туреччину, і в інші краї, – ухилився від прямої відповіді Арсен. – На цей раз повинен повернутися із Златкою.

– Дай боже тобі щастя, безталанна моя голівонько! – І мати, ридаючи, поцілувала Арсена в буйну, давно не стрижену чуприну. Потім, легенько відсторонивши його від себе, втерла хустиною заплакані очі й сказала:- А тепер не заважатиму вам – гоцоріть…

Цілий вечір у теплій хаті не стихали розмови. І коли б не нагадування Стехи, що Арсенові треба відпочити, ніхто б до ранку не склепив очей.

Лише опівночі Арсен скупався, поголився, залишивши невеличкі темні вуса, перевдягнувся у чисту Романову білизну і ліг спати. А вже зі сходом сонця був на ногах.

Нагодований і почищений кінь тихо іржав біля ганку, б'ючи копитом, ніби відчував нову далеку дорогу, а дідусь Онопрій з Якубом приторочували до сідла сакви і сумно дивилися на свого улюбленця, який саме прощався з матір'ю. Посеред двору стояли Палій з Феодосією, Роман зі Стехою та Іваник із Зінькою. Всі були зажурені. Коли-то вони знову побачать його?

Вийшли за ворота. Арсен востаннє вклонився, і Роман передав. йому повід коня. Але тут Палій поклав козакові на плече руку.

– Не поспішай! Я проведу тебе якусь хвилину… Всім було ясно, що полковник хоче поговорити з Арсеном наодинці, тому залишилися стояти біля двору, а вони вдвох поволі пішли вздовж вулиці. Вороний кінь легко ступав позаду, скошуючи чорне око на зграю гайвороння, що з криком знялося в леваді над вербами.

– Отже, до Львова? – спитав Палій, повертаючи поза церквою на захід.

– Так, до Львова… Спочатку розшукаю пана Мартина і з ним поїду до короля. Спихальський знає Варшаву, а також знайомий з багатьма шляхтичами, – тож допоможе мені…

– Було б непогано, коли б ти видав себе теж за якогось шляхтича, – сказав Палій. – Чи польського, чи українського, але шляхтича. Тоді мав би вільніший доступ до панів-можновладців. Бо сам знаєш, яким чортом дивляться вони на козака.

Арсен засміявся.

– Ну, за цим діло не стане. Назвуся, приміром, Анджеєм Комарницьким… Чим не по-шляхетному звучить? Я єстем пан Анджей Комарницький. Непогано придумано?

– Зовсім непогано. – Палій засміявся теж і, подлубавшись у кишені, дістав невеликий гаманець. – А якщо до цього імені додаси ще й капшук зі злотими, тоді можеш бути впевнений, що перед тобою відчиняться не тільки двері шинків і палаців, а й відкриються серця їхніх господарів…

– Що ви, батьку! – вигукнув Арсен. – Ви тут, у Фастові, самі живете надголодь. Краще купіть на «ці гроші зерна для посіву або кілька добрих корів для розплоду, бо материна теличка не скоро стане тільною коровою…

– За нас не турбуйся! Ми тут гуртом проживемо якось. А в тебе – далека дорога: гроші знадобляться. Та й не мої вони, а казенні. З нашої полкової каси. Бери – і не переч!

– Дякую, батьку. – Арсен заховав гаманець до кишені. – В дорозі справді знадобляться…

– Ну, а тепер прощайї І хай не спіткнеться твій кінь на далекій нелегкій дорозі! – Полковник обняв козака, поцілував у щоку, потім рвучко відштовхнув од себе, ніби відірвав від серця, і суворо, мабуть, щоб приховати смуток, сказав: – Сідай – і гайда! В путь!

Розшукати у Львові Спихальського виявилося зовсім неважко. Оскільки Арсен прибув до палацу Яблоновського ввечері і на подвір'ї, крім вартових, уже не було нікого, він звернувся з розпитуванням до підстаркуватого жовніра, що з напарником стояв на чатах біля воріт.

– Пана Мартина Спихальського? – перепитав жовнір. – Аякже, знаю!

– Де його знайти?

– То хай пан приходить сюди завтра вранці…

– Сьогодні потрібно.

– Ну, якщо пан має в кишені зайвий злотий…

– Маю.

– О, тоді, мосьпане, інша річ! – зрадів жовнір і підморгнув своєму напарникові, що стояв під ліхтарем. – Чуєш, Яцеку, ти побудь якийсь час сам, а я проведу пана. Тутай недалеко… Ходімте, пане!

Вони завернули за ріг і пірнули в густу темряву. Йшли недовго.

– Тутай! – оповістив жовнір, показуючи на похмурий будиночок, що причаївся, мов гриб, під високими безлистими деревами. – Я зараз погукаю…

– Ні, не треба, – спинив його Арсен, даючи монету. – Дякую. Я сам.

Жовнір підніс монету до очей, повертів між пальцями, навіть для чогось понюхав і, переконавшись, що то спражній злотий, швидко подався геть.

Арсен підійшов до освітленого вікна, трохи постояв, щоб перебороти мимовільне хвилювання, що враз охопило його, а потім тихенько постукав у шибку. Просто не вірилося, що зараз відчиняться двері – і він почує голос пана Мартина.

Двері не відчинилися. Зате важка чоловіча рука відсунула занавіску, і до шибки припало вусате обличчя з булькатими очима. То був Спихальський.

– Хто там? – почувся його гучний голос.

– Пан Анджей Комарницький.

– Хто?.. Що за дурні жарти, пане! – Спихальський вирячився ще більше, намагаючись розпізнати незнайомця. На його обличчі заліг вираз розгубленості. – Єще раз питам – хто тутай?

Арсен засміявся. Він не хотів називати голосно своє справжнє ім'я.

– Невже не впізнаєш, пане Мартине? Оце такі А ще зовсім недавно клявся, що довіку не забудеш друга!

Спихальський тихо охнув. Занавіска опустилася. Через якусь мить грюкнули двері – і він як вихор вилетів надвір.

– Холера ясна! Голубе мійі Невже це ти, Арсене!

– Т-с-с-с! – Арсен затиснув йому рота. – Я ж кажу – пан Анджей Комарницький. Невже не впізнав?

Спихальський пирхнув, мов кіт, і, зареготавши, згріб Арсена в обійми.

– Впізнав! Одразу впізнав! Їй-богу! Тільки сам собі не повірив – звідки? Яким вітром? Заходь…

Вони зайшли в чималу незатишну кімнату. Одного погляду Арсенові було досить, щоб зрозуміти, що пан Мартин веде парубоцьке життя. В кімнаті неймовірний розгардіяш. Одяг висить на гвіздках, лежить, розкиданий, на стільцях, на підлозі. Ліжко не застилалося, мабуть, тижнів два. На столі – брудна тарілка з курячими кістками, окраєць черствого хліба, надгризена цибулина…

Невелика лойова свічка давала мало світла, зате вгору здіймалося чимало кіптяви.

Спихальський прийняв тарілку, рукавом змахнув зі столу крихти, швиргонув на ліжко якесь лахміття, підсунув ногою стілець гостеві.

– Сідай! – А сам примостився навпроти, пильно розглядаючи товариша. – Розповідайї Бо у мене зовсім мало часу.

– Ти поспішаєш?

– З третіми півнями маю вирушати до Варшави.

– Так це ж чудової Я простую до Варшави теж… Отже, в нас буде час поговорити.

– Справді чудово! – зрадів Спихальський, але зразу ж посерйознішав. – Арсене, а чого ти туди їдеш?

– Через стіну не чути? – повів очима Арсен. – Чи сусідів у тебе немає?

– Колись один був, та загув… Наш спільний знайомий – полковник Яненченко.

– Де ж він?

– Тоді ще… – Спихальський зробив багатозначну паузу. – Розстріляли… За вироком військового суду…

Арсен помовчав, бо згадка про Яненченка враз нагадала йому Дубову Балку, пожарище, викрадення Златки і Стехи… А потім, зітхнувши, розповів Спихальському про свої пригоди й поневіряння.