– Пора! – коротко кинув Кара-Мустафа.

– Я спитаю дозволу, бейефенді, – вклонився той і зник за дверима.

Через якийсь час він повернувся і, оголосивши, що падишах дав згоду вислухати великого візира, ще з нижчим поклоном впустив Кара-Мустафу до султанської опочивальні.

Це була велика розкішна кімната. Султан напівлежав на широкій, гаптованій по боках сріблом отоманці, а на килимі, біля його ніг, сиділа молода красива одаліска, грала на лютні і тихо наспівувала італійську пісеньку.

Кара-Мустафа низько вклонився.

Одаліска миттю урвала спів, опустила на обличчя серпанок і зникла в бічних дверях. Головний євнух вийшов теж.

Султан підвівся. На його розповнілому, випещеному обличчі промайнув вираз удаваного невдоволення й досади.

– Великі візирі, мабуть, придумані аллахом для того, щоб султани не мали спокійного життя, – сказав він капризно. – Ти налякав цю маленьку італійську пташину, і вона втекла…

Кара-Мустафа вклонився ще раз.

– Я визнаю свою провину, мій володарю, але, на жаль, і в намісників бога на землі є обов'язки, хоча, не приховаю цього, їх значно менше, ніж у великих візирів… І ці обов'язки змушують мене турбувати мого падишаха навіть у святу п'ятницю.

Султан на знак згоди кивнув головою.

– Ну, гаразд, гаразд… Розповідай, що трапилося!

– Мій повелителю, – почав тихо Кара-Мустафа, – після переможної війни проти урусів…

– Ця перемога дуже дорого нам коштувала, – похмуро кинув султан. – Хай у майбутньому оберігає нас аллах від таких перемог!

Кара-Мустафі не сподобалися ці слова султана, але він зробив вигляд, що не чув їх, і знову повторив те, що сказав щойно. Тільки тепер у його голосі почулися металеві нотки, які він іноді дозволяв собі в розмові з султаном, коли якимось підсвідомим чуттям відчував, що той перебуває в стані душевної млявості і не розгнівається на нього.

– Мін повелителю, після нашої перемоги на півночі ми відразу ж почали готуватися до війни на заході… Зараз настав час приймати рішення. Від паші Ібрагіма є донесення. Наші вивідачі в Австрії сповіщають, що віденський двір теж не дрімає… Імператор Леопольд з благословення папи Інокентія направив послів у Варшаву до .короля Яна Собеського, щоб домовитися про союз…

– Що? Вони таки хочуть підписати договір?

– Так. До них приєднуються німецькі курфюрсти.

Магомет схопився з отоманки. Повідомлення схвилювало його.

– Ми висічемо їх упень! – вигукнув він. – Ми запроторимо їх усіх на галери! Адже у Собеського немає й десяти тисяч війська!?

– Однак подейкують, що він зобов'язується виставити сорок тисяч.

– Хотів би я побачити ті сорок тисяч! Звідки їх візьме? Казна ж у нього порожня.

– Зате у папи багато золота… Дасть Ватікан!

– Гм, ти маєш рацію… Скільки ж війська може нашкребти той нікчема Леопольд?

– Леопольд нібито обіцяє майбутнім союзникам виставити проти нас, як доносять вивідачі, шістдесят тисяч… Ну, а коли реально, то, я думаю, тисяч сорок…

– А курфюрсти?

– Ті приведуть тисяч двадцять… Найбільше – тридцять…

– Ну, що ж – тоді кинемо під Відень удвічі більше! – запально, мов юнак, вигукнув Магомет. – І я сам поведу це військо – зітру на порох Австрію і Ляхистан! Знищу мерзенних гяурів…

Останні слова султан вимовив уже без пафосу, мляво, і Кара-Мустафа ледь помітно усміхнувся в бороду, бо знав, що цієї запальності падишахові вистачить ненадовго.

– Ми повинні розбити їх, перш ніж вони об'єднаються, мій повелителю, – шанобливо, але твердо сказав великий візир. – Я вже послав Ібрагіму-паші наказ зробити все, щоб перетягти на наш бік Текелі…

– Правильно зробив.

– І стягую війська до столиці, щоб, коли потрібно буде най яснішому падишахові, міг двинути їх на ворога. Цими днями зберемо диван – приймемо остаточне рішення.

– І це добре… Що ще? Кара-Мустафа понизив голос.

– Мій великий повелителю, свічадо божественної мудрості, той гяур, гетьман Юрій Іхмельніскі, як я уже доповідав, виявився людиною, недостойною високої ласки…

– Що він ще там накоїв?

– Вірні люди доповіли, що його шуряк полковник Яненченко знаходиться зараз у Ляхистані і веде якісь таємні переговори з гетьманом Яблоновським, а може, і з самим королем. Підозрюю, що переговори з нашими ворогами поза нашою спиною – це…

Кара-Мустафа зробив паузу. Та султана вже охопив гнів.

– Гяур! Собака! Смерть для нього – не найтяжче покарання!

– Так, славний повелителю трьох суходолів… І я звелів схопити негідника. Накажете повісити? Султан задумався.

– Повісити?.. Гм, це зробити неважко… Але для чого поспішати? Ні, краще відпровадь його в Єди Куле – в каземат! – Він трохи помовчав. – А хто ж тепер правитиме Україною?

Кара-Мустафа хитро примружився.

– Ми зробили хід конем… Як у шахах, мій повелителю…

– Як саме?

– Я наказав господареві Молдови Дуці купити у нас той об-ширний і благодатний край, і йому не залишалося нічого іншого, як розчинити свої скрині, що тріщать від золота. Отже, ми маємо гроші для нового походу і покриємо ними значну частину витрат на війну…

– Це ти зробив мудро… Ха-ха-ха! Так потрусити кишені того старого скупердяги! Ха-ха-ха! – зареготав султан. – Як це тобі спало на думку?

– Коли державна казна порожня, то мимоволі станеш спритним і хитрим, мов сам шайтан.

– Ну, й що ж він? Дуже опирався?

– Уявіть собі – ні… Видно, спокусився на безмежні простори Правобережної України… Зразу ж переніс резиденцію правителя того краю з Немирова до Печер, що у Брацлавському полку, а в Чигирин призначив полковником якогось козака Гримашевського…

– Ну, що ж – хай порядкує… Але дай йому зрозуміти, що джизьс відтепер збільшиться вдвоє… І щоб платив справної А крім того, до весни хай поставить десять тисяч кінних воїнів з обозом і приведе під Белград!

– Ви це мудро придумали, мій повелителю, – схилився в поклоні Кара-Мустафа. – Господар виконає ваш наказ, я подбаю про це.

– У тебе все?

– Все, мій повелителю. Дозвольте йти?

– Іди!

Кара-Мустафа ще раз вклонився і позадкував до дверей, дотримуючись придворного етикету, який не дозволяв підданим падишаха повертатися до нього спиною. Але в ту мить, коли він уже простягнув назад руку, щоб відчинити двері, султан зупинив його.

– Чекай, Мустафо!

Великий візир зупинився, запитливо глянув на султана.

– Підійди сюди! – наказав Магомет, і коли. Кара-Мустафа знову наблизився до нього, спитав, пильно заглядаючи йому у вічі:- До мене дійшли чутки, що в твоєму гаремі зацвіла троянда раю… Чи це правда?

– Що мій повелитель має на увазі?

– Ну, як же! Кажуть, такої красуні і в султанському гаремі немає!

Кара-Мустафі коштувало великого зусилля приховати хвилювання, що враз охопило його. Він зрозумів, на яку красуню натякає султан.

– Злі язики перебільшують, мій богоданий повелителю, – сказав Кара-Мустафа. – Справді, у моєму гаремі є кілька красунь, але щоб вони дорівнялися красуням із султанського гарему?! Не віриться мені… Та й досі я не можу здогадатися, про яку йде мова. – І він сміливо глянув на султана.

– Кажуть, ту полонянку привезли тобі з Каменіче? ' «Він таки знає все, – промайнуло в голові Кара-Мустафи. – Цікаво, хто ж із моїх людей є султанським вивідачем? Дізнаюся – випечу собаці очі й вирву язика!» А вголос промовив:

– А-а, тепер мені все ясно… Є така дівчина! Гарненька. Вас не обманювали, коли захоплено змальовували її красу… І все ж серед троянд султанського гарему вона здавалася б звичайною польовою квіткою.

– То це ж чудово! – вигукнув Магомет. – Троянди колючі і, незважаючи на пахощі й красу, швидко набридають, а менш яскраві польові квіти часто миліші нашому серцю… Чи не так?

Кара-Мустафа прекрасно розумів, куди хилить султан, і не посмів на цей раз перечити. Хоча Магомет говорив, здавалося б, ласкаво й доброзичливо і нічого прямо не вимагав, та за цією зовнішньою добротою приховувалася мстива і заздрісна натура, – і через якесь необережно мовлене слово султан міг щомиті спалахнути. А зараз, напередодні походу на Австрію, на який Кара-Мустафа покладав такі великі й честолюбні надії, він боявся ускладнити своє становище. Тому вклонився і, незважаючи на те, що серце гризла досада, з привітним усміхом сказав: