Собеський через Угорщину не пішов. Далеко. А головне – не хотів бути на побігеньках у Леопольда, відомого хитруна й інтригана. Тому повів своє військо форсованим маршем навпростець – через Сілезію і Моравію.

В Голлабрунні його дуже радо зустрів Карл Лотарінгський, не приховавши, однак, розчарування, що з королем так мало воїнів.

Собеський відповів, що слідом іде гетьман Станіслав Яблонов-ський з головними силами. При цьому серце його тривожно занило. А що коли козаки відмовилися йти в похід і Менжинський повернувся з України ні з чим? Кого тоді приведе Яблоновський? Оту жалюгідну піхоту й артилерію, що лишилися в Тарновій Гурі?

Невідомість гнітила його. Однак ніколи було віддаватися сумові й роздумам.

Того ж дня в Голлабрунн прибув з франконцями граф фон Вальдек, а в Штадельдорфі приєднався курфюрст Саксонський.

Союзники рушили до Тульни, розташованої за п'ять миль на захід від австрійської столиці, і почали наводити наплавний міст через Дунай. Сюди підійшов з рейтарами курфюрст Баварський.

Кілька днів кипіла робота. А коли міст був майже готовий, з'явився нарешті Яблоновський. Ах, краще б він не з'являвсяі Або ж зупинився б десь у полі… Так ні ж – всунувся просто в табір союзників, пройшов мимо австрійців, саксонців, баварців, мимо штабних наметів – аж на берег Дунаю.

Собеський глянув – і в нього опустилися руки. Перед ним чвалали стомлені, запилені, в розбитому взутті звичайні хлопи з Ополля, Мазовії, Литви, Білорусії та Галичини. Проторохтіло на незграбних сільських возах кільканадцять гармат. І тільки дві тисячі жовнірів мали пристойний вигляд. Серед них він упізнав розкішні руді вуса пана Спихальського.

Червонопикі баварські рейтари, ситі й добре вдягнуті, глузували:

– Ха-ха, оце воякиї 3 цими навоюємо!

– Фріц, присягаюсь, ці польські бауери ні разу в житті не нюхали пороху!

– Згоден з тобою, Міхель, вони накивають п'ятами, як тільки почують перший постріл!

До Собеського долітали ці насмішки, і він був ладен провалитися крізь землю. А коли до нього під'їхав Яблоновський, замість привітання, суворо запитав:

– Де ж козаки, пане Станіслав? Привів чи ні? Великий коронний гетьман стомлено похитав головою.

– Ні, ваша ясновельможність, не привів…

– Матка боска! Я ж так сподівався!

– Але вони йдуть. Полковник Менжинський сповістив, що веде шістнадцять тисяч козаків. – Яблоновський поспішив заспокоїти вкрай схвильованого короля. – Я не міг ждати, бо генерал Ка-раффа настійливо квапив мене виступити якнайскорше. Тому я залишив Менжинському провідників, а сам рушив услід за вами…

Собеський не повірив.

– Шістнадцять тисяч? Не може бути! Яблоновський ображено стенув плечима.

– Так доповів мені посланець Менжинського.

– Але ж це чудово, пане Станіслав! – вигукнув захоплено король. – Шістнадцять тисяч!

Настрій його враз поліпшився. Навіть на завжди безбарвних одутлих щоках пробився легкий рум'янець. Він миттю прикинув що з козаками у нього буде тридцять тисяч воїнів, і зрадів ще більше… Не сорок, звичайно, як зобов'язався виставити, та все ж. Ціле військо!

– Ти ось що, пане Станіслав, пошли назустріч полковникові Менжинському фельд'єгеря '. Хай поспішає! Щоб устиг прибути до початку генеральної битви!

Через годину на військовій раді Я на Собеського було проголошено, згідно з польсько-австрійським договором, головнокомандувачем об'єднаної армії союзників. Він тут же віддав свій перший наказ – переправлятися на правий берег. Зауважив при цьому:

– Панове, всі наші сили, за винятком козаків, які ось-ось підійдуть, зібрані в один кулак. Більше вичікувати ми не можемо і не маємо права. Тільки в рішучому бою здобувається вікторія і найближчими днями я дам Кара-Мустафі генеральну битву! Прошу переправляти війська і вдень і вночі – без шуму, без крику, щоб не привернути уваги противника…

Коли всі вийшли, Карл Лотарінгський, в наметі якого відбувалася рада, наблизився до Собеського, по-дружньому – вони за ці кілька днів встигли заприятелювати – взяв під руку і промовив:

– Ваша величність, тепер я хотів би познайомити вас з людиною, яка в усіх таборах – нашому, турецькому і в залозі Штарен-берга – почувається так же добре, як риба у воді…

– О! Надзвичайно цікаво! – Очі Собеського заблищали, він підморгнув секретареві Таленті, який не залишав короля ні на хвилину. – Хто ж це? Що зробив цей чоловік?

– Це наш вивідач у турецькому таборі. Завдяки йому і я, і Штаренберг знаємо, що задумує Кара-Мустафа. Через нього я підтримую зв'язок з обложеним Віднем.

– Просто неймовірно! А він часом не обманює нас?

– У мене спочатку теж виникала така підозра. Але скоро я переконався, що це наш відданий друг… Не знаю чому, але він люто ненавидить Кара-Мустафу. Це почуття сповнює всю його істоту…

– Як його звати?

– Кульчицький.

– Судячи з прізвища, він поляк?

– Можливо, ваша величність. Але ви самі зараз спитаєте його. – І Карл Лотарінгський підняв дзвоника. На його мелодійний звук до намету зайшов ад'ютант. – Запросіть Кульчицького!

Ждати довелося недовго. Не минуло й хвилини, як до намету вступив молодий стрункий офіцер у мундирі австрійської армії.

Побачивши Собеського, він на якусь коротку мить зупинився, ніби вирішував, як йому повестися в присутності короля, а потім твердим кроком, як і личить людині, звиклій до військової служби, наблизився і, вклонившись, привітався по-польськи:

– День добрий, ваша ясновельможність!

Собеський витріщив очі. Але ж це той шляхтич, котрий так добре прислужився йому взимку у Варшаві! І хоч на ньому зовсім інший одяг, помилки бути не може. Ті ж сірі допитливі очі, рівний, з ледь помітною горбинкою ніс, короткі темні вусики і густий темно-русий чуб, що непокірними кучерями вибивався з-під шапки. От тільки прізвище у нього було інше…

Здивований король глянув на Карла Лотарінгського, спитав по-французьки:

– Це і є Кульчицький, мосьє?

– Так, ваша величність!

Собеський знову витріщився на молодика. Навіть очі протер кулаком, ніби не довіряючи їм.

– Як тебе звати-величати, пане? – спитав нарешті.

– Кульчицький єстем, ваша ясновельможність! – виструнчився той.

– Але ж побий мене грім, я вже одного разу бачив тебе у Варшаві, і тоді в тебе було інше прізвище!

– Так, ясновельможний пане король. Ви не помилились. Тоді я був Комарницький.

Король раптом весело зареготав, аж ходором заходив його опасистий живіт, туго перетягнутий зеленим з китицями шовковим поясом, чим немало здивував Карла Лотарінгського, який не розумів по-польському.

– Га-га-га, бачиш, пане, маю добру пам'ять. Я відразу впізнав тебе… От тільки не розумію, для чого цей маскарад? Хто ж ти насправді – Комарницький чи Кульчицький?

– Хай краще ваша ясновельможність називає мене Кульчиць-ким. До цього прізвища тут уже всі звикли.

– А може, ти був такий же Комарницький, як і Кульчицький? Га? – хитро примружився Собеський, ставши схожим на звичайного собі дрібномаєткового шляхтича, що запанібрата розмовляє зі своїм хлопом.

– На цьому світі всіляко буває, ваша ясновельможність. Іноді зручніше виступати під чужим ім'ям. Адже не в кожного така добра пам'ять, як у вашої ясновельможності, – з лукавинкою в голосі й погляді відповів молодик. – Та й яке це має значення, як я нині прозиваюся? Головне – дати доброго чосу Кара-Мустафі! Щоб тікав без оглядки і ніколи більше не потикався ні в Австрію, ні в Польщу, ні на Україну!

Собеський відразу посерйознішав.

– Так, пане Кульчицький, чи то пак пане Комарницький, чи як там тебе… Е-е, однаково, як ти прозиваєшся! Важливо, що я тобі вірю. Скажи мені, друже мій, чим пояснити, що турки не захопили Тульну і дозволили нам безперешкодно навести міст, а зараз – переправляти військо?

– Тільки впевненістю Кара-Мустафи, що союзники не посміють перейти на правий берег, ваша ясновельможність. Побояться його переважаючих сил.

– Скільки ж їх у нього?

– Якщо не рахувати вбитих, поранених і хворих, то боєздатних воїнів залишиться не більше ста тисяч…