О четвертій годині несподівано для себе король помітив якийсь дивний рух у таборі противника. Спочатку на його лівому фланзі почали тікати яничари. Темними хвилями вихлюпувались вони з окопів і безладно, мовби охоплені жахом, мчали в тил, зминаючи резерви, що стояли позаду, і тягнучи їх за собою. Потім зрушив хан з ордою і теж кинувся навтіки.

Король не міг зрозуміти причини такої поспішної втечі та й не задумувався над цим. Потрібно було закріплювати успіх. Розіславши гінців з наказом рішуче атакувати противника по всьому фронту, він сів на коня і на чолі двох гусарських хоругов помчав уперед.

Увечері перед вирішальною битвою Арсен проїхав мимо редутів, де гармаші насипали захисні вали, до гейлігенштадтської ущелини, з горба уважно роздивився позиції яничарів і табір кримських татар в тилу у них, а потім, кинувши напризволяще в чагарях коня, плигнув у яр.

Ішов швидко, наскільки дозволяли дерева й густі кущі. Тут було безлюдно й тихо. Пахло сирістю й грибами. Десь праворуч, у заростях, мирно жебонів невеличкий струмок. Аж не вірилося, що нагорі, за кілька десятків кроків, тисячі воїнів з обох боків яру копають шанці, встановлюють гармати – готуються до завтрашньої битви.

Сутінки густішали, і незабаром настала ніч.

Він не боявся збитися з дороги, бо знав, що яр виведе в розташування союзників. Ішов довго, навпомацки натикаючись на дерева й кущі, спотикаючись, а іноді й падаючи.

Десь опівночі його зупинив оклик німецького вартового:

– Вер іст да?

– Не стріляй, я свій!

Арсен виліз з нетрів і опинився на галявині, де палахкотіло багаття. Навколо нього спали солдати.

Вартовий провів його до офіцера, а той, дізнавшись, що перед ним сам Кульчицький, про якого серед союзного війська вже ходили легенди, спитав:

– Чим можу служити?

– Я хочу зустрітися з головнокомандувачем, – сказав Арсен.

Офіцер розгубився.

– Ов! Менш, але ж це зараз неможливо. Ніч!

– Що ж робити? Вранці може бути пізно… – Арсен зажурено похилив голову. Справді, те, що він замислив, треба починати негайно.

Офіцер теж мовчав. Червонясте світло від вогню вихоплювало з темряви його худорляве, з білявими бровами обличчя й сумні голубі очі.

– Хіба одвести тебе до нашого оберста? – ніби роздумуючи, запитав тихо.

Арсен стенув плечима.

– З ним я поговорю так, як і з тобою. Ти по-нашому – ні гу-гу, я по-вашому – через п'яте-десяте. От коли б мені до поляків! Або до козаків…

– До козаків? Так вони ж тут – поряд. Сусіди з нами.

– Невже? – Арсен не зміг приховати радості. – Веди мене до них негайно!

Козаки щойно прибули, і їх поставили в другій лінії, в резерві. В їхньому таборі, як і повсюди, горів вогонь. Кашовари варили куліш і кашу. Ніхто ще не спав. Готувалися до бою. Одні копали шанці, інші тесали кілля для вовчих ям, треті годували коней.

У Арсена радісно забилося серце – свої. Він відпустив офіцера-німця і попростував до вогнища, над яким висів на тринозі чорний казан. Біля казана з великим ополоником крутився маленький ко-зачок-кашовар.

– Готовий, знаєш-маєш! – прицмокнув він язиком, скуштувавши гарячої страви. – Куліш вийшов на славу! Навіть Зінька дома, в печі, не зварить такого!

Арсен усміхнувся – та це ж Іваник! І згрібши кашовара на оберемок, підняв над землею, закружляв навколо вогнища.

– Іванику! От не сподівався зустріти тебе аж під самим Віднем! Здоров, брате!

Іваник задригав ногами.

– Арсене! Та невже це ти, знаєш-маєш? – і загукав щосили:- Братці, сюди! Арсен Звенигора об'явився! Батьку Семене! Романе!

На його крик звідусюди сипонули козаки. Першим прибіг Роман – обняв побратима, притис до грудей і поцілував у щоку.

Підійшов Семен Палій.

– Батьку! – кинувся до нього Арсен. – Як добре, що ви тут!

– Я теж радий бачити тебе живим і дужим! Та ще й в яничарській шкурі! Отже, щось маєш на думці?

– Авжеж. Є тут поряд глибока ущелина. Я щойно прибув нею із табору Кара-Мустафи. Узяти б нам тисячі дві хлопців та пробратися у тил бусурменам – ото був би переполох!

Палій не зводив пильного погляду з молодого друга.

– Ти впевнений, що пощастить?

– Звичайно, можемо всі головами накласти… Але якщо пофортунить, то будемо на коні!

– Гм, заманливо… Тільки треба сповістити головнокомандувача. На щастя, його посланець тут. Ходімо до нього. – І Палій, хитро примружившись, рушив до свого намету.

Арсен і Роман пішли за ним.

Біля намету, на розісланій киреї, хтось міцно спав, розкинувши руки. Потужне хропіння, що лунало мало не на всю галявину, свідчило про безтурботний сон чолов'яги.

– Пане, вставай! – голосно промовив Палій. – Так і царство небесне можна проспати!

Але той і вусом не повів.

Тоді Палій штовхнув королівського посланця під бік.

Посланець щось замугикав, відмахнувся рукою, мов від набридливої мухи, перевернувся на бік і захропів знову.

Арсенові вчулося щось знайоме в тому мугиканні, та не встиг він змикитити, що саме, як Палій, розсердившись, досить безцеремонне затермосив сплячого і дав доброго стусана.

Хропіння враз стихло. Чолов'яга заворушив вусами.

– Яка там холера штовхається! Чи захотілося панові мудра-гелю скуштувати моїх кулаків?

Арсен ударив руками об поли: адже це Спихальський! І як було відразу не впізнати! Вій стиснув долонею Полякове плече.

– Годі тобі, пане Мартине! Вставай! Спихальський схопився мов ошпарений.

– Арсен? Холера ясна! Чом же зразу не розбудив? А мені, пане добродію, саме приснилося, що ми з тобою…

– Чекай, чекай, пане Мартине, – зупинив його пащекування Палій. – Сни потім розкажеш. А зараз – їдь до короля!

– Чого б то?

Палій пояснив.

– І не подумаю! – несподівано заявив Спихальський. – Щоб я не пішов з вами? Такому не бувати! І не проси, батьку. Не піду. Посилай когось іншого… До короля кожному покажуть дорогу.

Палій подумав – добродушно кинув:

– Біс з тобою! Лишайся. Пошлю когось із козаків… – І звернувся до сотників: – Хлопці! Піднімайте людей! Половина зостанеться тут, а другу половину я візьму з собою. Та швидше, час не жде! Поїмо кулешу – і гайда!

– Батьку Семене, візьміть і моїх донців, – попросив Роман Воїнов. – А то бояться хлопці, що приїхали з Дону аж на Дунай і в справжньому ділі не побувають…

Палій запитально глянув на Арсена. Той ствердно кивнув головою.

– А з кіньми яром вони проберуться? Нам би не завадив летючий кінний загін.

– Гадаю, проберуться.

– Тоді готуй своїх донців! – коротко кинув зраділому Романові полковник.

Через годину дві тисячі піших козаків і загін донців з кіньми на поводах спустилися в яр і рушили вслід за Арсеном Звенигорою.

Йшли обережно один за одним, розтягнувшись на півмилі. Спочатку нічна темрява, а потім густий туман і непроглядні зарості лісу надійно ховали їх від стороннього ока. А коли зі сходом сонця вдарили гармати, затріщала рушнична стрільба і повітря сповнилося ревом тисяч людських голосів, брязкотом зброї і тупотом кінських копитів – пішли сміливіше. Тепер хоч би хто й почув їх, то не звернув би уваги, бо все довкола ревло, гоготало, а земля стрясалася від вибухів бомб.

Нарешті Палій дав наказ зупинитися, а сам з Арсеном пішов у розвідку.

На узліссі вилізли на високого дуба з сухою верхівкою і, примостившись так, щоб було видно на всі боки, почали спостерігати за полем бою. Розуміли обидва, що сила у них невелика і вводити її в діло можна тільки тоді, коли битва досягне найвищої напруги і один сильний несподіваний удар може принести перевагу. В чеканні минали години. Звернуло з півдня. Навколо вирувало криваве бойовище. Незважаючи на те, що на правому фланзі турки відступили аж до стін Відня і обложені вже мали можливість перегукуватись із солдатами Карла Лотарінгського, ще було рано говорити про перемогу. Палій бачив, що у Кара-Мустафи в тилу стоять свіжі резерви – яничарські полки і кримська орда, які, вступивши в бій, перехилять чашу терезів на свій бік. Саме вони весь час і привертали його увагу.