Кара-Мустафа задоволене кивнув головою.

– Це добре! – І, пильно приглядаючись, додав:- Мені здається, я вже десь бачив вас обох… Особливо тебе, чорбаджі, – вказав він на Арсена. – От тільки не пригадую де…

– В Каменіче, великий візире, – вклонився Арсен. – Це було у паші Галіля… Ми тоді привезли з Немирова звістку про те, що гетьман Іхмельніскі послав свого родича, полковника Яненченка, до Ляхистану…

– А-а, пригадую…

Кара-Мустафа злегка прикрив повіками очі. Він і справді враз пригадав цих молодих чорбаджіїв, розмова з якими наштовхнула його на думку усунути Юрія Хмельницького і заволодіти його багатством.

– Я радий бачити вас. – На обличчі великого візира з'явився легкий усміх.

Чорбаджії знову вклонилися. А Сафар-бей запитав:

– Що накажете робити з гетьманом і його казною, великий візире? Чи не хочете самі глянути?

Кара-Мустафа підвівся, підійшов до чорбаджіїв.

– Як тебе звати?

– Сафар-бей, ефенді.

– А тебе? – повернувся до Арсена.

– Асен-ага.

– Я задоволений вами, – сказав Кара-Мустафа. – Чи не хотіли б ви служити у мене? Такі розумні й сміливі воїни мені потрібнії Ось ти, – він показав на Сафар-бея, – був би моїм чауш-па-шою, а ти, Асен-ага, – чаушем…

Сафар-бей і Арсен переглянулись і разом відповіли:

– Ми раді служити вам, великий візире!

– Гаразд. Про вас потурбуються… А тепер ходімо до обозу! – І перший рушив до дверей.

Ідучи позад великого візира, друзі ще раз мовчки переглянулись. Сафар-бей підморгнув: мовляв, усе йде добре!

Поминувши анфіладу кімнат, де біля кожних дверей стояло по двоє мовчазних, суворих охоронців, спустилися вниз, до передпокою, і вийшли надвір. Позаду поспішав капуджі-ага.

Великий візир у своєму білому довгому одязі йшов плавно й легко і скидався на гордого лебедя, що пливе по спокійній поверхні ставка.

Раптом почувся брязкіт розбитого скла. А вслід за ним пролунав розпачливо-болісний дівочий голос.

– А-а-а!..

Кара-Мустафа здригнувся і зупинився.

Зуиинилися і чорбаджії.

Арсен зблід і повернувся до вежі, що височіла на розі гарему. Там, притулившись обличчям до грат, визирала з розбитого вікна Златка. Вона трималася за товстий залізний прут і не помічала, як з порізаної руки тонким струмочком стікає вниз, до ліктя, яскраво-червона кров.

– Кизляр-агаї Джаліль! Я накажу вирвати тобі язика, мерзенний шакале! – гарикнув Кара-Мустафа. – Чому не слідкуєш за дівчиною? Що робить Фатіма, та стара відьма?

З-за пліч Златки виглянуло жовте перелякане обличчя євнуха. Він намагався відірвати руки дівчини від грат. Йому допомагала стара Фатіма. Але Златка трималася міцно, не звертаючи уваги на те, що кров уже зачервонила їй плечі й груди.

– Ми зараз все владнаємо, найясніший мій ефенді, – бурмотів кизляр-ага. – Зараз допоможемо їй… Аби тільки вона не пручалася… О аллах!

Тим часом Златка не зводила погляду з Арсена. В ньому були і мольба, і прохання про порятунок, і безмежна любов. Але жодне слово, яке б могло розкрити перед великим візиром її стосунки з двома молодими чорбаджіями, не злетіло з її вуст. Вона не втратила самовладання.

Врешті Джалілю і Фатімі вдалося відірвати Златчині руки від грат і відтягти дівчину од вікна. З кімнати долинали приказування й охкання Фатіми.

Арсен зціпив зуби, щоб не крикнути. Все його тіло тремтіло від раптового збудження. Але козак розумів, що досить одного необережного слова чи руху, щоб накликати на себе підозру великого візира і все загубити. До того ж Сафар-бей міцно, мов обценьками, стиснув його руку вище ліктя, попереджаючи, щоб мовчав.

Кара-Мустафа постояв мовчки перед розбитим вікном, заглиблений у свої думки, а потім, як здалося Арсенові, легенько зітхнув і поволі рушив по доріжці, усипаній перемитим морським піском. Про дівчину не обізвався жодним словом.

На господарському дворі зразу ж підійшов до воза, де під наглядом яничарів сидів у тіні Юрій Хмельницький.

Колишній гетьман мав стомлений вигляд. Змарнілий, запилений, у стоптаних за далеку дорогу чоботях і вигорілому на сонці жупані, він байдуже, понуро втупив погляд у землю і, здавалося, нічого навколо не помічав – ні розкішних садів, густих, тінистих, вже зачеплених осінньою позолотою, ні такого ж розкішного палацу, ні добротних стаєнь та комор, ні людей, що вешталися на подвір'ї.

Та коли несподівано уздрів перед собою великого візира, байдужість і втому з нього як рукою зняло. Очі блиснули радістю, в них заіскрилися сльози. Він враз підвівся, кинувся до Кара-Мустафи, залопотів каліченою турецькою мовою.

– О мій найясніший повелителю, я несказанно радий, що моя гірка, невольницька дорога перехрестилася з твоєю світлою дорогою і я можу сподіватися на твою ласку і твоє заступництво!

Обличчя Кара-Мустафи гидливо скривилося.

– Ну, що ти скажеш, Іхмельніскі?

– Великий візире, прошу помилувати мене і вирвати із мого нестерпного становища! Я ні в чому не винен… Мене оббрехали перед пашею Галілем вороги мої потаємні… І паша Галіль, не розібравшись, наказав схопити мене і, яко татя, відправити в Стамбул.

– Це султан наказав схопити тебе, Іхмельніскі! – суворо мовив Кара-Мустафа. – Султан!

Юрась зблід, нижня щелепа, усіяна рідкою чорною щетиною, одвисла.

– С-султан, мій повелителю? З-за віщо? – пробелькотів затинаючись.

– За те, що ти хотів переметнутися на бік Ляхистану, собако невірний!

– Я? Помилуй мене бог! І в гадці не мав такого!

– Не бреши, гяуре! Я мав достовірні відомості. До того ж мої вивідачі у Львові донесли, що полковника Яненченка, якого ти так необачно туди послав, за якийсь злочин коронний гетьман Ябло-новський наказав розстріляти. Мабуть, не повірив твоїм брехливим обіцянкам. І правильно зробив!

Смертельний жах спотворив Юраськове обличчя. Воно аж позеленіло. Сірі губи тремтіли, як у переляканої дитини.

– Але ж усе б-було н-не так! – верескнув він. – Пес Яненчен-ко утік від мене! Я сам би застрелив його, як собаку!

– І друге, – не слухаючи гетьманових слів, вів далі невблаганний Кара-Мустафа. – Ти, нікчемо, не зумів виправдати сподівань падишаха! Тобі було вручено половину України з тим, щоб ти зібрав військо і завоював другу половину, якою й досі володіє цар урусів. Але ти не тільки не зробив цього, не тільки не зумів зібрати військо і перетягти на свій бік розбійників-запорожців, а й утратив те, що тобі дав падишах! Від тебе, як від чуми, розбіглися всі твої підданії Тож невже ти гадаєш, що високій Порті потрібні такі правителі в її володіннях?

– Змилуйся, великий повелителю правовірних! – ледь чутно белькотав Юрась, і його плечі безвільно опускалися все нижче й нижче. Ти, всемогутній, пробач рабові своєму нікчемному!

– А ти і справді нікчема… Не юродствуй! Не наділяй мене титулами падишаха! Не сподівайся своїми облудними словами полоскотати мою гординю і вимолити собі прощення… Ні, тобі прощення не буде! – Кара-Мустафа плеснув у долоні, і тут же біля нього виріс капуджі-ага. – Негайно взяти цю людину, одвезти в Стамбул і кинути в Єди Куле! В одиночку.

– Великий візире, стривай! Дай сказати ще… Я згоден бути порохом під твоїми ногами, тільки' не замикай мене в сирий і темний казематі Я вдосталь намучився в ньому ще в Польщі, в Марієн-борзькій фортеці… Не забувай, що я не тільки воїн, а й улем, духовна особа. Я вже був колись у Стамбулі архімандритом. Тож пошли мене знову в православний монастир – архімандритом, ченцем, служкою… Будь-ким… Тільки не в Єди Куле! Аллахом тебе заклинаю! Пригадай, як я вірно служив тобі, був твоїм сподвижником у чигиринській війні, які подарунки робив тобі… І серед них – красуня, якої у самого султана, мабуть, немає…

Останні слова Юрася мов ужалили Кара-Мустафу. Його чорні очі блиснули вогнем.

– Ти смієш нагадувати мені про подарунки, негідний! Ти мусив би цілувати мої сліди за ласку, якою я наділяв тебе і якої ти не заслуговуєш! Геть з-перед очей моїх! Охоронці, візьміть його!

Юрась не встиг оком змигнути, як його схопили і потягли геть.