– Арсенчику, любий мій! Ти знову біля мене! Яка я щаслива! Тепер мені не так страшно, я буду спокійна, бо знаю, що ти кохаєш мене, любий мій!

Вона довго лежала непорушне, мріючи про ту щасливу хвилину, коли доля знову з'єднає її з Арсеном. Забула про їжу, що стояла на розісланому килимі, про біль у руці, про осоружного великого візира – про все на світі! Перед очима стояв Арсен – посуворілий, потемнілий, але такий дорогий і жаданий!

Непомітно минув час, і Златка заснула.

Прокинулася від неприємного почуття, що хтось дивиться на неї. Серце тривожно забилося – і вона підвелася.

Посеред кімнати стояв Кара-Мустафа. Руки схрещені на гру^ дях. Чорна борода рівною довгою лопатою лежить поверх рук, яскраво вирізняючись на тлі білого одягу. А палаючі очі, здається, пронизують наскрізь і заглядають у саме серце.

Златці стало не по собі. Вона мовчки вклонилась і опустила голову.

– Що трапилося, пташко? – спитав Кара-Мустафа. – Чому ти кинулася у вікно? Тебе хтось налякав?

– Ні, мене ніхто не налякав, ефенді, – знову вклонилася Златка. – Я просто не хотіла їсти… Як бачите, я й досі не доторкнулася до їжі.

Кара-Мустафа ковзнув поглядом по незайманих мисках.

– Але ж треба їсти, голубко. Мені не потрібні кістляві або сухотні жінки в гаремі… Чи, може, готують несмачно?

– Ні, готують смачно, ефенді, і Фатіма з Джалілем припрошують, але… – Златка замовкла і сумно подивилася на великого візира.

– Що – але? Кажи, не бійся! – Кара-Мустафа підійшов і взяв дівчину за руку. – Я виконаю твоє бажання!

Златка хотіла висмикнути руку, та в останню мить утрималась. Подумала: а чому б не скористатися з ласки Кара-Мустафи? І вголос мовила:

– Хіба ж захочеш їсти, коли сидиш у цих чотирьох стінах, як у тюрмі? Зовсім знудьгувалася тут, за гратами…

Кара-Мустафа пильно глянув на дівчину. Погляд його потеплів.

– Я скажу Джалілю і Фатімі, щоб водили тебе на прогулянку – в сад, на море…

– Дякую, бейефенді, – щиро зраділа Златка, бо відкривалася можливість під час прогулянки зустріти Арсена чи Ненка і передати їм звісточку про себе.

І раптом, ніби читаючи її думки, Кара-Мустафа ошелешив її несподіваним запитанням:

– Скажи, голубонько, тобі знайомі ті два чорбаджії, що йшли зі мною?

Златка відчула, як під ногами у неї похитнулася підлога. Що помітив великий візир? Невже здогадався, що розбила вона вікно неспроста?

– Ні, я їх не знаю, – відповіла якомога спокійніше, хоча голос зрадливо затремтів. – Звідки б я знала чорбаджіїв, що ходять з вами, бейефенді?

– Вся справа в тім, що це не прості чорбаджі!… Вони довгий час служили в Немирові у гетьмана Юрія Іхмельніскі. Тож ти могла їх там зустрічати.

– Може, й зустрічала, але не пам'ятаю, – вже більш упевнено відповіла Златка, зрозумівши, що Кара-Мустафа нічого підозрілого не помітив у поведінці Арсена і Ненка, а тільки був здивований і вражений її вчинком. – У гетьмана служило багато яничарських чорбаджіїв і татарських мурз… Я добре запам'ятала тільки того, що викрав мене і одвіз паші Галілю, але він не турок, а урус.

Кара-Мустафа, здається, залишився задоволений Златчиною відповіддю, бо на якийсь час замовк, тільки пильно дивився на дівчину, милуючись її красою, а потім легенько потиснув їй руку і спробував притягти до себе в обійми.

Златка делікатно звільнилась і відійшла до вікна. Кара-Мустафа подався був за нею, але передумав і зупинився.

– Ти дикунка, дівчино… Миле дикувате звірятко! Та, мабуть, я за це тебе і покохав… Прийде час – і ти станеш моєю! Хай допоможе мені аллах!

Златка зіщулилась від тих слів, мов від удару біічем, і схилила голову. Та в серці все одно бриніла радість. Ні, не твоєю, візире! Арсеновою або нічиєю!

Увечері того ж дня Кара-Мустафа знову попростував до вежі, але на цей раз піднявся нагору. Не стукаючи, відчинив двері й зупинився у просторій круглій кімнаті з вузькими вікнами-бійницями, що виходили на всі чотири сторони світу. Кімната була захаращена різними незвичайними для палацу речами – невеликою жаровнею, череп'яними тиглями, скляними колбами і трубками книгами, картами земної й небесної сфери, банками і горщиками з камінням, порошками та рідинами…

Тут жив ломбардіець П'єтро, лікар і астролог, колишній раб-весляр на галері, якого Кара-Мустафа за чималі гроші викупив у казни.

П'єтро лежав на дивані і, присунувши до узголів'я свічку, читав книжку. Побачивши в дверях високого гостя, миттю схопився і закляк у низькому поклоні.

Це був кремезний, років сорока чоловік з великою лисіючою головою і густими чорними бровами. Під барвистим шовковим халатом виразно окреслювалося кругленьке черевце.

– Гороскоп склав? – замість привітання спитав Кара-Мустафа, сідаючи на твердий дерев'яний стілець, власноручно змайстрований ломбардійцем.

– Склав, високошановний бейефенді, – улесливо всміхнувся астролог. – Кілька ночей не сходив з даху – спостерігав за зірками й сузір'ями, що визначають вашу долю…

Кара-Мустафа мимоволі глянув на стрімкі сходи, що просто з кімнати виводили на горище, а там і на дах, і уявив, як П'єтро сидячи на ослінчику, направляє в небо велику підзорну трубу, спеціально для нього куплену в Італії.

– Ну й що? Покажи!

П'єтро швидко відчинив дверцята громіздкої шафи й обережно вийняв сувій жовтавого паперу.

– Ось, будь ласка! – І, розгорнувши його на столі, підсунув ближче свічку.

Кара-Мустафа з явним острахом глянув на незрозумілі йому значки й малюнки і спитав:

– Що пророкують зорі?

– Вони доброзичливі до вас, бейефенді, – коротко відповів астролог, але при цьому нахмурив чоло.

Це не пройшло повз увагу великого візира. Він стурбовано перепитав:

– То що ж пророкують зорі? Все кажи – мені треба правду! Чуєш? Бо стою перед вибором – починати чи не починати діло, від якого залежатиме не тільки моя доля, а й майбутнє імперії та всього ісламського світу! Розумієш?

– Так, бейефенді. Розумію… Тому й поставився до цього гороскопа з належною увагою. Нічим не займався – тільки ним. І радий сказати, що зорі віщують успіх усім вашим військовим починанням. Бог війни Марс постійно супутничає вам, бейефенді, не відходячи ні на крок…

– Так, так… А далі?

– Шлях ваш проходить під знаком Марса… Багато крові проллється, багато буде пожеж на землі і нещасть… Наступить мор великий: голод і розруха впадуть на голови людей!

– А я? Що говорять зорі про мене?

– Марс не відступає від мого повелителя, охороняючи його і ведучи через усі життєві незгоди… Хіба що… – П'єтро замовк.

Кара-Мустафа напружено слухав, відзначаючи в думці, що устами цього ломбардійця говорить сам аллах. Адже йому нічого невідомо про майбутню війну, задуману найвищими сановниками Порти, а говорить він так, ніби щось знає. Це, безперечно, зорі навіщували йому ці слова…

Однак П'єтро чогось недоговорив. Чого саме?

– А далі? – нетерпляче наполягає Кара-Мустафа. – Чому ти сказав – хіба що? Що ховається за цими твоїми словами? П'єтро опустив очі.

– Бейефенді, крім бога війни Марса на небі ще є богиня Венера… Ви знаєте…

– Знаю… Ну й що?

– Зараз вона ставиться до вас неприхильне…

– Вороже?

– Щоб вороже – то ні… Саме неприхильне. Щось тривожить мене у віщуваннях цієї зорі. А що – не можу зрозуміти. Особливо не подобається початок гороскопа. Венера ніби попереджає якесь нещастя, що може спіткати вас…

– А потім?

– А потім фортуна повертається до вас лицем, і Венера, як і Марс, віщує вам також успіх і щастя…

Кара-Мустафа витер долонею спітнілий лоб. При цьому подумав: «Ху-у-у! Цей дурний П'єтро, сам того не бажаючи, нагнав на мене страху! І даремно. Бо все ж так ясно. Йдеться про ту дівчину-полонянку, Златку… Зараз вона для мене чужа й далека. Крім того, нею зацікавився султан, і ця обставина загрожує мені великими неприємностями. А згодом – через півроку чи рік, – коли доля виведе мене на найвищий щабель влади. Златка стане моєю… Ось чому Венера спочатку відвертається від мене, а потім раптом виявляє прихильність. Все ясно… Що ж стосується головного – війни, то тут двох думок бути не може: тільки велика успішна війна допоможе мені здійснити задумане. Війна – це мій шлях!»


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: