Боксер оддалік знову трусив своїми м’язами, готуючись до нового раунду. Біля нього стояв Зепп і, в очікуванні ще цікавішого видовища, вдоволено посміхався, запобігливо заглядав Кольвіцу у вічі й вихваляв його майстерність.

Зі страхом і відчаєм спостерігали в’язні за ненависним Боксером і панічно чекали своєї черги. Коли та черга наставала, один за одним летіли в яму, збиті з ніг нищівними ударами. Володя пильно стежив за есесівцем, намагався збагнути тактику його боксування. «Однаково всіх не вб’єш»,— зловтішно подумав Володя. Він переконався із спостережень, що будь-яка людина, знайома з боксом, могла б розквасити пику цьому зарозумілому унтерштурмфюреру, якби мала на це право... З Кольвіца градом котився піт, майка прилипла до мокрого тіла, він важко дихав. Володі захотілося остаточно вимотати цього зухвалого есесівця, щоб той перестав мучити нещасних в’язнів хоч зараз. Юнаком оволодів дивовижний спокій, він готовий був байдуже прийняти навіть власну смерть.

Боксер упізнав його й посміхнувся. Він був уже мокрий як хлющ і важко сопів. Мляві рухи видавали його втому. Проте ще довго «обробляв» Володю, який чітко й упевнено ухилявся від ударів. Товариші з бригади похмуро, з тривогою спостерігали за цим важким поєдинком. Володя зараз був їхнім рятівником, бо взяв на себе найбільшу частку спільного випробування. Юнак розумів це, що й додавало йому упевненості та сили. Удари Боксера все частіше попадали в порожнечу, обманні рухи не вдавалися — Володя своєю блискавичною реакцією ухилявся від, здавалося б, неминучих дужих ударів. Проте він знав, що кат не допустить «нічиєї». І Кольвіц таки вибрав момент, страшним ударом влучив у лице.

Володя знову опинився в ямі. Обличчя його розпухло, з носа капала кров, зуби хиталися навіть від дотику язика... А поруч корчився від нестерпного болю покалічений Кость. Над ним стояв на колінах Жора й тримав голову юнака в своїх долонях, ніби намагався перебрати на себе хоч трохи болю... В’язні вже й не поспішають вилазити з ями. Краще вже смерть, ніж отакі знущання.

Та враз почули грізну команду Боксера і Зеппа: всім нагору, шикуватися! Хто рачки, хто поповзом почали вибиратися з ями. Жора й Володя підхопили Костя під руки, витягли його і стали разом з ним в шеренгу, підтримуючи з обох боків. Кость стояв на одній нозі — друга, покалічена, ледь торкалася пальцями землі. Кривава пов’язка на п’яті дедалі більше набухала кров’ю...

Мокрий від поту Боксер простяг Зепнові руки, і той запопадливо зняв з них рукавички. Всі з полегкістю подумали, що кат нарешті вгамувався. Та де там... Наказано всім повернутися лицем до ями. Кольвіц обійшов шеренгу, став з, протилежного боку.

О, так тут сховалися симулянти! — зареготав він і вийняв з кобури парабелум.

Двоє очманілих зі страху в’язнів заметалися на дні ями, а третій не мав сил навіть поворухнутись. Боксер весело посміхався, зволікав з пострілом — втішався страхом приречених. Двоє все ж таки вискочили з ями і стали в шеренгу, а третій з розбитою головою лежав нерухомо, хоч був ще живий. Його очі вражали дивовижним спокоєм людини, яка вміє мужньо зустріти смерть. Він силкувався встати, але не міг — не мав сили.

Дозвольте поворушити його києм,— звернувся до шефа Зепп.

Не треба. Він симулянт,— сказав той і, примруживши око, почав цілитися в лице.

В’язень мовчки стежив за парабелумом. Раптом він підвів голову і твердо, з пекучою ненавистю, на яку тільки був здатен, сказав:

Стріляй, гад! Мерзота!

Бахнув постріл. Володя заплющив очі, щоб нічого не бачити. «Невже ж не зможемо відомстити цим недолюдкам? Що ж це робиться на цьому білому світі?» — розпачливо думав Володя і відчував, як Жора міцно стискає його руку.

Ось так,— підсумував Кольвіц. — Симулянта знищено. Такий кінець чекає всіх симулянтів! Тепер — за роботу! А розворушив я вас непогано,— враз зареготав він. — Між іншим, отой малий справив на мене гарне враження. Серед усіх оцих сонних мух він єдиний гефтлінг, який змусив мене добряче спітніти і трохи підняв мені настрій. В обід дати йому цулягу ^[16]за сумлінну працю.

Яволь! — гаркнув Зепп.

За уявленнями есесівців вважалося гуманним і великодушним нагородити в’язня зайвим черпаком баланди. Ось, мовляв, як ми вміємо шанувати сумлінну працю і покору.

Стомлений Боксер відразу ж втратив інтерес до в’язнів, пішов відпочивати за лінію постенкете, де йому з плащ- наметів спорудили захисток від сонця. Скоро мали привезти обід, і треба було помитися й перепочити. Оберкапо Зепп ніс за ним мундир і кашкет, інший капо уже стояв напоготові з відром води і рушником.

Кілька в’язнів кинулися до ями, винесли звідти закатованого товариша. Бранці з сусідніх бригад поглядали в їх бік співчутливо і водночас з вдячністю: адже вони прийняли на себе тривале катування і цим відвернули небезпеку від інших бригад. Всіма мовами Європи звучали слона: «малюк», «радянський», «як тримався», «мужній хлопець...» Володя чув ці слова, але вони не радували його. На душі було так гірко, так боляче...

8

Привезли нарешті кеселі з баландою, і вдарив гонг на обід. Бригади швидко вишикувалися. Як-не-як, а черпак баланди та півгодини відпочинку — все ж якась полегкість. Кожному хотілося якнайшвидше проковтнути свою порцію, впасти на землю і хоча б кілька хвилин полежати, перевести дух.

У першу чергу обідають капо. їх годують з есесівського котла вишуканими стравами, та ще й з гарного посуду. Форарбайтери, тобто бригадири, харчувалися в’язнівською баландою, яку мали право їсти, скільки подужають. Цим також видавався посуд. Рядові в’язні одержували баланду в свої засмальцьовані чепчики або в гольцшуги. Баланда являла собою несолону каламутну юшку, в якій зрідка плавали поодинокі, крихітні й прозорі, ніби інфузорії, кружальця вареної брукви. Добова норма — п’ятсот грамів цього пійла.

Черга просувалася швидко. Хлопці одержали в очіпки свою баланду, одним духом випили її й змучено опустилися на землю.

Капо Зепп не забув наказу Боксера. Він знайшов Володю і видав йому додаткову порцію. Хлопці змушували Костя випити цулягу, але той лише раз ковтнув і заперечливо похитав головою.

Не можу більше,— сумно мовив він, розуміючи, що ніяка баланда вже не допоможе йому.

Жора й Володя пригнічено мовчали. Чим вони могли втішити бідного Костя, який, крім усього, став ще й калікою? Адже його життя тепер повисло на павутинці...

Може, якось удасться залишити тебе завтра в бараці,— сказав Жора.

Нічого не вийде,— махнув рукою Кость.— Ви, хлопці, й не старайтесь. Мабуть, така моя доля... Я й так вдячний вам за все. Про себе подбайте. Може, колись відплатите фашистам і за мене...

Лишалося ще хвилин з п’ятнадцять обідньої перерви. В’язням у цей час дозволялося сидіти й лежати на землі, тож тисячі змучених бранців лежали покотом, із заплющеними очима, неначе мерці,— зів’ялі, висхлі, нерухомі. Не було сил навіть мух відганяти — вони роїлися тут цілими хмарами. Здавалося, нема й ніколи не буде кінця цим стражданням — аж до загибелі. Спека, піт — як ропа. Смердюче зотліле арештантське лахміття, пилюка, голод, смертельна втома і слабість у всьому тілі, в кожній клітинці... І найстрашніше — моторошна безнадійність. Кругом — недремна варта. На широких, як столи, пеньках — крупнокаліберні кулемети зі вставленими, вигнутими, як змії, стрічками. А патронів там — як маку, вистачить на всіх. Біля кулеметів — пикаті здоровані з черепами й схрещеними кістками на пілотках... З кожним днем пружина смерті скручується все тугіше, і все менше лишається надій. Хочеться назавжди закрити очі й ні про що не думати, бо будь-які спогади душать, виймають іще живе серце...

Неподалік бенкетують есесівці. їм привезли похідні столи й стільці, а в термосах і ящиках — вишукані страви, напої. Поміж столами повтикані величезні пістряві парасолі, ніби на морському пляжі. Кати в білих майках, у спеціальних легких, з тонкого світлого полотна мундирах. Розвалившись на стільцях, з насолодою попивають охолоджене пиво, палять сигарети, розважаються, голосно сміються, радіють життю. Поміж столами снують меткі, запопадливі офіціанти в накрохмаленому білосніжному одязі і кухарських ковпаках — прибирають посуд, подають напої, морозиво. В есесівців — веселе, безтурботне життя. «Раса» фашистських панів...