Вівчарка зрідка скавуліла і передньою лапою раз по раз терла праве вухо, ніби туди в’ївся кліщ. Немов ужалений, собачий фюрер підбіг до завмерлого строю в’язнів і заволав, вказуючи на собак:

Це вівчарки найкращої німецької породи! Вони стократ розумніші й благородніші від вас, двоногі кретини! Ви будете їх поважати! А хто ні — того вони розірвуть на шматки. Зрозуміло? Вайтер! — подав він знак есесівцям.

П’ятеро спущених з повідків псів кинулись на нещасного поляка. В’язні завмерли від жаху, заплющували очі, щоб не бачити цього кошмару. Крупнокаліберні кулемети сторожових веж були націлені на стрій новоприбулих — охорона готова була щомиті відкрити вогонь. Оскаженілі пси, спеціально вимуштрувані кидатись на невільників у смугастому, за лічені хвилини розтерзали жертву.

І Володя, й Жора, і їхні сусіди-невільники стояли бліді, як смерть. Жах скував їхні нужденні тіла, паралізував волю. У Володі паморочилась голова, підламувалися ноги, і він знеможено похилився на Жору. Якби товариш не підхопив його, Володя б упав, а з тими, що падають, у есесівців розмова коротка.

Отак буде з кожним,— репетував Зеєбом,— хто не виявить належної пошани до наших розумних і благородних собак! Ви ще матимете змогу, якщо не здохнете завчасно, познайомитись із моїм улюбленим Рексом і переконаетесь, що серед тисяч гефтлінгів ^[6]не знайдеться жодного, розумнішого за мого Рекса. — При згадці свого улюбленця-пса бліде, спите обличчя шарфюрера скривилося в подобу посмішки. — Ви будете працювати,— враз верескнув він,— як чорти у пеклі! Наші розумні вівчарки не допустять ледарювання. Кожного з вас вони бачать наскрізь! Це вам кажу я, шарфюрер Зеебом! — Він бундючно пройшов уздовж строю і повернув до псарні.

Після Зеєбома прибулими зайнявся кощавий здоровило із свинцевим поглядом. Він ще раз пройшовся києм по спинах тих, хто, на його думку, не вмів, як належить, виструнчитися, двом вибив зуби, і аж після цього повів колону через ворота у табір. Проминувши ворота, повернув праворуч. Неподалік бовванів довжелезний похмурий барак, вікна якого були забиті дошками. Від нього відгонило застояним трупним смородом. До цієї гігантської домовини вже злетілися, як хижі круки, десятків зо два тутешніх капо з гумовими киями в руках, очікуючи колону бранців. Біля барака здоровило зупинив колону і, обмацавши скляним поглядом стрій, скрипучим голосом наказав:

Це — трупарня. В ній — триста трупів. Навантажити їх на машини! Кожному нести один труп. Хто не подужає — сам стане трупом. На все даю п’ять хвилин. Починайте! — І зиркнув на ручний годинник.

Тієї ж миті натреновані капо накинулися на в’язнів, репетуючи й гамселячи усіх підряд киями. Зчинився неймовірний шарварок, бранці гуртом кинулися в барак.

Тут під кроквами тьмяно блимала слабенька електрична лампочка, тож після сліпучого сонця в бараці видалося зовсім темно. Призвичаївшись, Володя побачив кілька бочок з негашеним вапном, лопату і березову мітлу, а далі, просто на цементній долівці,— акуратно заштабельовані голі, притрушені хлорним вапном мертві тіла... Навіть міцний розчин не вбив тут жахливий сморід, від якого можна було збожеволіти... Володя зібрав усю свою волю, намагаючись не дихати й дивитися лише під ноги. Жора рішуче підштовхував його вперед, хоча й сам відчував, як раптово терпне все тіло і дерев’яніють ноги. Ось уже повз них вервечкою підтюпцем пробігають з страшною ношею в’язні — скоріше на повітря з цього страхітливого приміщення, в якому серед трупів аж кишать жирні пацюки!.. Дорога кожна секунда. Знали: есесівець стоїть біля барака і уважно стежить за циферблатом годинника. Запізнитися — значить, підписати собі смертний вирок. І все ж Володя ніяк не наважувався взяти голими руками те, на що страшно було навіть глянути.

Що, захотілось у їхню компанію? Бери! — несподівано над вухом заревів капо й огрів Володю києм.

Володя підхопив труп з простреленою головою і, заточуючись, як у маренні, попрямував до виходу. Очі застелило жовтим туманом. Уже в дверях він раптом відчув млість у всьому своєму тілі, зрадницьки задрижали змучені ноги. Упасти б прямо тут, біля дверей, і — кінець мукам... «Чи є межа людських страждань? Де вона, та межа?» — пекла розпачлива думка.

Він, очевидно, уповільнив рух, бо його знову вперіщили києм. Хлопець здригнувся, хоча й не відчув ніякого болю. Він не впав, не спіткнувся,— переборов себе і, міцніше перехопивши мертвяка, поніс до машини. Там металися поміж в’язнями знавіснілі капо, гамселячи млявих, прискорюючи моторошну роботу. Сотні гольцшугів ^[7]глухо торохкотіли по бруківці, жарке сонце плавилось у зеніті, затоплюючи сліпучим світлом багатостраждальну землю, а Володі нараз здалося, що життя зупинилося і він летить у холодну, чорну безодню...

2

День цей тягнувся цілу вічність. Невільники завантажили машини, в яких прибули сюди, тілами померлих, розстріляних, і «транспорт» рушив у зворотну дорогу — до крематоріїв Освенціма. В’язнів знову вишикували на плацу. Липневе сонце, здавалося, зупинилося в небі і немилосердно палило голови виснажених бранців. Жоден з них не ковтнув ні крапелиночки води, не заросився й крихіткою їжі. Всіх мучила спрага.

А поруч, біля вахтштуби ^[8], розморені спекою есесівці роздягалися до трусів, обливалися водою, реготали і повискували від задоволення. Серед них весело походжав дивний молодик у кітелі з легкої світлої тканини, схожому більше на піжаму, ніж на мундир. Тільки парабелум на животі і хвацько зсунутий набакир офіцерський кашкет вказували на те, що він таки есесівець. З солдатами він був, ніби запанібрата, а розстебнутий незвичайний мундир надавав йому вигляду недбалого, безтурботного. Взагалі, він справляв враження такого собі веселуна, не обтяженого ні службою, ні іншими житейськими клопотами. Біла шовкова майка гарно відтіняла його засмаглу шию, широкі груди і всю міцну спортивну статуру. На правому плечі у нього погойдувалася пара зв’язаних шнурком боксерських рукавичок. Здавалося, він щойно вийшов із спортзалу й тепер тиняється знічев’я, розважаючись. Насправді ж цей «веселун» ніколи не розлучався з боксерськими рукавичками. Він тренувався на в’язнях. Його тут прозивали Боксером: в’язні — з ненавистю, есесівці — з гордістю. Він з цікавістю оглядав новоприбулих, очевидно, вишукував підходящий «матеріал» для тренувань. Може, одразу й почав би своє чергове «тренування», та якраз покликали до телефону, і він зник за дверима вахтштуби.

Дивно, проте саме цей Боксер своєю появою нагадав Володі, що є ще на світі, чи принаймні був, спорт. А він же, Володя, так фанатично захоплювався спортом в шкільні роки. Важко й повірити, що колись була школа, все оте довоєнне життя, що то не сон, не казка, не витвір фантазії. Володя змалку марив авіацією, але побоювався, що мого не візьмуть туди через низький зріст, отож, щоб якось компенсувати цей недолік, наполегливо загартовував себе боротьбою, боксом, спортивною гімнастикою, лижним спортом і плаванням. За кілька років домігся чималих успіхів, брав участь у республіканських та всесоюзних змаганнях, не раз перемагав серед юніорів. Тоді ж подав документи в льотну школу, одержав обнадійливу відповідь у червні 1941-го, а далі — окупація, облава, ешелон у німецьку неволю, втечі, тюрми, концтабори...

Пролунала команда, люто загарчали вівчарки, і колона рушила до глибокого піщаного кар’єру. Видобутий звідси пісок давно використали на будівництві доріг і есесівського містечка, а величезна глибока яма стала місцем, де відбували місячний карантин в’язні кожного нового транспорту. З одного боку кар’єр обмежувався стіною з трьох рядів колючого дроту під струмом високої напруги. Над пою височіли сторожові вежі з вартовими і кулеметами.

Територія кар’єру густо обтикана сигнальними прапорцями, за лінію яких «кар’єрники» не мали права й ногою ступнути. У цій глибокій, вогкій ямі в’язні почувалися ніби у братській могилі. Без їжі, без води, прикриті лише клаптиком байдужого неба, нещасні бранці випробовувалися тут на міцність. Неймовірні страждання, страхітливий сморід трупарні, розташованої майже поруч, доводили багатьох до божевілля. Слабші вмирали, а сильніші продовжували боротьбу за шматочки гіркого життя — дні, години...