Володя ледве тримався на йогах, на змарніле обличчя Жори лягла печать нелюдської втоми.

Як же бути з Еріхом? — питав Володя в хвилину відпочинку. — Невже більше не побачимося з ним? Хоча б попрощатися, подякувати...

Ох, не кажи...— зітхнув Жора. — Мене завжди мучитиме совість, що не зміг по-людськи віддячити цій благородній людині. Він знайшов нам чехів, зробив мені зуби, ділився останнім шматком хліба. А ми и не навідуємося... Давай відпросимося в Карела хоча б на п’ять хвилин,— запропонував.

Так і зробили. Карел дозволив, але сказав, що найзручніше зробити це увечері, коли у таборі повно народу. І суворо попередив:

Лише п’ять хвилин! І не розсюсюкувати, бо й стіни мають вуха, тим більше — в центральному блоці. Дасте йому трохи продуктів, пообіцяєте навідуватись, і все. Зрозуміло?

Зрозуміло,— з полегшенням відповів Жора.

Проте ждати до вечора не довелося — зустріч з Еріхом відбулася значно раніше. Несподівано до них знову навідався Бруно, який, поверхово оглянувши барак і переконавшись, що роботи наближаються до завершення, наказав Карелу негайно піти до художника Еріха і там зняти мірку з портрета, над яким зараз працює художник.

Спитай у нього, яка рамка потрібна, і щоб сьогодні ж вона була виготовлена. Це моє особисте замовлення. Ясно?

Яволь, гер лагерельтестер! Зробимо якнайкраще! Я вам безмежно вдячний за увагу, за турботу, за цулягу, за інструмент, за все. Вам і лагерфюреру,— розщебетався Карел.

Гаразд, робіть,— відтанув суворий староста,— а я доповім лагерфюрерові, що все йде нормально. — І вийшов з барака.

Ахтунг! — гаркнув, як завжди, Карел.

Переконавшись, що Бруно справді пішов у есесмістечко, Карел, Володя і Жора гайнули до Еріха, влетіли в його комірчину.

Боже ж мій милий, оце так зустріч! — зрадів Еріх. — А я якраз подумав, де ж мої хлопці, чому не заходять? Радий, дуже радий... Ну, сідайте, будь ласка. Чим нее вас пригостити? Хіба що чаєм...

Еріх, дорогий, нічого не треба, ми не голодні, іще й вам дещо принесли. Ось хліб, маргарин, цукор, банка консервів, кілька пачок сигарет,— заметушився Жора.

Так я ж некурящий,— збентежився Еріх.

Тим краще. За сигарети дістанете все, що тільки треба.

Ні, ні в якому разі! — запротестував Еріх і, стишивши голос, почав переконувати: — Зараз працюю на багатого замовника — сволота превеликий, але щось трохи дає. З голоду не помру. Ось гляньте: симпатичний мерзотник...

І тицьнув пальцем у мольберт, де на величезному підрамнику метра півтора заввишки було натягнуте і вже загрунтоване полотно з чіткими, виразними контурами майбутнього портрета.

Бруно? — стиха запитав Карел.

Так. Мерзотник найвищого гатунку і заплішений дурень: намагається бути схожим на Гітлера. Навіть на портреті хоче бути зображеним так само, як Адольф на відомій картині «Фюрер на параді» — на повний зріст, права рука на пряжці ремня. Оце ж і малюю. Для мене це — тяжка мука. Та що зробиш? Важко навіть сказати, кого ненавиджу більше — єфрейторчика чи майорчика.

Якого майорчика? — не второпав Володя.

Та Бруно ж. Хіба я вам не розказував? Він у минулому був штурмбанфюрером, тобто майором СС-військ. За походженням — із багатих німецьких дворян. Його батьки у Сілезії мали великий маєток, декілька копалень. А Бруно був пройдисвітом, волоцюгою і бабієм, якого світ не бачив. Вино, карти, красуні, кінні біга, адюльтери, дуелі... Каламутна хвиля нацизму підхопила його і зробила штурмбанфюрером. Навіть служив деякий час у гіммлерівському відомстві. Але, як і раніше, упадав за чужими жінками. Спіймали на гарячому, бійка, потім дуель. На дуелі застрелив такого ж, як і сам, штурмбанфюрера. Ледве врятувався від шибениці, яку замінили Освенцімом. Бруно був першим нумерованим в’язнем Освенціма: його освенцімський номер — одиниця. Врахувавши минулі «заслуги» цього «почесного» в’язня і соціальне становище його батьків, Гіммлер зробив Бруно першим старостою Аушвіца ^[20]Проте там Бруно не ужився з Рудольфом Гессом ^[21]. Той недолюблював аристократів, бо сам колись був бідняком і довгий час наймитував у багатіїв, працюючи конюхом. Гесс відправив його в цей філіал, але не понизив у посаді, бо ж порушувати наказ Гіммлера стосовно Бруно Бронєвскі не насмілився. Зробив це хитро, під пристойним приводом: послав «навести порядок у Явожницькому таборі». Отак Бруно опинився тут. Учора нажлуктився коньяку, з годину позував мені і варнякав про свое минуле, про свої заслуги та зв'язки. Воно мені байдуже. Але цікаво те, що незабаром Бруно сподівається знову одягти мундир штурмбанфюрера. Каже, що через величезні втрати на фронтах і пов’язаний з цим дефіцит есесівських кадрів Гіммлер помилує його, і він знову стане штурмбанфюрером, а можливо, навіть оберштурмбанфюрером. Ось яких фюрерчиків мені доводиться малювати,— пошепки розповідав Еріх. Глянувши на годинник, Карел розвів руками:

Вибач, Еріх! На жаль, не маємо ні хвилини. Дякуємо за все. Давайте швиденько зміряємо, яких розмірів має бути портрет. І втовкмачте цьому фюрерчикові, що рама повинна бути масивною, простою і строгою, як портрет і оригінал,— мовляв, це відповідатиме сучасному націонал-соціалістському стилю.

А для чого це потрібно? — здивувався Еріх.

Для того, щоб цей бовдур не примусив нас робити йому раму з різними завитушками. Інкрустація — річ копітка і складна, а в нас немає часу. Відбухаємо йому масивну і просту, як труна, раму, ще й пофарбуємо її в чорний колір. От і все. Еріх засміявся.

Гаразд, так і зробимо.

Ще не сіло за обрій сонце, а рамка для портрета була вже готова. Сам Бруно приперся ще раз, прискіпливо обдивився раму, але лишився задоволений. Наказав віднести раму художникові і пообіцяв за роботу два буханці хліба. Один із теслів відніс раму, а інший пішов до Вальтера по хліб. Наказ Бруно Вальтер виконав по-своєму: замість двох буханців дав десять.

Увечері Володя і Жора, як завжди, понесли Петрові продукти. Той уже чекав біля барака. Відійшли па безлюдне місце, сіли на землю, виклали харчі. Але цього разу Петро не накинувся на їжу, а, оглянувшись на всі боки, зненацька ошелешив хлопців:

Спасибі вам, побратими! Ви врятували мене від загибелі, і я зобов’язаний вам життям. А тому прошу мені вірити... З ваших натяків я здогадався, що ви задумали втечу. І не заперечуйте, я знаю... Учора в бараці біля входу хтось вкрутив потужну лампочку, і в її світлі я помітив у вашому волоссі свіжу глину і тирсу. І я згадав, що бачив якось, як ви бігли в тринадцятий блок, де працюють чехи. А в усьому таборі ніде не знайдеш глини — скрізь лише пісок... Я одразу здогадався: ви разом з чехами риєте підкоп? Учора тільки не наважився вам про це сказати... Благаю вас: не кидайте мене, візьміть із собою! Хлопці пригнічено мовчали.

Ти нікому про це не бовкнув? — нарешті спитав Жора.

Та краще повіситися, ніж виказати своїх рятівників! — схвильовано відповів Петро.

Ось що, Петре, нікому ні звуку! Інакше...

Могила! — заприсягся Петро, стукнувши кулаком себе в груди.

Хвилин через п’ять Володя і Жора доповідали Карелу про розмову з Петром. Карел спокійно сприйняв їхнє повідомлення:

Думаю, Петро не підведе. А стосовно глини і тирси — ми, звичайно, тюхтії: захоплюємось, втрачаємо пильність. Та що поробиш, коли по сім разів на день доводиться оголошувати тривогу... За всім не вгледиш. Ну, нічого, лишилося відмучитись одну ніч і один день. До початку операції лише одна доба... Завтра приведете Петра сюди...

22

І ось настав жаданий день «зет» — 28 вересня 1943 року. Він випав на вівторок. Вранці похолодало, але на небі не було ні хмаринки, після обіду стало навіть припікати. Радувало й те, що ночі стояли безмісячні, темні. Здавалося, сама природа допомагає сміливцям.

А вони вже закінчували усі приготування. Запасені сухарі розфасовані по невеличких пакетах, які могли поміститися в кишенях. З трьох мішків зшито шість рюкзаків — по три на кожну групу. В рюкзаки покладено медикаменти, саморобні бинти, вірьовки, шпагат, запас солі, консерви, кілька пачок маргарину. Крім того, кожний матиме при собі два індивідуальні перев’язувальні пакети. Бинти зроблені з порізаних простирадл, але все ж таки це бинти. В останні хвилини будуть наточені стамески — це теж зброя, і вона діятиме в руках сміливців,— Володя в цьому не сумнівався,— безвідмовно.