У кожного з нас, Костю, доля важка, як і в тебе,— сказав Жора. — Якби ти знав, скільки мук перетерпів Володя... А бачиш, духом не падає, мріє ще й помститися фашистським мерзотникам. Так що ти, друже, також тримайся. Будемо разом. Нікуди від нас не йди.

Не знаю, як і дякувати вам, хлопці. Оце розповів вам про себе — і вже якось легше стало..

4

Наприкінці серпня ночі стали прохолодні, рясно випадала роса. На голому вогкому піску кар’єрники, що ще лишалися живими, збивалися щільніше докупи, щоб зігрітись. Знекровлені, виснажені до краю, вони й у сонячний день відчували, як холонуть руки, ноги, все тіло, а вночі дрижали від холоду, як у лихоманці. Всі троє хлопців по черзі розтирали один одного, розганяли по висхлому тілу кров, а інакше навряд чи й вставали б під час підйому. Неволя навчила всіх, що були тут, триматися гурту, підгримувати один одного, допомагати. Як тільки бачили, що хтось (незалежно від національності: німець, поляк, бельгієць, француз, єврей чи словак) збайдужів до життя, бралися всі разом розраювати його, викроювали з черпака баланди зайвий ковток — і, дивись, той уже трохи збадьорився, повернув собі надію на порятунок. Це зворушувало, породжувало довір’я один до одного...

Настав день, коли кар’єрників погнали в лазню. Це означало кінець карантину, а тому в кожного зажевріла надія на краще. Звичайно, лазня — це лише назва. Біля камори дезинфекції та прожарки їх роздягнули і, поки прожарювалося брудне, вошиве лахміття, стригли й дезінфікували так, що аж випадало волосся, горіло все тіло. Потім їх, зовсім голих, з годину тримали в строю. Це називалось «загартовуванням». Така процедура і влітку, і взимку влаштовувалася за будь-якої погоди. Ті, що витримували, потрапляли нарешті в душову, під потужні струмені крижаної або нестерпно гарячої води. Ні мила, ні рушників, звичайно, не було. Вода в душову завжди подавалася така, що ті, хто, не витримавши спраги, ковтав її, через кілька годин гинули в страшних муках — настільки вона була отруєна хлоркою. Після цього «душу» видавали прожарене лахміття і гнали в барак чи на роботу.

Начальник лазні — давній кримінальний злочинець, злодій і скотоложець на прізвисько Філософ — любив «пофілософствувати» перед голими в’язнями про те, хто з них має право жити на світі, а кому жити не варто.

Щоб ви знали, вошивці, опера — не драма, шляпа — не панама, курка — не птиця, в’язень — не людина, а табір смерті — не санаторій, — просторікував він. — Всі ви, звичайно, кретини. Та серед кретинів інколи трапляються грамотні, бо грамотність — це пошесть двадцятого століття. Так от. Теорію Дарвіна вивчали? У нас ви з нею познайомитесь на власній шкурі. В рослинному, тваринному і людському світі перемагають найсильніші — у кого пазурі й зуби міцніші. І це правильно. На землі повинні жити тільки сильні, а кретинам і всяким виродкам тут робити нічого. Людей розплодилося — як комах. Просто жах! Планета стогне від перенаселення. Винищується краса землі, природа. Хіба ж допустиме таке неподобство? Ось гляньте на себе і подумайте, чи ж може отаке гайно бути часткою людства? Та й що станеться, якщо людство засмічувати покидьками — кретинами, сифілітиками, дистрофіками, алкоголіками, жидами, слов’янами і ще отим бидлом — неграми? Так от, настав час зробити селекційний відбір людської породи, щоб удосконалити її. Наші табори — це якраз те що треба. Табір смерті — це надія майбутньої цивілізації, до якої геніальні ідеї великого фюрера освітлюють людству дорогу. Табір — найкращий сепаратор і фільтр. Слабкі істоти повинні щезнути з лиця землі. Ну, а сильніші, якщо вони є серед вас, можуть ще трішки пожити. До наступного банного дня. Сподіваюсь, питань нема? От і добре. До наступного банного дня. Хто доживе! — додав він і розреготався.

Та гидке варнякання Філософа було ніщо у порівнянні з тим, що сталося потім. До голих в’язнів вийшов собачий фюрер Зеєбом зі своїм Рексом на повідку. Нацькований, спеціально навчений Рекс у шаленому стрибку блискавично хапав зубами статеві органи того чи іншого в’язня і рвав...

Стрій бранців заціпенів од жаху. А двоногий сучий син задоволено погладжував збудженого чотириногого вихованця. їх розтерзані жертви корчилися на плацу в останніх агоніях...

Після «банної процедури» в’язнів погнали на центральний апельплац. Жора і Володя брели, ледве переставляючи ноги, підтримуючи під руки знесиленого Костю. У Сосніна страшенно розпухли ноги, синюшною одутістю взялося лице, і лише сповнені глибокої журби і страждання сині очі дивляться на товаришів і вдячно, і винувато.

Потримаймось іще, потримаймось, друзі,— весь час повторював Жора то благальним голосом, то тоном наказу. — Ми повинні бути разом. Наші номери записували підряд. Може, пощастить потрапити в один блок...

Все може бути,— погоджувався Володя. — Хоч треба готуватися до гіршого. Але куди б я не потрапив, я шукатиму вас, хлопці...

Це само собою,— кивнув Жора. — І я шукатиму, але чомусь вірю, що будемо разом.

А я хоч і помру,— задихаючись, мовив Костя,— та все одно дякую своїй нещасливій долі, що звела мене з вами.

Не будемо помирати, Костю, не будемо, чуєш? — заперечив Жора. — Облиш навіть думку про це. Ще раз почую чи побачу, що духом занепадаєш,— не товариш ти тоді мені. Зрозумів?

Зрозумів, Жоро. Спасибі тобі...

На апельплац з’явилося високе начальство: рапортфюрер Скрипаль, лагерельтестер ^[12]Бруно і обершрайбер ^[13]  на прізвисько Бочка Фред. Йдучи сюди, вони зустрілися а шарфюрером Зеєбомом, від якого ще раз почули про досягнення в дресирувальній справі. Тепер вони жваво теревенили про це, захоплюючись здібностями Рекса та успіхами собачого фюрера.

Справді, Зеєбом — наша гордість,— захлинався Скрипаль. — Талант! Адже він постачає видресируваних собак високим чинам у Берлін. У нього там зв’язки... Собаки — річ перспективна. На них він зробить непогану кар’єру, повірте мені.

Звичайно,— підтакував Бочка Фред.

Скрипаль і Бочка Фред дуже схожі один на одного — і голосом, і мімікою, і темпераментом, і зовнішністю. Обидва — семипудові туші. Відрізняються лише вбранням: на Скрипалеві зелений мундир оберштурмбанфюрера, а Бочка Фред у літньому костюмі цивільного крою з шовковою пов’язкою обершрайбера на рукаві, в руці — незмінна шкіряна тека з паперами. Лагерельтестер Бруно — широкоплечий, кряжистий, двометрового зросту, з правильними рисами суворого обличчя. На його строгому чорному мундирі — зелений вінкель і освенцімський номер — одиниця. Цей мовчазний тип був першим нумерованим в’язнем Освенціма! Це найбільше вразило Володю. А ще поведінка Бруно і Бочки Фреда, які в присутності підполковника-есесівця трималися так, наче той був для них звичайнісіньким дружком. Втім, дивуватись було нічого, бо до свого ув’язнення вони займали в рейху пости значно вищі, ніж тепер займав Скрипаль. Просто десь на чомусь прогоріли й опинилися тут...

Скрипаль, обвівши бридливим поглядом виніикуваних в’язнів, що стояли з непокритими головами і ждали вироку начальства, спроквола крізь зуби процідив:

Цих кретинів, мабуть, час розтикати по блоках. Вони, здається, уже ввійшли в нормальну кондицію і схожі на звичайних в’язнів. Кар’єр потрібен для прийому нового транспорту.

Зараз розсортуємо,— відповів обершрайбер, дістаючи з теки список номерів живих кар’єрників.

З допомогою цілої тічки капо, що вигулькнули, як з-під землі, обершрайбер, називаючи по списку номери, розділив стрій в’язнів на дванадцять невеликих груп — по одній на кожен блок. Як і сподівався Жора, друзі потрапили в одну групу. Мабуть, допомогло те, що вони скрізь трималися разом: в кар’єрі, на роботі, в строю,— отже, під час щоденних перераховувань і переписувань їхні номери ставили поруч. Крім них, до цієї групи потрапили француз, бельгієць, серб, поляк і троє євреїв з різних країн. Хлопці з полегкістю глянули один на одного. Це була таки радість — лишитися разом,— хоч ніхто, звісно, не знав, що буде з ними далі.