Побачивши Звенигору з пістолем у руці, Златку й Гаміда, який повзав у ногах дівчини, Сафар-бей зупинився мов укопаний. Він оглянувся на Драгана, якого прийняв за Гамідового вартового, але, замість доброзичливості, уздрів у його очах ворожість, а в руці – зведений пістоль.

– Аллах екбер! Що це все означає? – вигукнув ошелешено. – Златко, як ти опинилася тут?

Златка не встигла відповісти. Драган випередив її і вихопив у Сафар-бея з-за пояса пістоль, а з піхов – шаблю. Потім поспішно відскочив до дверей і став там на чатах, визираючи крізь вузьку щілину в коридор.

Становище суттєво змінилося. Звенигора перезирнувся з Драганом: що вони мали робити? Вивести з собою, крім Гаміда, ще й Сафар-бея? Замало сил. Взяти тільки Гаміда, а Сафар-бея, зв'язавши, залишити в кімнаті? Чи ж дасть Сафар-бей себе зв'язати? Напевне, він учинить опір, під час якого наражатиметься на небезпеку і сам ага, і Златка. Що тоді скаже воєвода Младен? А крім усього цього, не виключена можливість, що Сафар-бей прибув сюди з вартою, яка може нагрянути і схопити їх усіх.

Поки Звенигора і Драган обмінювались поглядами, роздумуючи, що робити, Сафар-бей миттю зорієнтувався, що тут відбулося перед його приходом. Він помітив і фірман у Златчиній руці, і зніченого Гаміда, що все ще продовжував стояти на колінах, і розгубленість на обличчі дівчини. Помітив – і все зрозумів. В одну мить він збагнув, у яке складне становище він потрапив. У дану хвилину сила, звичайно, була не на його боці. І тим більше – не на боці Гаміда. За своє життя не боявся: пам'ятав, як гайдутини, в тім числі і Звенигора, і Драган, давали його матері клятву не піднімати руки на її сина. За життя ж Гаміда він зараз не дав би й півкуруша: досить Звенигорі чи Драганові натиснути собачку пістоля, і він опиниться в райських садах аллаха! Але він, Сафар-бей, не міг, не мав права допустити, щоб на його очах гайдутини убили мусульманина, вірного охоронця падишаха. Такого йому не простило б ні військо, ні беглер-бей. Тому, нехтуючи небезпекою, кинувся до Гаміда, підвів його і, ставши попереду, різко промовив:

– Арсен-ага, ти тут найстарший, тож маєш розуміти, що я не дозволю безкарно розправитися з Гамідом-агою. Моя честь запорукою цьому! Якщо ж ви насмілитеся стріляти в нього, то стріляйте і в мене!.. Але мушу попередити – внизу, крім воїнів Гаміда-аги, сидить п'ятеро моїх аскерів. Якщо вони почують постріли…

– Я зрозумів тебе, Сафар-бею, – сказав Звенигора, відбираючи від Златки фірман і ховаючи його собі за пазуху. – Що ж ти пропонуєш?

– Я пропоную вам найкращий вихід: тікайте, поки не пізно! З хвилини на хвилину сюди можуть прийти наші люди, і вам доведеться скрутно… Подумайте про Златку! Отже, за одно чи два життя – три життя!

– Хай поверне той гяур султанський фірман, – пробелькотав, приходячи до пам'яті, Гамід.

Звенигора глузливо посміхнувся. Сафар-бей удав, що не почув слів Гаміда.

– Не гайте часу, Арсен-ага!

Звенигора глянув на Драгана: той ствердно кивнув головою, але вголос додав:

– Сафар-бею, нам доведеться вас з Гамідом зв'язати, щоб ви не перешкодили нам безборонне вибратися з міста.

– Я даю вам слово честі. З вами моя сестра. – Сафар-бей гірко усміхнувся. – Хіба я дозволю поглумитися з неї?

– Гаразд. Ми згодні, – сказав Звенигора. – Златко, Драгане, ходімо! Справді, не будемо гаяти часу!

Вони швидко вийшли з кімнати. Драган підпер двері отоманкою.

– Знаємо слово честі яничара, – пробубонів він при цьому. – Ех, чорт! Самі випустили Гаміда з рук!

– Маємо щось важливіше, – поплескав себе по грудях, де був захований фірман, Звенигора. – Ну, гайда! Швидше!

Вони спокійно спустилися вниз, минули спагіїв Гаміда і яничарів Сафар-бея. Коні стояли сідлані. В дворі і на майдані – ані душі. Звенигора допоміг Златці сісти в сідло – і за мить три вершники виїхали з воріт.

І тут з хану долинув різкий Гамідів голос.

– Аскери! Пильнуйте! Гайдутини виїжджають із міста!

Він висунувся з вікна і волав на весь Слівен. Звенигора схопився за руків'я пістоля, але Гамід враз замовк: міцна Сафар-беєва рука затиснула йому рота і швиргонула в глибину кімнати. Крізь прочинене вікно доносилася Гамідова лайка. Він намагався вирватися з рук Сафар-бея, і йому, мабуть, пощастило зробити це, бо шум у хані раптом затих.

– Вперед, другарі! – вигукнув Драган і погнав коня чвалом по вузьких слівенських вуличках.

За ним мчала Златка на гнідому огирі. Звенигора трохи відстав. Завертаючи за ріг, він оглянувся: з воріт хану виринули чотири вершники і понеслися слідом за ними. Отже, погоня! Спагії Гаміда тепер не відстануть від них, будуть переслідувати, аж поки витримають коні. А до гайдутинської засідки – майже два фарсахи…note 15 І дорога йде весь час угору.

Вулицями втікачі промчали без перешкод. З-під кіпрських копит летіли важкі бризки бурої води і грудки талого снігу. Свистів у вухах напоєний запахами весни теплий вітер. Удалині синіли гори і переліски.

Та розглядатися було ніколи. Вперед! Швидше вперед! З високого горба Звенигора оглянувся ще раз. Переслідувачі виринули з міста і розтяглися по дорозі довгим цепом, їх уже було не четверо, а десятків два. Видно, крик Гаміда підняв на ноги спагіїв, і їхні застояні ситі коні поволі, але вперто наздоганяли втікачів. А з міста вилітали все нові й нові верхівці. «Гм, занадто, – подумав Звенигора. – Увесь Гамідів загін проти нас трьох! І, здається, спагії мають намір переслідувати нас до того часу, аж поки не заженуть у глухий кут. Буде жаль, якщо я не зумію знайти спосіб передати султанський фірман на Україну, щоб попередити військо і народ про грізну небезпеку, яка ось-ось посуне з півдня».

Він лівою рукою помацав тугий сувій за пазухою, почув характерний хрускіт свіжовичиненого пергаменту і продовжував гарячкове думати над тим, як відірватись од переслідувачів або ошукати їх. Коли б не Златка, все було б простіше. Вони з Драганом кинули б в якій-небудь ущелині коней і спробували б у малодоступних для кінноти місцях пішки заплутати свої сліди. Але з Златкою… Чи витримає вона цілоденний перехід по нетрях, бескидах та урвищах? Не для дівочих ніг такі дороги!

Спагії прискорили біг. Наперед вирвалося кілька вершників на бистрих арабських конях. Серед них виділялася огрядна постать Гаміда. Звенигорі здалося, що він навіть виразно бачить потемніле від напруги Гамідове обличчя і люті брунатні очі. З далини донісся хрипкий поклик:

– Урус, здавайся!

Арсен ударив коня, хоча він і так мчав щосили. Витривалий у гірських переходах, призвичаєний до крутих і небезпечних стежок, невеликий товстоногий огир не міг змагатися в швидкості бігу із спагіївськими прудконогими рисаками. Козакові вже виразно чути за спиною тупіт копит і лайку аскерів. Ось-ось вони наздоженуть його.

Вдалині замаячіли гори, порослі чагарником. Швидше б туди! Хоч Златка й стомилася від скаженого чвалу, та доведеться спішуватись і тікати навпростець через гірський кряж і колючі безлисті чагарі. Звенигора пригнувся до самої луки сідла. Міцно ударив спітнілого коня ногами під боки. Та хіба цим примусиш його бігти прудкіше?

Ось і ущелина! Ще півверсти!

Раптом Арсен здригнувся: кінь під Златкою спіткнувся і впав. Златка кумельгом покотилась по рихлому снігу. Драган натягнув поводи, але Звенигора крикнув щосили:

– Драгане, тікай! Мчи до своїх!

Драган знову рвонувся вперед. Златка тим часом звелася на ноги, і Арсен, нахилившись, ривком підняв її угору і посадив поперед себе.

Ну, коню-конику, виручай!

Позаду закричали, заулюлюкали переслідувачі. Лише якихось сто кроків відділяло їх тепер від утікачів, і спагії були впевнені, що здобич не вислизне з їхніх рук.

– Златко, дорога моя, – прошепотів Звенигора, – візьми фірман! Заховай! Вези в загін – а там воєвода знайде спосіб передати на Україну…

– Арсене, що ти надумав?