Перед вечором Яцько, зробивши чималий гак по горах, опинився на сопці, звідки було видно як на долоні весь табір Гаміда. Хлопець приліг у кущах, за каменем, і почав стежити за ворогами, що, як він скоро зрозумів, готувалися провести тут ніч. Але нічого, що б прояснило долю Звенигори, не побачив.

Тим часом Арсен лежав зв'язаний у ямі під скелею, яка і закривала його від Яцька. Насупроти нього сидів довгов'язий аскер і пантрував за в'язнем, як вовк. Арсен не міг поворухнути ні рукою, ні ногою. Йому лишалось одно: думати. І він пригадував події останньої години.

Сплигнувши з коня, він прудко подерся на гору. Краєм ока запримітив, що Златка міцно тримається в сідлі і щодуху мчить за Драганом. Це наддало йому сили. Він продерся крізь густі зарості дроку і раптом опинився перед високою кам'яною стіною. Як він не звернув на неї уваги? Адже міг стрибнути на протилежний бік! Знизу до нього вже перли спагії з наставленими сторчма ятаганами.

– Здавайся, гяур! – кричали.

Арсен побіг попід стіною вперед, назираючи, чи нема де місцини, якою він вихопився б нагору. Але такої місцини не було. Зате з чагарів вискочило ще кілька спагіїв і кинулися йому навперейми. Він зупинився, важко дихаючи. Стиснув у руці пістоль. Однак і вистрілити не пощастило: з полка здуло порох, і спалаху не вийшло.

Його схопили зразу троє. Потім надбігло ще двоє. Він намагався випручатися, вирватися, з їхніх рук, та нападники виявилися спритними й міцними людьми – звалили його додолу, зв'язали.

Побачивши полоненого козака, Гамід аж засичав від радощів. Підскочив – запустив руку за пазуху бекеші…

Звенигора іронічно усміхнувся.

– Даремно шукаєш, ага!

– Мовчи! Ні слова! – вереснув Гамід, не бажаючи, щоб воїни знали про пропажу султанського фірману, і вивернув Арсенові кишені.

Але і там фірману не було.

Гамід відіслав аскерів наперед.

– Де фірман, урус?

– Я його заховав, ага. Бачиш же – при мені немає…

– Де заховав? Чи передав кому?

– Ні, не передавав. Пошукай отам, під горою. Може, пощастить знайти. – Козак насмішкувато повів оком.

– Що ти мені голову морочиш? Кажи правду, якщо хочеш жити!

Звенигора прекрасно розумів, що жити йому тільки до того часу, коли Гамід втратить віру, що випитає у нього що-небудь корисне для себе про фірман. Тому з самого початку повів себе так, щоб у Гаміда жевріла надія добитися свого.

– Я й кажу правду. Фірман я заховав. Давай, Гамід-ага, домовимося: я тобі – фірман повертаю, ти мені – життя!

Незважаючи на трагічність становища, він не зміг стримати гіркої посмішки, пригадавши, що повторив слова Гаміда, які той говорив якусь годину тому в хані Абді-аги… Все-таки хитромудра штука – життя! Не встигнеш кліпнути оком, як воно враз повернеться до тебе іншим боком, піднесе таку заковику, якої ніяк не сподівався…

Гамід зразу повеселішав.

– Я тобі обіцяю це. Давай фірман!

– Е-е, знайди, ага, дурнішого! Не так це робиться!

Тут гримнув гайдутинський залп. Погоня за Драганом і Златкою припинилася. Спагії відкотилися назад. І Гамід, наказавши одному із аскерів, що саме під'їхав, берегти полоненого, як зіницю ока, помчав до своїх воїнів.

І ось лежить він, кілька хвилин тому вільний козак, а тепер – нерухома колода, в холодній і мокрій від розталого снігу ямі й дивиться на рябе, побите віспою обличчя свого вартового.

– Гей, ага-джан, – звертається Звенигора до нього, – ти бачиш – я підпливаю водою… Витягни мене на сухе!

– Не втопишся!

– Але простуджуся, дурна твоя голова! Мене звільнять, і я тоді пригадаю тобі ці слова.

Вартовий закліпав очима. Він не знав, хто перед ним. Дорогий спагіївський одяг свідчив, що стереже він незвичайну птицю. Врешті, якщо витягнути його з ями на сухе, яка в тому провина? І аскер виволік полоненого наверх, поклав проти сонця під брилою ніздрюватого вапняку.

Звідси було видно дорогу, гурт спагіїв на ній і вершників, що все прибували зі Слівена. Серед загону яничарів Звенигора впізнав Сафар-бея. Ага був насуплений, здавався заклопотаним. Побачивши Звенигору, він осадив коня.

– Ти? – Він був здивований і вражений.

– Так, Сафар-бею. Це я. Завдяки твоїй ласці…

Сафар-бей мовчки відвернувся, ударив коня. Помчав услід за своїми воїнами.

Увечері, після невдалого наступу на гайдутинів, Гамід дав наказ розбити табір і поставити посилені дозори. Спагії і яничари запалили вогнища. Вони не зважали на близькість гайдутинів: перевага була на їхньому боці. Зі Слівена прибули підводи з припасами – і зголоднілі люди накинулися на вечерю.

Гамід і Сафар-бей підійшли до Звенигори. Відблиск від вогнища падав на їхні обличчя. Гамід дав знак вартовому, що той може йти.

– Ти мав час, гяуре, подумати над своєю долею, – промовив Гамід. – Скажи, де фірман, і я відпущу тебе!

– Я дуже добре тебе знаю, Гаміде, щоб повірити твоїм словам.

– Тоді зараз же зателіпаєшся на гілляці! Гей, люди!

– Чекай, Гамід-ага, – втрутився Сафар-бей. – Повісити ніколи не пізно… Козак і справді має підстави не вірити твоїм обіцянкам. І ми повинні зрозуміти його: він хоче виторгувати собі життя за фірман.

– Але ж його при ньому нема! Я впевнений, що він устиг передати фірман гайдутинам…

– То ми можемо запропонувати їм обмін… Гадаю, що гра варта свічок. Якщо ми не хочемо мати від беглер-бея неприємностей, вірніш, якщо ти не хочеш мати неприємностей, бо я тут ні при чому, то ми повинні роздобути той фірман, чого б це нам не коштувало! Гайдутини не мають причини не піти на такий обмін. Козака вони цінять, як це мені відомо, досить високо, а зміст фірману досі для них не становить таємниці.

Гамід мовчав. Люто зиркав на Звенигору. З якою насолодою він піддав би його тортурам, а потім накинув би зашморг на шию! Та ба! Страх за власну шкуру примушував його стримуватись, бути поміркованим. Думка Сафар-бея про обмін, якщо фірман і справді уже в гайдутинів, сподобалась йому.

– Ну, що ж, гаразд, – буркнув похмуро. – Я згоден… Як же це зробити? Я боюсь, що до ранку від гайдутинів і слід прохолоне. Чуєш, гяуре?

– Нікуди вони звідси не підуть, – сказав Сафар-бей. – Вони знають, що Звенигора у нас у полоні, і постараються відбити його. Зі сходом сонця пошлемо кого-небудь на переговори.

– Гаразд, – погодився Гамід і гукнув вартового.

Ніч була холодна. Спагії і яничари напнули намети, та про Звенигору ніхто не потурбувався, і він, зв'язаний, мокрий, тремтів від нічного холоду. Вартовий теж мерз. До півночі, поки горіли вогнища, він ходив, а, стомившись, закутався в опанчину і сів під скелею, поставивши яничарку між ногами.

Небо було зоряне, але безмісячне. Пофоркували в темряві коні, перегукувалися дозорці.

Перед світом Звенигорі здалося, що вартовий заснув. Чулося його рівне дихання. Та що з того, коли ти зв'язаний? Лежиш, мов камінь! І козак важко зітхає.

Десь позаду, за шатром, що стояло недалеко від дороги, почулися скрадливі кроки. Звенигора насторожився. Хтось прямує до нього. Хто б це міг бути? Може, Драган? Нічого не видно.

Хтось постояв, ніби прислухався. Потім Звенигора відчув, як чиїсь руки намацали мотузки, якими він був зв'язаний, в темряві блиснуло лезо ятагана – і він відчув себе вільним. Затаїв дихання, розминаючи затерплі руки й ноги. Повернув голову, щоб глянути на свого рятівника, але побачив тільки темну постать, що хутко зникала в нічній імлі.

Обережно, щоб не наробити шуму, Звенигора порачкував від скелі, під якою куняв вартовий, і шаснув у кущі.

Раптом перед ним хтось підхопився на ноги, скрикнув:

– Ой, хто це?

Звенигора впізнав голос Яцька. Миттю затулив хлопцю рукою рота. Так от хто його рятівник!

– Це я, Арсен. Тікаймо мерщій!

Вони поплазували в темряву. Арсен у думці дякував хлопцеві за щасливий порятунок. Сміливий росте воїн!

Яцько упевнено повз уперед. В'юнким вужем розсовував зарості, гнучкою куницею обминав перешкоди, що виникали на їхній путі. Коли відійшли від спагіївського табору досить далеко, зупинився, щоб перевести дух. Звенигора стиснув його в обіймах.