Флотилія запорозьких човнів-чайок, що несла на собі коло двох тисяч козаків, наближалась до острова Тавань.

Під дужими помахами весел човни швидко пливли одним із численних рукавів Дніпра. Усе довкола заволік ранковий туман. Запорожці квапилися, щоб до сходу сонця непомітно підійти до міцної турецько-татарської фортеці Кизи-Кермен.

На передньому човні стояв Сірко і пильно придивлявся до неясних обрисів берега. Хлюпоче за бортом тепла м'яка вода, пахне рогозою і лататтям. Тихо опускаються довгі весла.

Чайки пливуть щільно одна за одною, щоб не розгубитися в зарічках і протоках. На носах стоять отамани – ніщо не мине їхнього зіркого ока!

Ось кошовий подав знак – і передня чайка притишила хід.

– Суши весла! Суши весла! – почувся приглушений гомін. – Зібратися в круг!

Веслярі притиснули весла до бортів. Човни поволі виринали з рожевої імли і ставали на широкому плесі в тісний круг. Ні розмов, ні кашлю, ні брязкоту зброї. Запорожці були досвідчені воїни і підкрадалися до ворожої фортеці, як обережний мисливець до дичини.

– Браття! – промовив Сірко тихо. – Насупроти нас, за оцією косою, – Кизи-Кермен. Фортеця міцна, майже неприступна! В ній багато гармат, велика залога. Стіни кам'яні, високі – не перестрибнеш!.. Отже, щоб узяти її, треба, мабуть, не головою битися об стіни, не проти рожна перти, а трошечки поворушити мозком…

Над човнами, мов подих ранкового вітерця, прошелестіло загальне схвалення. Козаки вірили, що Сірко що-небудь придумає.

А кошовий говорив далі:

– Нам треба, брати-молодці, обманути ворога. Наші вивідачі дізналися, що, крім вартових на фортечних вежах, турки виставили чати на прилеглих островах. Зокрема, троє татар стоять на чатах на цьому острові, що перед нами, якраз насупроти головних воріт фортеці. Поки ми їх не знімемо, доти нічого й гадати про успішний напад. Але зняти їх треба без шуму і ґвалту, щоб і не стрепенулися! Метелице, рушай!..

Одна з чайок тихо випливла з кругу і, тягнучи за собою на прив'язі невеликого, але високобортного човна, попливла вниз за течією. Невдовзі вона завернула за порослий верболозом мис острова і зникла з виду.

Провівши її поглядом, Сірко продовжував пояснювати свій задум.

– Якщо Метелиця з товаришами щасливо зніме вартових, то це буде тільки півділа. Головне – захопити ворота!.. Тут уже попрацює Звенигора зі своїми хлопцями…

Всі мимоволі поглянули на татарський каюк, один серед козацьких чайок, на якому в татарських бешметах і лисячих малахаях сиділи їхні товариші. Тільки Звенигора був одягнутий по-яничарськи, маючи на голові чорну феску, а при боці – дорогу, інкрустовану сріблом і перламутром шаблю. Ніхто з козаків не здогадувався, для чого так вирядився Звенигора з друзями, а самі вони за всю дорогу з Січі не обмовилися й словом. Тільки тепер -ставало ясно, на яку ризиковану справу йдуть сміливці.

З Метелицею було всього п'ятеро козаків – Сікач, Товкач, Шевчик і два брати Півненки. Брати Півненки, яких для зручності запорожці звали Півнем і Когутом, якраз і були тими вивідачами, які розвідали підступи до Кизи-Кермена.

Всі вони мовчки сиділи поряд на лаві, вдивляючись у туманну далину. Коли чайка поминула крутий піщаний мис, Півень дав знак стерничому причалити до берега.

– Зразу за цими кущами починається піщана коса. Пливти нам далі не можна – татари помітять.

Чайка м'яко врізалась у прибережний мул і зупинилась. Гребці кинули весла – миттю відв'язали човен, що плив позаду на прив'язі, і, скочивши у воду, перевернули його вверх днищем. Потім підняли над водою і обережно опустив, щоб з-під бортів не вийшло повітря.

– Давайте грузила! – прошепотів Метелиця. З чайки подали кілька великих важких каменів, зв'язаних мотузками попарно, і козаки перекинули їх через мокре днище. Човен занурився у воду.

– Готово! Роздягайтеся, хлопці! – наказав Метелиця. Він перший скинув з себе одяг. Сікач, Товкач, Півненки і Шевчик не примусили себе довго чекати. Залишивши невибагливе запорозьке вбрання на чайці, вони з одними ятаганами в руках пострибали у воду, поставали по троє обабіч зануреного човна і обережно потягли його понад берегом.

Від гострої коси, з-за якої відкривався широкий вид на Дніпро і острів Тавань, було видно пологий піщаний берег. Ні каменя, ні кущика. Метелеця і Півень вистромили голови. Кроків за сто від них бовванів невеликий чорний каюк. На ньому сидів обличчям на північ, туди, звідки могли з'явитися запорожці, татарин.

– Тільки один, – прошепотів Метелиця, здригаючись від ранкової прохолоди.

– Двоє сплять у човні, – відповів Півень. – Та й цей, здається, куняє…

– Ну, тоді не гаймо часу!

Козаки пірнули під човен. Тут було темно, як у могилі, пахло мокрим деревом. Засунувши ятагани в заздалегідь приладнані шкіряні чохли, запорожці стали один за одним, уперлися руками в перегородки човна і рушили вперед.

Метелиця йшов перший і відлічував кроки, а також слідкував за глибиною. Тільки так під водою можна було триматися вірного напрямку, не віддаляючись від берега і не боячись, що виринуть набагато раніше чи пізніше. Під ногами був намитий течією твердий пісок, тому йти було легко.

Шевчик кашлянув.

– Ану, цить, старе бухикало! – зашипів Метелиця. – Знайшов, коли кашляти! Татари почують…

– Хай чують! Подумають – шайтан під водою кашляє, – огризнувся Шевчик, захихикавши.

– Помовч! – гримнув Метелиця, збившись із ліку. і продовжував далі шепотіти: -Тридцять два, тридцять три…

Запорозький підводний човен поволі, але впевнено просувався вперед. Ставало важко дихати. Козаки натужно сопли. Відчувши, що ноги не дістають дна. Метелиця скерував човна ліворуч, поки знову не досягнув потртбної глибини.

Нарахувавши сто кроків, Метелиця шепнув:

– Близько! Пильнуйте!

Козаки стишили хід. Тепер човен ледь-ледь посувався. Метелиця виставив наперед руку, намагаючись намацати днище татарського каюка. Наступила вирішальна хвилина, від якої, можливо, залежав успіх усього походу. Козаки схопили ятагани. Напруження все більше зростало.

Раптом Метелиця щосили уперся ногами в дно. Човен зупинився.

– Прибули! Виринаємо! Ну, боже поможи! – промовив старий.

Козаки пірнули у воду.

Коли б перед татарином, що сонними очима оглядав з свого каюка водну гладінь Дніпра, з'явився шайтан, то він не так би злякався, ніж тоді, коли перед ним неждано-негадано виринула мокра вусата голова Метелиці. Татаринові відняло зі страху мову. Він роззявив рота, лупнув очима і в ту ж мить, прошитий з двох боків ятаганами, шубовснув у воду. Його товариші, що спали, скоцюрбившись під кожухами, на дні каюка, навіть не встигли підвестися. Півень і Когут влучними ударами покінчили з ними одразу.

Сходило сонце. Туман швидко розсіювався, і на протилежному боці Дніпра вималювалися нечіткі обриси зубчатих фортечних стін.

Слід було поспішати. Скинувши у воду непотрібні тепер грузила, козаки перевернули човен, вилили з нього воду і побіля берега прудко потягли назад, до чайки.