– Але ж, батьку кошовий, мені вкрай треба в Чигирин! – вигукнув Звенигора.

– Знаю. Чув. Похвально, що так дбаєш про товариша. Але й тут ти не менше потрібний. А може, більше! Це був наказ, і Звенигора не став перечити.

– Відведіть агу! – розпорядився Сірко. – Здається, він сказав правду… Приготуйте все до нового походу: поповніть на чайках запаси ядер, пороху, сухарів, саламахи! Виступаємо на світанку!

– Друже, дивися – пливуть! – вигукнув Сікач, сидячи на товстому суку старезної гіллястої верби, що високо здіймалася над іншими деревами.

Товкач прижмурив проти сонця очі.

– Я щось не бачу… Ти часом не брешеш?

– Їй-богу, пливуть!.. Та куди ти дивишся?.. Ген – проти Краснякова випливають. Повертають, здається, в гирло Корабельної… Та скільки ж їх, матінко!

Тепер уже й Товкач побачив турецьку флотилію. На широкому, блискучому проти сонця плесі Дніпра виринали з-за повороту кораблі. Один, два, три… п'ять… десять… двадцять… п'ятдесят… Товкач збився з ліку.

– Це вони! Не гаймо часу! Біжімо мерщій до кошового! – вигукнув Сікач, швидко спускаючись униз.

Вислухавши дозорців, Сірко почепив на шаблю шапку і підняв угору. Це був умовний знак. У ту ж мить десятки чайок виринули з очеретів, з-за кущів верболозу і прудко помчали на перехват турецьких кораблів. Мов бистрокрилі птахи, летіли вони по спокійних водах річки Корабельної, зі всіх боків оточуючи ворожу флотилію.

– З богом, браття-молодці! – прогримів Сірків голос. – Бийте з гаківниць! Стріляйте з мушкетів! На приступ! На приступ! Приготуйте абордажні гаки!

Над рікою пролунали гарматні постріли. Запорозькі гаківниці, укріплені на носах човнів, ударили картеччю. Турки відповіли ядрами. Пороховий дим заклубочився над кораблями, над зеленими плавнями.

Дві підбиті чайки пішли на дно. Уцілілі запорожці борсалися в воді, скидали з себе одяг і, пирхаючи, завертали до берега.

Сірко стояв на своїй чайці, скидаючи поглядом усе гирло Корабельної, де зав'язався бій. Турецькі кораблі зупинилися, зламали стрій. На них заметушилися, закричали яничари, посилюючи гарматний вогонь.

– Метайте вогненні трубки! Приголомшіть песиголовців! – крикнув Сірко, бачачи, що й ще одна чайка, в яку влучило ядро, перевернулася й пішла на дно.

На кожній чайці було по дві начинені порохом трубки, виготовлені в січових майстернях. Це був чудесний винахід запорожців. З одного боку трубка наглухо заклепана, з другого – відкрита. Сюди насипався порох, вправлявся просякнутий селітрою гніт. Трубка вставлялася замість ядра в гаківницю. Невеличкий заряд пороху виштовхував трубку з цівки гармати, а також підпалював гніт. Від гноту загорався порох в самій трубці, мчав її до цілі, де вона з страшним громом і вогнем розривалася…

Почувши наказ кошового, Звенигора вставив трубку в жерло гармати, насипав у запал пороху і приклав смолоскип. Вогненна трубка прокреслила в сизому від порохового диму повітрі яскравий слід і вибухнула в снастях переднього ворожого корабля. Сніп вогню засліпив очі… Турки дико закричали і метнулися гасити пожежу.

Чайка ковзнула боком об борт корабля.

– Кидайте гаки! – крикнув Звенигора.

Вгору полетіли важкі залізні гаки з гострими лапами. Заколихалися міцні мотузяні драбини. Над бортом блиснули криві турецькі шаблі. Деякі навіть устигли перерубати дві чи три драбини, але з чайки гримнув залп козацьких мушкетів – і кілька яничарів з криком шубовснули в воду.

– На приступ! На приступ!

Звенигора ухопився рукою за щабель – потягнув до себе: чи міцно ввігнався гак у дерев'яну обшивку корабля? Міцної Тоді – шаблю в зуби, пістоль – у праву руку, – швидко подерся вгору. Перекинув ногу за борт… На нього налетів яничар, замахнувся шаблею. Звенигора вистрелив йому впритул у груди. Турок без зойку впав навзнак. Звенигора переступив через нього і шаблею відбив напад приземкуватого огрядного аги.

А знизу вже лізли Метелиця, Спихальський, Сікач, Півень На палубі зав'язався короткий, але жорстокий бій. Замовкли пістолі й мушкети. Рубалися шаблями й ятаганами.

– Бийте їх, іродів, хлопці! – гримів Метелиця, покриваючи своїм могутнім голосом гамір і крики. – Не милуйте проклятих! Вони нашого брата не милують!

Його шабля не знала втоми. Разом з Сікачем і Товкачем він тіснив яничарів до корми і скидав там у воду. Біля нього вертівся Шевчик, жалячи, мов ґедзь, тих, що виверталися з-під удару Метелиці.

Звенигора бився мовчки. Зате Спихальський, ідучи поруч, не стримував язика.

– А, холера ясна, маш од мене гостинець, бусурмене! – приказував він, опускаючи на голову яничара довгу шаблюку. -Згинь до дзябла!

Його гучний голос, як і голос Метелиці, наводив жах на ворогів.

– Налітай, прошу пана! – гримів на всю палубу. – Частуватиму повною чарою!

– Пане Мартине, – крикнув Звенигора, – дивись, яка пташка перед нами! Сам паша! Живим треба взяти!

В гурті яничарів, що відбивалися від козаків; червоніла оксамитова феска паші.

– А перун на його голову! – заревів Спихальський. – Ото, прошу пана, так зустріч! – І гукнув через голови турків: – Гей, паша, здавайся!

Високий худий паша підняв очі, і злісна посмішка, спотворила його сухе коричневе обличчя. Сива цапина борода засіпалась, мовби її хто смикав знизу.

– Здавайся, паша! – крикнув і Звенигора.

Паша люто глипнув на козака і вихопив з-за пояса пістоль.

– Мартине, стережись! – гукнув Звенигора. Та було пізно. Прогримів постріл. Спихальський зойкнув і випустив з руки шаблю. Куля влучила в груди.

– Ах, псякрев!.. – Він зігнувся, затулив рану долонями і поволі почав осідати на залиту кров'ю палубу…

Звенигора побачив, що крізь пальці товариша сочиться Кров, підхопив Спихальського за стан, підтримав, щоб не впав під ноги очманілих бійців.

– Браття, кінчайте їх! – гукнув до козаків. – Але пашу візьміть живцем! .

– Друже, облиш… То єсть смерть моя, – простогнав пан Мартин. – Ах, псякрев! Не доведеться ще раз побачити свою Польську… ойчизну укохану!

Звенигора відтягнув його до борту, передав козакам, що залишалися в чайці. Люта ненависть, гнів, жаль струсонули його серце. Не брати пашу. в полон! Відомстити за пана Мартина!

Але бій уже закінчився. Всюди лежали вбиті й поранені. Паша стояв під стінкою надбудови, схрестивши на грудях руки. По його зморшкуватих щоках котилися сльози… Козаки навколо нього важко відхекувались, витирали з лобів піт.

Звенигора підняв шаблю.

– Старий пес! Нема тобі моєї пощадив

Козаки перехопили його,

– Опам'ятайся, Арсене! Ти ж сам казав узяти його живцем!.. Та й беззбройний він…

Звенигора понурив голову. Сльози душили, забивали віддих. Через силу видавив з себе пекучі слова:

– Пана Мартина… убив він, собака!.. Ех! – Не стримавшись, ударив пашу долонею в обличчя. – Негідник!

Той люто блиснув очима.

– Я воїн! Ти можеш мене забити, гяуре, але ображати не смій! Я чесно оборонявся!

Звенигора відійшов.

Бій на Дніпрі затихав. Кілька фелюк горіло. Дим сизим туманом слався понад водою, наганяючи на око сльозу. Чулися радісні вигуки запорожців, поодинокі постріли на тих кораблях, де ще турки чинили опір.

…Перед вечором величезна флотилія, що складалася із двох сотень козацьких чайок і майже сотні турецьких сандалів та фелюк, навантажених хлібом, порохом, ядрами та іншими припасами, поволі вирушила з гирла річки Корабельної і попливла вгору по Дніпру.

Скриплять кочети, шумлять весла, хлюпоче за бортом тепла вода. Над рікою пахне густими пахощами лугових трав, водоростей і кучеряво-срібних верболозів.

Спихальський лежить на білих турецьких простирадлах. Над ним схилився дід Шевчик, беззубим ротом шамкотить:

– Мати божа, царице небесна, поможи козакові й заступи його! Спини йому кров, затягни рану живою плоттю, дай у серце снаги, щоб козацьке тіло більше не боліло, щоб душа мужала, рука – шаблю держала, ноги – по землі ходили, очі-на ясний світ гляділи!.. А ти, лихоманко-поганко, білого тіла не ломи! Лети собі на луги, на широкі береги, в чорториї на каміння, на зелене баговиння, в глибокі вертепища, непролазні хащі-нетрища, де Марище бродить, де смерть колобродить, – тьху, згинь, пропади, цур тобі й пекі