«Чорний дракон» злегка погойдувався на каламутних водах невеликої затишної бухти, оточеної з суші високими горбами.

Коли було кинуто якорі, паша Семестаф відпустив стомлених моряків на спочинок, а сам, лишивши на палубі двох вартових, у своїй каюті став на коліна, підняв угору молитовне складені руки і прошепотів:

– О аллах! Всемогутній і всемилостивий аллах! Ти один дав моїм рукам твердість, а серцю – мужність! Спасибі тобі за це!.. І я врятував корабель падишаха, а з ним – своє життя і честь. Хай славиться твоє ім'я до самого воскресіння мертвих! Хай влада твоя пошириться по всіх землях невірних!

Підвівшись, паша роздягнувся, дмухнув на світильник і ліг на вузьке ліжко. Йому було легко на серці: сміливим входом у знайому бухту він урятував судно і сам уникнув певної загибелі. Тепер можна спокійно поспати!

Однак сон довго не йшов. Грізно ревла за кам'янистим пасмом, що відгороджувало бухту від моря, буря, і думка про те, що «Чорний дракон» в цей час міг би ще бути серед розбурханої стихії, холодила серце. Пригадалося, як судно, входячи в бухту, врізалося в піщану мілину і замалим не перекинулось. Він ледве втримався за поручні на капітанському містку… Але, слава аллахові, пронесло! Тепер корабель у безпеці! За день-два буря вщухне – і знову можна буде випливати в море.

Під шум вітру і плин власних думок паша непомітно заснув.

Здавалося, спав увесь корабель. Вартові – на кормі і на носі судна – понатягали на голови башлики, закуталися тугіше в довгі абиnote 5 і, примостившись у затишних місцях, спокійно дрімали. Хропли в своїх тісних задушливих каютах яничари. На нижній палубі час від часу дзенькали кайданами вві сні невільники.

Не спали тільки Звенигора, Воїнов і Спихальський. Лежали мовчки в пітьмі, вичікуючи, поки всі на кораблі поснуть.

Протяжний свист вітру і приглушений рокіт розбурханого моря сприяли їхньому задумові.

Десь опівночі Роман обережно витягнув з-поміж ніг обривок ланцюга. Потім допоміг це зробити товаришам. Тепер вони були майже вільні! Правда, лишалися кайдани на ногах, і вони все ще перебували на кораблі, та це вже не лякало.

Пересилюючи біль, що пронизував спину, Звенигора перший встав із ненависної лави, підійшов до дверей комірчини, де спав Абдурахман. Легенько натиснув плечем. Двері прочинилися. З комірчини неслося потужне хропіння наглядача.

– Чекай, Арсене! Дай-но я! – заблагав Спихальський і протиснувся в комірчину перший. Він простягнув у темряві свої довгі міцні руки і намацав ліжко Абдурахмана. – Псякрев! Добрався я ниньки до тебе!

Відчувши на шиї цупкі пальці, наглядач прокинувся і злякано скрикнув. Та Спихальський затиснув йому долонею рота.

– Арсене, розтлумач йому, хто ми і чого прийшли сюди. Скажи йому, що ми жаліємо, що не маємо змоги почастувати його таволгою, холера б його взяла!

– Не треба! Кінчай, пане Мартине! – прошепотів Звенигора. – У нас ще багато діла.

Абдурахман так, мабуть, і не зрозумів, що ж трапилось. Права рука Спихальського стиснула йому горло, мов обценьками. Він борсався недовго і незабаром затих.

– Єден готовий! – коротко сповістив Спихальський і гидливо сплюнув.

Тим часом Роман збудив усіх невільників.

– Тихо, братове! Витягайте ланцюг. Зараз скінчиться наша неволя!

Невільники швидко витягли з-поміж закутих у кайдани ніг товстий довгий ланцюг, який тримав їх біля опачин на прив'язі. Звільнившись від нього, люди миттю схопилися з лав, натикалися в темряві один на одного, гримкотіли кайданами.

– Та тихше, чорти! – прошепотів Звенигора. – Варта почує!

Невільники застигли на своїх місцях. Спихальський тим часом знайшов у кишені Абдурахмана кресало і трут – викресав вогню, запалив світильник. Тьмяно-жовте світло вихопило з темряви напружені, закам'янілі обличчя веслярів.

Звенигора вийшов наперед.

– Браття! Настала година, коли ми можемо стати вільні! Берег – рукою подати! Доберемося плавом… Зосталося одно – зняти вартових на верхній палубі! Якщо пощастить це зробити безшумно, ми врятовані! На березі зіб'ємо кайдани – і хто куди! Там уже кожен – пан своєї долі!.. А зараз дотримуйтесь тиші!.. Ми з друзями знімемо вартових. Нам потрібен ще один міцний хлопець на допомогу. Хто охочий?

– Я, пане Звенигора, – пролунав з корми голос.

Там поволі підвелася височенна постать.

– Хто ти, чоловіче? Звідки мене знаєш? – спитав здивовано Арсен.

– Грива я. Пам'ятаєш семивежний замок у Стамбулі?

Ну, як не пам'ятати? Звенигора зрадів, що знайшовся серед них ще один дужий і хоробрий козак, на якого можна покластись у важку хвилину. В семивежному замку, коли турки та потурнаки вербували серед невільників найманців-зрадників для допомоги турецькому війську в його поході на Україну, Грива дав гнівну і різку відсіч перевертневі Свириду Многогрішному. Такий не підведе! Та й силу має чолов'яга!

– Ходи сюди, брате! Чом же ти не подав досі голосу? Чом не признавався?

– Не хотів виказувати тебе клятому Абдурахманові необережним словом. Та й сидів далеко – не з руки було! – прогув Грива, тримаючи рукою кайдани і пригинаючись, бо головою мало не діставав стелі.

Нарада була коротка. Збуджені невільники стовпилися біля сходів, чекали сигналу.

Звенигора, Спихальський, Воїнов і Грива, міцно натягнувши кайдани, щоб не дзвеніли, тихо піднялися по сходах нагору. На верхній палубі було темно, як у погребі. Свистів у снастях вітер, сипав в обличчя гострими дощовими краплями. По праву руку грізно шуміло море, по ліву – ледь-ледь вимальовувались неясні обриси високого берега.

Трохи постояли, вдивляючись у темряву. Потім Звенигора з Гривою, помітивши на носі темну зігнуту постать вартового, стали поволі підкрадатися до неї. Спихальський і Роман повернули на корму.

Вартовий куняв і не чув, як до нього наблизилося двоє. Грива високо підняв кулацюгу, щосили, мов гирею, ударив турка по голові. Той важко осів на палубу і навіть не тріпнувся.

Звенигора миттю зняв з нього ятаган, вихопив з-за пояса два пістолі.

Грива хотів скинути тіло вартового в воду, але Звенигора схопив його за руку.

– Зажди! Знімемо одяг – пригодиться!

Здерши одяг і зв'язавши його в тугий вузол, втікачі кинули яничара в воду. Тепер лишилося дочекатися Романа і Спихальського. Де ж вони?

Ті виринули з-за палубної надбудови, мов тіні. Спихальський важко дихав. Впізнавши своїх, витягнув уперед шию і по-змовницьки, ніби сповіщав велику таємницю, сказав:

– Єще єден!

Усі зрозуміли, що мав на увазі поляк. Звенигора мовчки потиснув йому руку вище ліктя. Сказав:

– Тепер – добратися до берега! Гукайте товариство! Та без шуму! Щоб не розбудити яничарів.

Роман метнувся на нижню палубу. Незабаром звідти один по одному почали виходити невільники. Швидко, виконуючи наказ Звенигори, спускалися по якірному ланцюгу в воду і зникали в непроглядній пітьмі.

Звенигора з Романом і Спихальський зійшли з корабля останніми. Холодна солона вода опекла Арсенові спину вогнем. Кайдани на ногах тягли донизу. «Не всі допливуть! Хто погано плаває -потоне!» – майнула думка. Та він й одразу ж прогнав, – потрібно було дбати про себе, щоб самому утриматися на поверхні і допливти до берега. Кожен помах руки завдавав нестерпного болю. До того ж солона вода роз'їдала рани, хотілося вити, кричати. Натомість тільки міцніше зціпив зуби і широко загрібав обома руками.

Нарешті, відчув, як кайдани черкнули об дно. Проплив ще трохи і зітхнув з полегкістю. Під ногами – галька і зернистий пісок.

Видершись на крутий обривистий берег, упав у знемозі і кілька хвилин лежав відсапуючись.

Коли втікачі трохи відпочили і розібралися по троє, як сиділи на лавах, виявилося, що не вистачає шістьох чоловік. Ніхто не бачив, де вони поділися.

– Ждати не будемо, – сказав Звенигора. – Якщо втопилися, то нічим уже не допоможемо. А якщо десь далі вилізли на берег і на свій власний розсуд обрали собі шлях втечі, то хай їм щастить у всьому!.. Та й ми, друзі, повинні зараз розлучитися. Іти по чужій ворожій землі таким гуртом небезпечно. Може, ми знаходимося в Болгарії, а може, і в Волощині. До Туреччини ще не встигли допливти. Тож тепер кожен хай обирає собі найзручніший для нього шлях! Поодинці, по двоє, по троє розійдемося в різних напрямках – тоді шукай вітра в полі! Чи так я кажу?