– Товариство, сюди! Наших побили! – гукнув Арсен. У землянці тхнуло димом і кров'ю. Переступаючи через трупи, Звенигора пройшов до лежанки. Там сидів на долівці Товкач. З його грудей вилітав глухий натужний стогін. Арсен схопив товариша за голову – заглянув у напівзаплющені скляніючі очі.

– Брате!

Товкач здригнувся, поволі розплющив повіки, довго вдивлявся в обличчя, що схилилося над ним.

– Ти, Арсене?

Звенигора потиснув холонучі руки козака.

– Так, це я.

Напружуючи всі сили, Товкач прошепотів:

– Як… там…

Його ледве було чути, але Звенигора зрозумів, що він хоче спитати.

– Усе гаразд. Яничарів побили. Хан утік. Наших загинуло тридцять козаків, вісімдесят поранено.

– Слава богу… тепер я… можу спокійно… померти. Він заплющив очі. Та враз стрепенувся, ніби якась думка пронизала його згасаючий мозок.

– Арсене… Тхір… Тхір… зрадник… бережіться! Ця звістка не вразила Звенигору: він уже знав про зраду Тхора. Його вразило інше: ця звістка тримала Товкача при житті, додавала йому сили дожити до ранку. Він не міг, не мав права померти, не застерігши товаришів. Пронизаний ятаганом наскрізь, він спереду затулив рану рукою, а спиною притиснувся до лежанки – і так сидів усю ніч, щоб не стекти кров'ю, щоб товариство дізналося про те, хто провів ворогів у Січ. Тепер, звільнившись від своєї таємниці, випростався, розкинув важкі, могутні руки – і навіки замовк.

Запорожці зняли шапки. Вони оцінили вагу козацької самовідданості.

Поховавши з почестями загиблих товаришів, запорожці зібралися перед військовою канцелярією, щоб судити Чорнобая.

Три козаки вивели його з холодної і поставили на ґанку перед товариством. Він мерзлякувато ховав руки в рукави, втягував гостре підборіддя в комір кожуха, дивився тьмяним поглядом униз. Тільки раз позирнув поверх козацьких голів і, побачивши замерзлі, скоцюрблені трупи яничарів, що лежали на почорнілому від крові снігу, здригнувся і затулив обличчя руками.

– Від правди, Чорнобаю, не втечеш і не заховаєшся! – сказав Сірко. – Настав час оглянутися на своє мерзенне життя і дати відповідь перед народом за все! Народ, наш добросердий і часто прощає провини синів своїх, наставляє на путь істини тих, хто схибив, оступився в горі чи скруті. Та тому, хто пролив кров людей наших, хто заради жалюгідної наживи, заради ласощів заморських і срібла-золота агарянського торгував дітьми нашими, завдаючи їх в неволю бусурменську, тому, хто разом з турками й татарами хотів знищити славну Січ Запорозьку, яка споконвіку захищала землю українську від нападів ворогів наших, -тому прощення немає!… А втім – хай судить тебе товариство! Ти значний козак: батько твій був полковником, сам ти був сотником, тож хай ніхто не скаже, що осудив тебе один Сірко! Як скаже товариство, так і буде!.. Звенигоро, розкажи все, що знаєш, про цю людину!

Звенигора піднявся на приступець. Розпочав зі своєї першої зустрічі з Чорнобаєм у старому вітряку, коли хотів визволити дівчат, викрадених для продажу в татарські й турецькі гареми. І чим далі розповідав, тим нижче хилив голову Чорнобай. Дарма що лютий мороз, над ним стовпом здіймалася пара, а на лобі виступав холодний піт. Коли ж Звенигора розповів про те, що Чорнобай зі своїм пахолком увів яничарів у Січ і хотів відчинити татарам ворота, сотник уклякнув на коліна. На майдані зчинився галас.

– Що там довго судити-рядити – забити собаку! Киями до смерті! – закричали запорожці. – Причепити коневі до хвоста і пустити в степ!

– Повісити на сухій вербі!

– На кіл його! Він же хотів посадити Арсена!

– Четвертувати!

І жодного голосу на захист підсудного. Натовп клекотів од гніву. Найбільш гарячі вихопили шаблі, готові на місці розправитися із зрадником.

Тоді Сірко підняв пернача. Настала тиша.

Кошовий ступив крок наперед, зняв перед товариством шапку. Голос його прозвучав суворо, – кожне слово дзвеніло, мов мідь.

– Браття, отамани, молодці, славне низове товариство! Знаменний сьогодні у нас день: завдяки пильності козака Шевчика і вашій мужності ми здобули велику вікторію і врятували матір нашу – Січ! Ми показали і туркам, і татарам, що сила наша нездоланна, що вірні сини України – козаки запорозькі і на цей раз, як і багато разів у минулому, не жаліючи живота свого, відстояли вітчизну і честь свою, а нападників покрили одвічною ганьбою! І кожен з вас не ховався у запічку в час смертельної небезпеки, а хоробро бився з ворогами нашими. Честь і слава на віки вічні вам, лицарі непоборні!

– Честь і слава нашому батькові кошовому!

– Слава Сіркові! Хочемо і надалі бачити його кошовим!

– Сірка! Сірка! Слава Ганнібалові українському! Знову довелося кошовому підняти вгору пернач, щоб установити на майдані тишу.

– Спасибі за честь, товариство! Але рада старшин вибори нового кошового призначила на післязавтра. Ось тоді ви і виберете достойного… А зараз я не про те хотів сказати. Я хотів сказати, що важко нам у такий переможний щасливий день усвідомлювати, що трапляються серед люду нашого такі виродки, як Чорнобай. Не хотілося б цей світлий день затьмарювати судом над ним. Однак мусимо. Щоб одна паршива вівця всі отари не псувала… Бачу – у всіх у нас одна думка: смерть мерзенному псові, вічна ганьба зрадникові!

Запорожці знову не втримались, закричали:

– Смерть!

– Ганьба!

Декотрі вихопили шаблі, і вони мов блискавки замиготіли на іскристому морозному сонці. Сірко підвищив голос:

– Ні, браття, не так! Найкраще придумав Шевчик, – ось він шепче позаду… Йому ми сьогодні завдячуємо честю і життям, тож хай буде так, як він скаже!.. Іди сюди, Шевчику, герою наш, – скажи товариству свою думку!

Дід Шевчик став поряд з кошовим. Маленький, в латаній свитині і великій, укритій памороззю овечій шапці, зі зморщеним обличчям, він в інший час здався б смішним, та зараз ніхто з козаків і не подумав посміхнутись. Відкашлявшись, Шевчик сказав:

– Браття, а що я надумав своєю дурною головою, – послухайте!.. Ми ніколи не терпіли і не прощали зрадників. Але такого, як Чорнобай, ще не було на нашій землі! Він продавав бусурменам наш цвіт весняний – доньок наших! Він хотів убити нашого лицаря славного – Арсена Звенигору! А тепер мав злий намір знищити разом з турками й татарами Січ Запорозьку, тобто всіх нас!.. Тож хай іде в пекло разом з друзями своїми, отими, що лежать порізані на снігу!.. Ми зараз будемо спускати їх у Дніпро під лід… Хай же і він пливе попід льодом аж до моря, а там – як захоче – і до самого султана в гості! Прив'яжімо його до якого-небудь яничара – та й шубовснімо в ополонку!

– Молодець Шевчик! Добре надумав! |

– От так старий! От так голова! |

Шевчик не звик за своє довге, але нужденне життя до похвали і, зніяковівши, шмигнув у натовп.

Чорнобай люто блискав очима з-під рудих брів. Руки його тремтіли, губи закушені до крові. Він поривався щось сказати, але не міг розціпити судорожне стиснуті зуби, і крізь них вилітало глухе ричання. Він поволі відступав назад, аж поки не ударився спиною об стіну. Його схопили і потягли на майдан.

Звенигора показав на задубілий труп Гаміда.

– До цього в'яжіть! Вони один одного варті! Чорнобай вирячив очі, уперся ногами в шорсткий сніг. Метелиця швиргонув його додолу, коліном притис до задубілого тіла спахії. Козаки миттю скрутили живого з мертвим міцним мотузком. Молодий запорожець підскочив на коні, запряженому в шлею. Сікач ухопив барок, накинув на гак петлю мотузка – гукнув:

– Вйо!

Кінь смикнув – з тріском відірвав примерзлий до землі труп Гаміда, поволік до воріт. Чорнобай випручав з-під мотузка закляклу руку, хапався за кострубатий сніг. здираючи до крові шкіру, закричав дико:

– А-а-а!..

Метелиця перехрестився, плюнув:

– Собаці – собача смерть!

Минуло три дні. Сходило холодне зимове сонце. Післі січової ради, на якій знову було обрано кошовим Івана Сірка, запорожці довго, до півночі, веселилися, пили – і тепер спали по куренях як убиті. В ранковій тиші лунко скрипнули завіси фортечної брами. Ворота відчинилися – і з них виїхали три вершники: Звенигора, Роман і Ненко. Так, Ненко!.. Він тепер назавжди розпрощався з ім'ям Сафар-бей і їхав починати нове життя. Він погано уявляв, яке воно буде, але вже твердо знав, що повороту до старого нема, як нема повороту вчорашньому дню.