В хатині було гамірно, але, як тільки скрипнули двері, гомін стих, і всі враз повернулися до незнайомця у незвичному для села міському одязі.

Його не впізнавали, і він стояв біля порога мовчки, не в силі вимовити жодного слова. До того ж після сонячного світла очі ніяк не хотіли призвичаїтися до жовтавої напівтемряви, що стояла в хатині.

Тоді він зняв шапку і низько вклонився. І в ту ж мить від печі метнулася до нього мати, припала йому до грудей і голосно зойкнула таким рідним і таким далеким голосом:

— Добрику! Добрику-у! Синочку мій!

На її крик до нього кинулися всі: батько, брати Василь та Іванко, сестриця Ганночка, яку він ледве впізнав у вродливій чорнявій дівчині, що повисла у нього на плечі, якась молодиця, мабуть, братова, з малюком, що тримався за спідницю і спідлоба зиркав на незнайомого пришельця.

Він відчував, що ось-ось розплачеться, бо так раптом щось боляче заклекотало в грудях, так міцно перехопило подих!.. Нарешті він вдома! Серед найрідніших, найдорожчих людей! Невже це не сон? Невже доля зберегла і його, і їх усіх, аби вони гуртом зазнали нині такого несподіваного, неймовірного щастя, яке й не снилося йому ніколи?

— Добрику, Добрику! — тихо жебоніла крізь сльози щаслива мати, припадаючи головою до його грудей.

— Добрику, братику! — вторувала їй радісно Ганночка.

Вони всі гуртом обступили його, обнімали, цілували, гладили плечі, голову, руки, мовби хотіли пересвідчитися, що це справді він. А він теж усіх обнімав, цілував і, врешті, не втримавшись, на радощах таки заплакав. І всі заплакали разом з ним.

А потім вони не знали, куди його посадити, ніби це було зараз найголовніше. А посадивши, дивувалися з його несподіваної з'яви, з його не сільського, не смердівського одягу і з його голеного обличчя, що було таким незвичним для його віку — безвусим, безбородим, ніби він все ще був отроком, як і багато літ тому. А найдужче дивувалися і раділи з того, що ось він тут, серед них, живий-живісінький, бо давно звиклися з думкою, що його вже й на світі немає, і поховали його в своїх серцях.

Коли перші почуття уляглися, Добриня роздягнувся, попросив батька:

— Там, на вулиці, мій кінь, тату, заведіть його в стайню та напійте і нагодуйте, бо промчав він сорок верстов — аж із Києва!

Поки батько порав коня, а мати з Ганночкою готували вечерю, Добриня сидів з братами біля столу.

Василь, рудуватий, з краплинками ластовиння на носі, сидів навпроти, червонів, пітнів і винувато бликав на старшого брата, мабуть, натужно думаючи, як сповістити йому, що його колишня наречена стала жоною середульшого з братів. Він не знав, що Добриня вже розмовляв з Миланою і все йому відомо, і мучився від думки — що йому сказати?

Розуміючи, що Василеві зараз нелегко, Добриня, хоч і сам почувався незручно, прийшов йому на допомогу.

— Гарний у тебе синок, Василю, — сказав він. — Дякую, що Добринею назвав...

— Ти бачив Милану? — Василь підняв очі і ще сильніше почервонів.

— Бачив. На озері, біля ополонки...

— Ну, й що?..

— Я радий, що ви побралися.

— Справді? А я думав... — Василь запнувся. — Що ти...

Добриня знову виручив його.

— А мені... Мені не судилося... Не всі тії та вінчаються, що любляться та кохаються, брате.

— І ти не маєш жалю на мене? І на Милану?

— Я вам бажаю щастя!

Василь полегшено зітхнув, очі його заясніли. Видно було, що з його душі спав тягар.

— Дякую, брате. У тебе добре серце.

Щоб змінити цю нелегку для обох розмову, Добриня перевів погляд на молодичку, що годувала малого кашею. Підморгнув Іванкові:

— А це твоя?

— Моя, — відповів юний, ще безвусий Іванко. — Агафія... А по-простому — Гапка, або Гафійка.

— Із якого роду?

— Із роду Лебедичів, Корнія Лебедича дочка...

— Гарна молодиця... А наслідника як назвали?

— Теж Добриком... Добринею... — Чорнявий Іванко усміхнувся широко, приязно і своїм ясним поглядом .приголубив жону і сина.

Добриня крякнув, здивовано розвів руками.

— І цього в мою честь?

— І цього на згадку про тебе, брате.

— Мабуть, довго житиму, коли ви всі мене так любите.

— Живи, брате, всім на радість, — відповів Іванко.

В хату зайшла Милана з Добриком. Поставила біля порога цеберце з білизною, роздяглася сама, розкутала Добрика — і той відразу побіг до двоюрідного братика.

Милана була бліда, дивилася сторожко, напружено, ніби виважувала, що тут трапилося без неї і як їй триматися на людях. Тепер, коли вона роздяглася і залишилася у полотняній вишитій сорочці і сукняній плахті, Добриня побачив колишню свою наречену, молоду і гарну, ніби і не минуло тих проклятих п'ять років, що розлучили їх. Туга русява коса золотисто-срібною короною обрамляла її голову, а сама вона була струнка і гнучка, як молода очеретина.

Добриня відчув, як знову заскніло-заскімлило серце, а в душі почала підніматися важка хвиля жалю. Розум казав: "Змирися! Що втратив, того не повернеш!" А серце кричало-волало: "Не хочу, не можу змиритися, бо втрачено найдорожче — щастя".

Він сидів мовчки, закам'яніло. Помітивши, як глипнула на нього від печі Ганночка, подав їй ледь помітний знак очима, щоб мовчала, та сестра або не зрозуміла, або ж навмисне не захотіла зрозуміти і запитала голосно:

— Милано, чому не вітаєшся з гостем? Хіба не впізнала?

Милана зашарілася.

— Впізнала відразу... Ще там, на озері... Коли Добриня їхав додому...

— Ну й що?

— А нічого! — твердо відповіла молодиця. — Привіталися, та й по всьому! А тобі що?

— Мені? — здвигнула плечима Ганночка. — Мені теж нічого!

— Ну то й мовчи! — відрізала Милана сердито. Зайшов батько — і сварка, що назрівала, припинилася. Мати подала вечерю, їли мовчки, як здавна було заведено в їхній сім'ї та й повсюдно на селах. Спочатку з великої череп'яної миски сьорбали дерев'яними ложками запашний, з олією та цибулею, пшоняний куліш, заїдаючи його житнім хлібом, а потім на закуску були пироги з сиром та калиною. Запивали їх холодним молоком, Добриня весь час переводив погляд з одного обличчя на інше.

Мати за ці роки постаріла, змарніла. У косах заіскрилася сивина, а в кутиках вуст з'явилися якісь нові, гіркі рисочки — зморщечки. Чи не його раптове і негадане зникнення наклало цей відбиток на її колись моложаве і гарне обличчя?

Батько і раніше був сивий, а тепер побілів ще дужче, хоча чуприну мав густу, буйну. Темне від постійного вогню і чаду в кузні обличчя ще дужче потемніло, виразнішими стали опіки на ньому від бризок розжареної окалини, що з силою розлітається на всі боки з-під молота. І очі примеркли, вицвіли. Тільки руки залишилися ті ж, що й раніше, міцні, дужі, загрубілі, мов витягнуті з води дубові корчаги.

Брати споважніли, роздалися в плечах, запустили бороди й вуси, але різнилися між собою: Василь, ясноокий, русявий, скидався рисами обличчя на матір, а Іванко, темночубий, кароокий, — на батька. Та все ж зміни в їхній зовнішності були незначні.

Одна Ганночка змінилася невпізнанне: виросла, розквітла. Коли б зустрів не дома, а десь-інде, то й не впізнав би. Тугі щоки пашіли здоров'ям, ясно-карі, як і в нього, очі випромінювали якесь тепле, ніби сонячне світло, а чорна лискуча коса, заквітчана голубим кісником, важко спадала по спині до самого пояса!

Гарна! Дівчина на виданні!

Після вечері вони довго розмовляли. Спочатку Добриня розпитав, що нового в селі, як вони жили ці роки, хто із односельчан та родичів помер, хто одружився, вийшов заміж, а потім розповів про себе — як потрапив у полон до половців хана Котяна, як завезли вони його в Половецьку землю і як він там гибів від голоду, холоду, знущань та рабської роботи. А тепер нове лихо — татари.

Він розповів про все, що з ним трапилося за останні роки.

Мати схлипувала і витирала сльози, Ганночка зіщулилася, мов пташина, коли над нею завис кібець, Милана і Агафія попритискували до себе дітей, і в їхніх очах застиг жах, а чоловіки, поклавши на стіл кулаки, сиділи нахмурені й суворі.