— Це було б добре, — промовив князь, пригладжуючи на голові рідке сиве волосся. — Поговори з ним...

— Після посту зашлю сватів.

— Довго ждати... Домовитися можна й зараз — це ж не весілля!

— Гаразд, княже.

Тут прочинилися двері, і княжий покладник, просунувши голову, сказав:

— Княже, до тебе проситься боярин Дмитро з дочкою. Що йому відповісти?

Князь переглянувся з Домажиром.

— Проси сюди! — А коли покладник зник, здивовано розвів руками. — Треба ж таке: на ловця і звір біжить! Цікаво, з чим він прийшов?

— Може, мені вийти?

— Сиди! Зараз і про твоє діло поговоримо. Я буду за свата...

До покою зайшли Дмитро з Янкою. Побачивши князя в постелі, Дмитро збентежено вклонився, зніяковів.

— Коли б знав, княже, що ти такий хворий...

— Нічого, нічого, сідай!.. А це твоя донька?

— Анна... Янка...

— Гарна дівчина. Уже на виданні...

— Ще молода, княже.

— Ну, ми ще про Янку поговоримо. А зараз кажи — чого прийшов? Гадаю, Домажир нам не заважатиме?

— Ні, княже. Діло наше просте. Вчора ввечері твоя нічна сторожа схопила мого смерда Добриню, який віз мені з Калинового Кута крицю. Я прийшов просити за нього, щоб випустив.

— А чому з дочкою прийшов?

— Той смерд врятував її від смерті — затулив собою від татарської стріли. Ось чому вона тут. І ми разом просимо відпустити його.

— А може, він у чомусь провинився?

— Його брат, що їхав разом з ним, клянеться, що ні. Та й я того хлопця знаю. Не віриться, щоб він, їдучи до мене, учинив яке-небудь зло. Тут якесь непорозуміння.

Князь рушником витер змарніле обличчя, облизнув сухі губи.

— Мені про нього нічого не відомо. — І глянув на Домажира. — А тобі?

— І я нічого не знаю.

— Але ж, княже!.. — вигукнула Янка, підхоплюючись на ноги. — Як же так? Зникає людина — і нікому нічого не відомо! Треба шукати!

Її запальність розвеселила князя. Переборюючи ломоту в тілі і біль в голові, він усміхнувся і глянув на тисяцького.

— Що, Домажире, гарна дівчина? Я чув, у тебе є парубок. Чом би тобі не породичатися з боярином Дмитром? Я згоден бути посадженим батьком.

Домажир розплився в усмішці і крякнув від задоволення. Як ловко князь повернув розмову!

— Я давно, княже, думав про це і навіть натякав бояринові. Так що все тепер залежить від Дмитра. Як, боярине? Віддаси Янку за мого Івора?

Дмитро ніяк не сподівався такого повороту подій і тепер сидів зовсім збентежений і схвильований. Його й без того рум'яні щоки тепер просто паленіли малиновим жаром, а широкі груди високо здіймалися від прискореного дихання.

Однак він швидко взяв себе в руки.

— Княже, я йшов сюди, на Володимирів двір, щоб розв'язати одну загадку, а ти раптом загадав зовсім іншу. Та ще таку, яку не так просто розв'язати. Потрібна згода боярині Анастасії, а найперше — самої Янки...

— Якщо батьки дійдуть згоди, дівку не питають, — сказав князь.

Тут знову схопилася Янка, притупнула ніжкою.

— Як це — не питають? Та, може, я того Івора і в вічі не хочу бачити! А ви — заміж! Краще я на себе руки накладу, ніж піду за нелюба заміж! Так і знайте!

Домажир перестав усміхатися і розвів руками. Дмитро почав бліднути, почувши, на що наважилася дочка, бо знав її кращій, ніж будь-хто інший, і не сумнівався, що її погрози зовсім не пусті слова. Він силоміць змусив її сісти побіля себе, обняв за плечі.

— Янко, заспокойся! Ти ж іще не стаєш під вінець! А говорити можна про все — навіть про твоє весілля. До того ж. Івор, син боярина Домажира, гарний хлопець, і кожна дівчина в Києві мала б за честь вийти за нього заміж. Та ще коли великий князь сам бажає бути посадженим батьком...

— А я не бажаю! Чуєш? Не бажаю! А коли я не бажаю, то навіть сам великий князь не змусить мене ні за кого вийти заміж! — Вона знову схопилася і вибігла, грюкнувши дверима, з княжого покою.

Три немолоді чоловіки мовчки переглянулися. Домажир почервонів з досади та сорому, бо ніяк не сподівався, що якесь там дівчисько, хай навіть дочка самого боярина Дмитра, викине такого коника — піднесе його синові, та де там синові — по суті, йому, тисяцькому, гарбуза! Боярин Дмитро розвів руками, намагаючись згладити неприємне враження від вибрику Янки, а князь засміявся, зморщивши носа і витираючи сльози з очей.

— А хай йому грець, яка дівчина! Га? З перцем! Цікаво, чи вона відмовила б і моєму синові — княжичу? Ха-ха! Він чхнув і почав витиратися рушником. Дмитро підвівся.

— Пробач, княже, що так сталося. Головне — видужуй, а про сватання ми ще, сподіваюся, поговоримо. Дивись, і Янка до того часу передумає. Вона справді молода. Дитина ще!

— Гаразд, почекаємо, — кволо махнув рукою князь, бо ця розмова стомила його. — А про того смерда, якого ти розшукуєш, Домажир дізнається і сповістить тебе. Іди!

Боярин мовчки вклонився і вийшов.

5

На зустріч з королем Белою князь Михайло взяв з собою сина Ростислава, хоча княжич і опирався.

— Король не хоче родичатися з нами, батьку, — за ці кілька місяців, що я тут, ні разу не запросив до себе, ніби я не син великого князя київського, а простий купець. Тільки й того, що на Різдво та на Новий рік присилав вина та кошіль винограду. Це ж пряма образа! А королівну Анну я ще і в вічі не бачив. Може, вона сліпа або кульгава...

— Не верзи казна-чого! — розсердився князь. — Я повинен висватати її за тебе! Вона, кажуть, красуня, а твій шлюб з нею зміцнить нас військовою підтримкою угорського короля! Самі проти Батия ми не вистоїмо!

До королівського замку в Естергомі вони під'їхали опівдні в супроводі боярина Федора та конюшого, їх ніхто не ждав. Ворота були зачинені.

— От бачиш — тебе зустрічають так само, як і мене, — сказав Ростислав зі злістю. — Плюнув би я на все та повернув голоблі назад!

— Не гарячкуй, все зараз з'ясується, — заспокоював його князь, але було видно, як він помітно зблід, бо не чекав такого безчестя. — Може, ми рано прибули?

Конюший кілька разів стукнув залізним кільцем у ворота. Ні звуку. Ніби замок вимер.

— Що ж сталося? Невже ми переплутали щось? — дивувався боярин Федір. — Так ні ж — королівський посол ясно сказав: бути до обіду. Тут щось не те!

Нарешті, коли терпець їм увірвався і вони вже лагодилися сідати на коней, щоб їхати назад, ворота розчинилися, і в них показався в супроводі кількох охоронців сам Бела Четвертий. Це був сухорлявий чоловік з сіро-матовим, половецького типу обличчям, чорним волоссям, що спадало йому на плечі, і карими, теж половецькими, очима. Він приязно усміхнувся і розкинув руки для обіймів.

— Пробач, брате, що запізнився. Важливі діла затримали мене, — сказав, обнімаючи князя. — їх завжди у правителів — хоч відбавляй! Сам знаєш... А тим часом — прошу до замку!

В невеликій кімнаті з високою склепінчастою стелею і двома високими вузькими вікнами уже був накритий стіл — для трьох осіб — для короля, князя і княжича. Товмач, молодий чорнявий русин з Підкарпатської Русі, сидів збоку і пильно пантрував за кожним порухом короля.

Меткий мовчазний чашник наповнив келихи вином і нечутно вийшов з кімнати.

— За твій приїзд, брате, — підняв свого келиха король. — За твоє здоров'я, за здоров'я твого сина Ростислава і всієї родини!

Князь чекав, що король скаже "мого мойбутнього зятя", та він обмежився сухими словами "твого сина Ростислава". Це неприємно вразило Михайла Всеволодовича. Коли випили й трохи закусили, він відразу ж пішов навпростець:

— Брате, я приїхав сюди здалеку, з самого Києва, щоб просити у тебе для сина Ростислава руки твоєї доньки Анки та військової допомоги проти Батия. Не приховаю, що далеко по світу рознеслася слава про незрівнянну красу королівни, її розум та дівочу цнотливість, а про твою військову силу начуваний кожен на Русі.

— Дякую, брате, за добрі слова, — відповів Бела. — Шкода, що королева і моя донька Анна зараз відсутні і не можуть їх чути, а то б вони дуже втішилися ними. Однак я їм передам їх, щоб вони знали, як високо шанують у світі угорську королівну, їм буде приємно це знати.