Коли я спитав його, де ж сі механізми, він відповів, що їх вже виготовляли у давнину, а деякі навіть у наш час: «Крім, хіба що, пристрою для літання, якого я не бачив, і не знаю нікого, хто б його бачив, зате знаю мудреця, який його вже обмислив. Будуть ще й мости, що перетинатимуть річку без стояків чи інших підпор, та інша нечувана машинерія. Але ти не повинен дивуватися, що їх ще нема, це ж не значить, що їх і не буде. І кажу тобі, Бог хоче, щоб вони були, і вони вже, безперечно, сущі у його помислах, хоч мій приятель Оккам і заперечує, буцім ідеї можуть існувати таким чином, і не тому, що ми можемо судити про божественну природу, а тому, що ми не можемо нічим її обмежувати». І то не було єдине суперечливе твердження, яке я чув від нього; але навіть тепер, коли я далеко старший і мудріший, ніж був тоді, мені далі невтямки, як міг він так вірити своєму приятелеві Оккаму і водночас признавати рацію словам Бекона, як се часто бувало. Одначе то й справді були складні часи, коли мудрому чоловікові доводилося мислити речі, суперечливі між собою.

Ну ось, розповів я про брата Вільяма речі, мабуть, несусвітні, зібравши докупи усі ті несув'язні враження, які виникли були у мене тоді. Ким він був і що робив, ти, мій добрий читальнику, зможеш, напевне, краще виснувати з учинків його в ті дні, що їх ми провели в обителі. І не обіцяю намалювати тобі завершену картину, а радше прагну навести перелік фактів дивогідних і страшливих.

Так, поки день по дню я пізнавав свого учителя, збавляючи довгі години подорожі у довгих бесідах з ним, про які поведу ще тут мову, ми незчулися, як на уступах гори перед нами зависочіла обитель. То ж нехай і оповідь моя наблизиться тепер до неї, як ми тоді, і хай не схибить моє перо, коли я розповідатиму про те, що там діялося.

Був чудовий пізньолистопадовий ранок. Уночі трохи падав сніг, але землю вкривав лиш свіжий сніговий серпанок, не товщий від трьох пальців. Ще затемна, одразу після хвалитен, ми вислухали месу в якомусь долішньому сільці. Відтак зі сходом сонця ми пустилися в путь до гір.

Ми піднімалися стрімкою стежиною, яка зміїлася навколо гори, і тут я побачив абатство. Мене здивували не мури, які оточували його з усіх боків, бо подібні я не раз бачив у цілому християнському світі, а радше махиня споруди, що її, як я потім довідався, називали Вежею. То була восьмикутна будівля, яка з віддалі здавалася чотирикутником (досконала фігура, яка виражає міць і неприступність Божого Граду); південні сторони її підносилися над дворищем обителі, а північні немов виростали із самих складок гори, спираючись на неї і нависаючи над безоднею. Знизу подекуди здавалось, що це скеля сягає самого неба і поступово, не змінюючи ні барви, ні фактури, переходить у донжон (діло рук гігантів, від яких не мають таємниць ні земля, ні небеса). Три ряди вікон надавали надбудові троїчного ритму, і те, що матеріально було квадратним на землі, ставало духовно трикутним у небі. Підійшовши ближче, я зрозумів, що з кожного кута цієї чотирикутної форми виростає по семигранній башті, п'ять граней якої виступають назовні — отже, чотири з восьми граней головного восьмигранника породжували чотири менші семигранники, які зовні виглядали п'ятигранниками. Хто б не постеріг дивогідної злагоди всіх сих святих чисел, кожне з яких містить витончений духовний смисл! Вісім — число досконалості кожного чотиригранника, чотири — число Євангелій, п'ять — число просторів світу, сім — число дарів Святого Духа. За масивністю і формою Вежа була схожа на замок Урсіно або даль Монте, які мені довелося побачити опісля, але через своє неприступне розташування виглядала куди моторошніше, сповнюючи страхом серце подорожнього, який поволі до неї наближався. На щастя, ранок видався напрочуд ясний, тому споруда ся не постала переді мною такою, якою вона постає у дні буремні.

Але я б не сказав, що вона вселяла радісні почуття. Мене вона перелякала, породивши легкий неспокій. Відає Бог, що не були то лиш примари незрілої моєї душі, і я слушно витлумачив достеменні провістя, закарбовані на камені з самого того дня, коли гіганти взялися за її спорудження, і ще до того, як сліпа воля монахів наважилася посвятити її на сторожу Божого слова.

Поки наші мули, шкандибаючи, долали останній гірський закрут, де гостинець розходився утрибіч, породжуючи дві бічні стежки, мій учитель на якусь мить зупинився, озираючись то на узбіччя шляху, то на сам шлях, то вище по шляху, де на певному відтинку ряд вічнозелених піній утворював ніби природній дах, посивілий од снігу.

«Багата обитель, — мовив він. — Абат не проти попишатися при публічних оказіях».

Я вже звик чути від нього ексцентричні твердження, тому розпитувати не став. Відтак, проїхавши ще кавалок шляху, ми почули голоси, і на скруті дороги виринула невелика ватага ченців і челядників. Один із них, забачивши нас, вельми ґречно виступив наперед: «Ласкаво просимо, мосьпане, — мовив він, — і не дивуйтесь, що я знаю, хто ви такі, нас бо повідомили про ваше прибуття. Я — Ремиґій з Вараґіни, монастирський келар. І якщо вашмость справді брат Ґульєльмо з Баскавілли, про це слід попередити настоятеля. Біжи мерщій, — наказав він, повернувшись до пахолка зі свого почту, — і оголоси, що наш гість уже вступає у монастирські мури!»

«Дякую вам, отче келар, — сердечно відповів мій учитель, — я тим більше ціную вашу чемність, що ви перервали свої пошуки, аби привітати мене. Та не бійтесь, кінь пройшов сюди і звернув стежкою праворуч. Він ледве чи зайде далеко, бо, дійшовши до гноївні, напевне зупиниться. Він надто розумний, щоб кидатись униз урвищем…»

«Коли ви його бачили?» — спитав келар. «Ми його не бачили, правда, Адсо? — мовив Вільям, повертаючись до мене з веселим виглядом. — Та якщо ви шукаєте Гнідого, тварина допевне там, де я оце сказав».

Келар завагався. Зиркнув на Вільяма, тоді на стежку, і врешті спитав: «Гнідого? Звідкіля ви знаєте?»

«Ну як же, — мовив Вільям, — цілком очевидно, що ви шукаєте Гнідого, улюбленого коня настоятеля, найкращого румака у вашій стайні, темної масті, зростом у два аршини з трьома вершками, хвіст у нього пишний, копито мале і кругле, але чвал рівномірний; голова маленька, вуха гострі, а очі великі. Він пішов праворуч, кажу вам, і краще покваптеся».

Келар на якусь мить завагався, відтак подав знак своєму почтові і вирушив униз стежкою праворуч, а тим часом наші мули знов почвалали під гору. Я саме збирався розпитати Вільяма, бо мене пекла цікавість, але він зробив мені знак зачекати: і справді, через кілька хвилин ми почули переможні вигуки і на закруті стежки знов показалися ченці і челядники, ведучи за вуздечку коня. Вони пройшли обіч, вельми зачудовано позираючи на нас, і поспішили перед нас до монастиря. Гадаю, що Вільям саме тому сповільнив крок, аби дати їм змогу розповісти іншим про цю приключку. Я ж бо не раз вже мав нагоду пересвідчитися, що мій учитель, хоча й вельми чеснотливий у всьому муж, гріхував таки марнослав'ям, коли була нагода дати доказ своїй проникливості, і тому, знаючи його дар тонкого дипломата, я зрозумів, що він хоче прибути до монастиря, увінчаний славою мудрої людини.

«Тепер скажіть мені, мосьпане, — не зміг врешті стриматися я, — звідки ви се знали?»

«Любий мій Адсо, — мовив учитель. — Впродовж цілої нашої мандрівки я вчу тебе розпізнавати сліди, через які світ мовить до нас, немов велика книга. Алан Нільський говорив: omnis mundi creatura quasi liber et picture nobis est in speculum [24], маючи на увазі невичерпну скарбницю символів, якими Господь через свої створіння мовить нам про життя вічне. Але вселенна ще балакучіша, ніж гадав Алан, і говорить не лише про речі остаточні (тоді промовляє вона завжди у спосіб недовідомий), але й про речі дочасні, і тоді промовляє вона цілком зрозуміло. Мені соромно повторювати тобі те, що ти й сам повинен знати. Біля перехрестя, на ще свіжому снігу дуже виразно видніли відбитки кінських копит, які звернули на стежину ліворуч від нас. А що відстань між одним відбитком і другим була рівновелика і регулярна, самі копита — невеличкі і круглі, а почвал рівномірний, то я відразу зрозумів, який то був кінь, і те, що він ішов урівноважено, а не летів стрімголов, забрикавшись. Там, де пінії утворюють такий собі природній дах, деякі галузки було недавно зламано саме на висоті у два аршини і три вершки. А на шпичках ожинового куща, там, де тварина, мабуть, звернула на стежку праворуч від себе, гордовито помахуючи своїм пишним хвостом, зосталися довгі чорні кінські волосини… І не кажи мені, буцім не знаєш, що ця стежка веде до гноївні, адже, долаючи нижній закрут, ми бачили сліди нечистот, що їх зливають вниз зі східної башти, споганюючи сніг; а саме розташування перехрестя свідчить про те, що ця стежка може вести лише у той бік».