Опритомнів я в темряві й відчув у всьому тілі страшний біль. Руки й ноги мої були зв'язані. Мене оглушували різні незвичні для мого слуху звуки: ревла вода, немов біля величезної млинової греблі, з гуркотом розбивались об борт важкі хвилі, ляскали вітрила, лунали крики матросів. Наче весь світ навколо мене то піднімався з запаморочливою швидкістю вгору, то з такою самою швидкістю падав униз, а я був такий кволий і почував себе так погано, що спочатку ніяк не міг усвідомити, де я. В голові безладно роїлися тисячі різних думок, від спалахів нестерпного болю мені паморочилося, і минуло багато часу, перше ніж я здогадався, що лежу зв'язаний десь усередині цього нещасного брига і що вітер, мабуть, посилився і перейшов у шторм. Я зрозумів своє жалюгідне становище, мене огорнув жахливий розпач, каяття за власну нерозважливість, нестримний гнів на дядька, — і я ще раз знепритомнів.

Коли свідомість знову повернулася до мене, те саме ревіння, ті самі безладні й сильні поштовхи ще трясли й оглушували мене, а до страждань від болю й розпачу долучилася ще морська хвороба. В ті дні моєї юності, сповненої небезпечних пригод, я зазнав багато злигоднів, але жодні з них не були такі безнадійні, як перші години мого перебування на бригові.

Пролунав гарматний постріл; я подумав, що, очевидно, ми не можемо витримати шторму і подаємо сигнали про допомогу. Думка про звільнення, бодай навіть смерть на дні моря, потішила мене. Та я помилився: стріляли з гармати (як мені сказали потім), бо такий був звичай капітана; і я наводжу цей факт з метою показати, що навіть найгірша людина може мати добрі риси. Ми тоді саме проходили за кілька миль від Дайсарта, де був збудований бриг і де кілька років тому оселилася стара місіс Гозісен, капітанова мати. І хоч би куди прямував "Завіт", чи додому, чи в плавання, він ніколи не проходив удень повз те місце, не відсалютувавши з гармат і не вивісивши прапора.

Я втратив усякий лік часу, день нічим не відрізнявся від ночі в цій смердючій ямі в трюмі корабля, де я лежав, а від безнадії мені здавалося, що години тяглися вдвоє довше. Тому я зараз не можу сказати, скільки часу лежав, чекаючи, що з хвилини на хвилину корабель розіб'ється об яку-небудь скелю або потоне в морській безодні. Нарешті я заснув.

Прокинувся я від світла маленького ліхтарика, спрямованого мені в обличчя. Ліхтарик тримав низенький чоловік років тридцяти з зеленими очима і скуйовдженим білявим волоссям. Він стояв, мовчки дивлячись на мене.

— Ну, — обізвався він. — Як ся маєте?

Я відповів йому риданням. Чоловічок помацав мій пульс та скроні і заходився обмивати й перев'язувати рану на моїй голові.

— Гм, — протяг він. — Жорстокий удар. Та це дурниця, хлопче! Не розкисайте! Ще не настав кінець світу. Ви погано почали, але це минеться. їли ви що-небудь?

Я сказав, що не можу навіть дивитися на їжу, тоді незнайомець дав мені випити з бляшаного кухлика горілки з водою і знову залишив мене самого.

Коли він прийшов удруге, я лежав у якомусь напівзабутті, очі мої були широко розплющені; морська хвороба минула, але після неї відчувалася страшенна кволість і запаморочення, ще нестерпніші, ніж сама хвороба. Крім того, все тіло в мене зболіло, мотузи, якими мене зв'язали, були наче з вогню, а сморід трюму, де я лежав, став ніби частиною мене самого. Після того, як чоловік пішов, я довго мучився страхом то від метушні пацюків, цю іноді шмигали просто по моєму обличчю, то від жахливих картин, які малювала моя гарячкова уява.

Коли над головою відчинився люк, світло ліхтаря здалося мені сонячним променем, що впав з неба; і хоч ліхтар освітив тільки міцні темні ребра корабля, який був мені за в'язницю, я мало не закричав з радощів. Першим спустився драбиною чоловік з зеленими очима, і я помітив, що він рухався якось нетвердо. За ним з'явився капітан. Обидва не промовили жодного слова, але перший зразу ж оглянув мене і знову перев'язав мою рану, а Гозісен кинув на мене дивний, похмурий погляд.

— Самі бачите, сер, — звернувся маленький чоловік до капітана. — Сильна гарячка, апетиту нема, ні світла, ні їжі. Самі розумієте, що це означає.

— Я не чарівник, містере Ріак, — буркнув капітан.

— Дозвольте, сер, — наполягав Ріак. — У вас розумна голова на в'язах, і за словом до батька ви не ходите. Та я не хочу слухати ваших виправдань, я хочу, щоб хлопця забрали з цієї діри й перенесли на бак.

— Чого ви хочете, сер, то ваше діло й більш нічиє, — зауважив капітан. — А я скажу вам, як має бути. Тут він лежить, тут і лежатиме!

— Припустімо, що вам заплатили певну суму, — невгавав містер Ріак, — та дозволю собі смиренно зауважити, що мені ніхто не платив. Я одержую платню, і не таку вже й велику, за те, що виконую обов'язки помічника капітана цієї старої посудини; і вам дуже добре відомо, що я їм свій хліб не задарма. Але ні за що інше мені не платили.

— Коли б ви не так часто заглядали в чарку, містере Ріак, я не мав би підстав нарікати на вас, — сказав у відповідь Гозісен. — А так я дозволю собі вам порадити: не стромляйте носа до чужого проса. Нас, мабуть, уже шукають на палубі, — додав він гострішим тоном і став однією ногою на східець.

Містер Ріак схопив його за рукав.

— Припустімо, вам заплатили за вбивство… — почав він. Скипівши гнівом, Гозісен рвучко обернувся.

— Що таке?! Це що за балачка?

— Мені здається, таку балачку ви краще розумієте, — промовив містер Ріак, твердо дивлячись йому в обличчя.

— Містере Ріак, — відповів капітан, — я відбув з вами три рейси. За цей час вам можна було вже взнати мене. Я чоловік крутий і не жалісливий, але те, що ви оце сказали — соромтесь! — натякає на недобре серце і нечисте сумління. Якщо ви думаєте, що хлопець помре…

— Помре, аякже! — потвердив містер Ріак.

— Гаразд, сер, — здався Гозісен. — Переносьте його, куди вам завгодно. З вас досить цього?

І капітан рушив трапом угору. Я лежав мовчки під час цієї дивної розмови і тепер побачив, як містер Ріак повернувся обличчям до Гозісена і вклонився йому мало не до землі, очевидно, глузуючи з нього. Навіть тоді, попри всю свою кволість, я помітив, що помічник був уже трохи напідпитку (на це й натякав йому капітан) і що він (п'яний чи тверезий) міг стати неоціненним другом.

Через п'ять хвилин, перерізавши мотузи, мене підняли на чиюсь спину, віднесли на бак, поклали в ліжко на матроські укривала, і я відразу знепритомнів.

З яким блаженством я, розплющивши очі, вгледів денне світло й побачив, що перебуваю серед людей! Каюта на баку була досить простора, вздовж її стін тяглися койки, на яких курили або спали люди, вільні від вахти. День видався тихий, віяв теплий вітер, а тому люк був розчинений і в каюту проникало не тільки денне світло, а й час від часу (при поворотах корабля) пропилюжений сонячний промінь, що сліпив мене і воднораз невимовно тішив. До того ж, як тільки я поворухнувся, один з матросів приніс мені якийсь цілющий відвар, приготований містером Ріаком, і наказав лежати спокійно, тоді, мовляв, я швидко видужаю.

— У тебе не зламана жодна кістка, — пояснив він, — а що по голові дали — то дрібниці. Це я вдарив тебе, — додав матрос.

Там я пролежав під постійним наглядом багато днів і не тільки видужав, а й познайомився з товаришами по плаванню. Це була буйна ватага, як здебільшого на кораблях; відірвані від усього, що є доброго в житті, вони були приречені разом гасати бурхливими морями під командою брутальних зверхників. Дехто з них раніше плавав з тратами і бачив такі речі, про які навіть соромно й говорити, декотрі були дезертири з королівського флоту і їм загрожувала шибениця, з чим вони нітрохи не таїлися; і всі готові були при першій-ліпшій нагоді зчинити бійку зі своїми найкращими друзями. Але після того, як я прожив з ними кілька Днів, мені стало соромно, що я спершу був такої поганої думки про них і тікав від цих людей на березі в Квінзфері, наче від якихось брудних тварин. Немає зовсім поганих людей, кожне має свої вади і гарні якості; і мої товариші по плаванню не були винятком. Правда, вони були брутальні, та, напевне, й зіпсуті, але теж мали свої чесноти. Інколи вони бували добрі, а інколи дуже наївні, наївніші навіть від такого селюка, як я. Часом вони вражали мене проблисками порядності.