— Дозвольте, сер, — зазначив я. — Адже позад вас теж є двері, які вони можуть зламати.

— Слушно, — відповів Алан, — і це вже частина ваших обов'язків. Як тільки пістолі будуть набиті, ви повинні залізти он на ту койку, що ближче до вікна, і коли вони хоч доторкнуться до дверей, стріляйте. Та це ще не все. Будьте хоч трохи солдатом, Девіде. Що вам ще треба охороняти?

— Засклений люк, — відповів я. — Але ж, даруйте, містере Стюарт, мені слід було б мати очі й на потилиці, щоб охороняти і двері, і люк, бо коли я стоятиму обличчям до дверей, то повертатимусь спиною до люка.

— Авжеж, — погодився Алан. — Та хіба ви не маєте вух?

— А-а, зрозумів! — вигукнув я. — Япочую, як розіб'ється скло!

— У вас іще трошки клею в голові є! — мовив похмуро Алан.

На палубі мене чекали з нетерпінням. Та терпець їх увірвався. Не встиг Алан закінчити свою думку, як у відчинених дверях став капітан.

— Стій! — закричав Алан і наставив на нього шпагу. Капітан зупинився, але не здригнувся й не відступив ні на крок.

— Оголена шпага? — процідив він крізь зуби. — Дивна подяка за гостинність.

— Ви бачите мене? — спитав Алан. — Я королівського роду й ношу ім'я короля. На моєму гербі — дуб. Бачите мою шпагу? У вас нема стільки пальців на руках і ногах, скільком вігам вона відтяла голову. Кличте своїх мерзотників собі на допомогу, сер, і нападайте! Чим скоріше почнеться сутичка, тим швидше ця криця прохромить ваші кишки.

Капітан не сказав нічого у відповідь, але кинув на мене погрозливий погляд.

— Девіде, — сказав він. — Я це запам'ятаю. -1 пішов геть. Голос капітана пронизав мені саме серце.

— А тепер, — застеріг Алан, — пильнуйте, бо небезпека наближається.

Він видобув кинджал і тримав його в лівій руці на випадок, коли вони спробували б проскочити під шпагою. Я ж, зі свого боку, виліз на койку з оберемком пістолів і з тягарем на серці відчинив вікно, біля якого мав вартувати. Звідти видно було тільки невеличку частину палуби, але для нашої мети цього було досить. Море заспокоїлось, вітер віяв рівно, і вітрила не полоскались: на кораблі панувала мертва тиша, до мого слуху долинав тільки ледве чутний гомін. Трохи згодом почулося брязкання сталі об палубу, і я зрозумів, що то, роздаючи кортики, впустили один. І знову все стихло.

Не знаю, чи був я наляканий, але серце моє калатало, як у птаха. Очі застилав якийсь туман, я все протирав їх, але марно. Я не тішив себе надією; один лише похмурий відчай та якась злість на весь світ іще примушували мене боротися, щоб якомога дорожче продати своє життя. Пам'ятаю, я намагався молитись, але від сум'яття, що панувало в голові, немов після довгого бігу, не міг пригадати слова молитви. Я бажав тільки, щоб швидше все почалося й скінчилося.

Почалося все якось несподівано: зненацька залунав тупіт ніг і рев голосів, потім вигук Алана і звуки ударів, хтось пронизливо зойкнув, наче його поранили. Я озирнувся через плече й побачив на дверях містера Шуена, який схрестив шпагу з Аланом.

— Це він убив хлопця! — закричав я.

— Пильнуйте свого вікна! — наказав Алан. Обертаючись до вікна, я побачив, як він прохромив шпагою помічника.

Настав і мій час братися за діло. Не встиг я обернутися знову до вікна, як повз мене пробігло п'ятеро матросів, несучи запасну рею, щоб використати її як таран, і почали ладнатися висадити двері. Я ще зроду не стріляв з пістоля і дуже рідко стріляв з рушниці, тим більше в людину. Та треба було діяти: тепер або ніколи. Тільки-но матроси розгойдали рею, я крикнув:

— Ось вам! — І вистрілив у самий гурт.

Очевидно, я влучив, бо один матрос зойкнув і відступив на крок, а решта в замішанні зупинилась. Перше ніж вони опам'ятались, я пустив другу кулю над головами, а потім і третю. Обидві ці кулі полетіли кудись у безвість, але вся зграя кинула рею і втекла.

Тоді я знов обернувся і глянув, що діється в рубці. Вся вона наповнилася пороховим димом; мені здавалося, що від пострілів у мене луснули барабанні перетинки. Але Алан залишався на тому ж місці, тільки шпага його тепер була аж до руків'я в крові, а сам він, хизуючись своєю перемогою, так набундючився, що здавався непереможним. Просто перед ним на підлозі стояв рачки з блідим спотвореним обличчям містер Шуен; з рота в нього текла кров, він повільно опускався на підлогу. Саме в ту хвилину, коли я дивився на Шуена, хтось із команди схопив його за ноги й боком виволік з кормової рубки. Він, мабуть, помер, поки його тягли.

— Ось вам один з ваших вігів! — гукнув Алан і, обернувшись до мене, спитав, чи багатьох я вбив.

Я відповів, що поранив одного, здається, капітана.

— А я вирядив на той світ двох, — похвалився він. — Та ще мало крові пролито, вони нападуть знову. На місце, Девіде. Це тільки чарка горілки перед обідом.

Я повернувся на своє місце, переладував ті три пістолі, з яких стріляв, і насторожив слух і зір.

Наші вороги сперечалися поблизу на палубі, і то так голосно, що я зміг розчути крізь шум хвиль кілька слів.

— Шуен зіпсував усе, — почув я один голос. Та другий гримнув на нього:

— Він дорого за це заплатив!

Тоді голоси знову стихли до ледве чутного бубоніння. Тільки тепер майже весь час говорив хтось один, начебто викладаючи план, а решта по черзі відповідали йому коротко, як люди, що вислухують наказ. Я впевнився з цього, що вони прийдуть іще, й сказав про це Аланові.

— Нам цього тільки й треба, — відказав той. — Коли ми не наженемо на них страху й не покінчимо з цією справою, то ні вам, ані мені не можна буде заснути. І запам'ятайте, цього разу вони діятимуть рішучіше.

Пістолі були напоготові, і мені лишалося тільки слухати й чекати. Поки тривав напад, ніколи було розмірковувати, боюся я чи ні, але тепер, коли знову настала тиша, я не міг ні про що інше думати. Мене переслідували думки про гострі шпаги й холодну сталь; а почувши тиху ходу й шарудіння одягу об стіни кормової рубки, я зрозумів, що вони в темряві шикуються до нападу, і ледве стримався, щоб не закричати голосно.

Все це відбувалося на тому боці, де стояв Алан, і я вже подумав, що мені тут нічого робити, як раптом почув, що хтось тихо ступив на дах наді мною.

Зненацька пролунав свисток боцманської дудки, що був, очевидно, гаслом. Частина зграї з кортиками в руках шалено кинулась на двері, і в ту ж мить скло люка розлетілося на тисячі скалок; якийсь чоловік плигнув униз і простягся на підлозі рубки. Та не встиг він схопитися на ноги, як я тицьнув йому в спину пістоль і міг би застрелити його, проте, як доторкнувся до нього, живого, мужність зрадила мене, і я не міг ні спустити курок, ані втекти.

Плигаючи, матрос упустив з рук кортика, а тепер, відчувши дотик пістоля, несподівано крутнувся й схопив мене, горлаючи прокльони. Не знаю, чи від того до мене повернулася хоробрість, чи, навпаки, я ще більше злякався, але результат був один: я скрикнув і вистрілив у нього. Матрос жахливо й огидно застогнав і повалився на підлогу. В цей час другий матрос, що саме спускався крізь люк, ударив мене ногою по голові, а я схопив другий пістоль і вистрілив йому в стегно. Матрос зісковзнув через край люка і лантухом гепнув на тіло свого товариша. Я не міг схибити, хоч цілитися було й ніколи: просто приклав дуло до нього і спустив курок.

Я б ще довго стояв і дивився на тих, що лежали переді мною, коли б крик Алана про допомогу не повернув мене до пам'яті.

Доти Алан іще обороняв двері, але один з матросів, поки він бився з іншими, пробіг попід шпагою й схопив його за тулуб. Алан штрикав його кинджалом, якого мав у лівій руці, та матрос прилип до нього, мов п'явка. В рубку вдерся ще один матрос і підніс над Аланом кортик. На дверях стовпились інші матроси. Я подумав, що ми загинули, і, схопивши свій тесак, кинувся на них з флангу.