— Погана справа, — нарешті обізвався він, похитуючи головою.

— Не ми починали, — сказав я.

— Капітан хотів би поговорити з вашим другом, — додав містер Ріак. — Вони могли б розмовляти крізь вікно.

— Звідки нам знати, чи не задумав він ще якої підлоти? — не стримався я.

— Ніякої підлоти він не задумав, Девіде, — заперечив Ріак, — а коли б і задумав, то, кажучи правду, не зміг би втягти в цю справу матросів.

— А чи так воно? — не повірив я.

— Скажу вам ще більше: не тільки матросів, а й мене. Я боюсь, Деві. — Він посміхнувся до мене. — О ні, — вів далі містер Ріак. — Ми б хотіли здихатися його.

Я порадився з Аланом, і згода на переговори була дана й підтверджена з обох боків словом честі. Та справа містера Ріака цим не обмежилась: він почав так настирливо просити хоч ковток спиртного, нагадуючи про свою колишню доброту до мене, що я не витримав і дав йому чарку, в якій було з чверть пінти горілки. Він надпив трохи, а решту відніс униз на палубу, очевидно, щоб поділитися нею з капітаном.

Незабаром капітан з рукою в черезплічнику підійшов, як було домовлено, до одного з вікон і став там на дощі. Він здавався таким поважним, блідим і таким старим, що я в думці картав себе за свій постріл.

Алан одразу ж націлив пістоля йому в обличчя.

— Сховайте це! — промовив капітан. — Хіба я не дав вам слова, сер? Чи ви хочете образити мене?

— Капітане, — відповів Алан. — Я маю сумнів, чи ваше слово правдиве. Вчора ввечері ви торгувалися зі мною, як перекупка з яблуками, а потім дали мені слово, простягши на підтвердження руку, і добре знаєте, які були наслідки. Чорти б вас ухопили з вашим словом! — додав він.

— Облиште, сер, — сказав капітан. — 3 лайки мало користі. (Слід сказати, що сам капітан ніколи не лаявся.) — Мені треба побалакати з вами про інше, — говорив він з болем у голосі. — Ви зле пожартували над моїм бригом. У мене майже не лишилося людей, щоб керувати ним, а перший помічник, без якого мені важко обійтися, простромлений наскрізь вашою шпагою, помер, не промовивши й слова. Мені нічого більше не лишається, сер, як повернутися в порт Глазго, щоб набрати команду, і там, дозволю собі сказати, ви знайдете людей, які зуміють поговорити з вами краще, ніж я.

— Невже? — посміхнувся Алан. — Присягаюся честю, я сам з ними поговорю! Якщо в тому місті є бодай один чоловік, що розмовляє по-англійському, я розповім йому кумедну історію. П'ятнадцять дужих моряків — з одного боку, і один чоловік з хлопчиськом — з другого! Яке жалюгідне видовище!

Гозісен почервонів.

— Ні, — вів далі Алан, — це не підійде. Ви повинні висадити мене на берег там, де ми домовились.

— Легко сказати! Адже мій перший помічник помер, ви самі знаєте як. Крім нього, жоден з нас не знає берега, сер. А цей берег дуже небезпечний для кораблів.

— Даю вам можливість вибирати, — сказав Алан. — Висадіть мене на суходіл в Аппіні або в Ардгурі, в Морвені, в Арисезі, в Морарі або… Коротше кажучи, де хочете, але не далі, ніж за тридцять миль від моєї батьківщини, аби тільки не у володіннях Кемблів. Це широка мішень. Якщо ви не влучите в неї, то в мореплавстві ви так само безпорадний, як і в бою. Мої бідні земляки переїжджають у своїх вутлих рибальських човниках з острова на острів у всяку погоду і навіть уночі… Та що там казати!

— Човен не корабель, сер, — зауважив капітан. — Він не сидить так глибоко у воді.

— Що ж, у такому разі пливімо в Глазго, якщо хочете! — мовив Алан. — Принаймні ми хоч посміємося з вас.

— Мені зараз не до сміху, — відказав капітан. — Але все це буде коштувати грошей, сер.

— Гаразд, сер, — сказав Алан. — Я шаную своє слово. Тридцять гіней, якщо ви висадите мене на берег, і шістдесят, коли доставите в Лінні-Лох.

— Але гляньте, сер, де ми тепер, адже звідси кілька годин до Арднамуркана, — запротестував капітан. — Давайте шістдесят, і я висаджу вас там.

— А я муситиму стоптувати свої черевики й наражатися на небезпеку серед червоних мундирів, щоб догодити вам?! — вигукнув Алан. — О ні, сер. Коли ви хочете одержати шістдесят гіней, то заробіть їх і висадіть мене в моїй країні.

— Це значить ризикувати кораблем, сер, — зауважив капітан, — а разом з ним і власним життям.

— Як вам завгодно, — кинув Алан.

— А ви взагалі зможете повести корабель? — спитав капітан, суплячись.

— Навряд, — відповів Алан. — Я більше боєць, як ви самі бачили, аніж моряк. Але мене часто брали на борт і висаджували на цьому березі, і я трохи знаю його.

Капітан похитав головою так само насуплено.

— Якби я втратив у цьому нещасливому рейсі менше грошей, — промовив він, — то радніше побачив би вас із зашморгом на шиї, ніж ризикував бригом, сер. Та хай буде по-вашому. Як тільки вітер трохи поверне (а він незабаром має повернути, або я дуже помиляюсь), я скористаюсь ним. Та це ще не все. Ми можемо зустрітися з королівським судном, яке візьме нас на абордаж, сер, без будь-якої провини. Цей берег охороняється багатьма сторожовиками, ви самі знаєте, від кого. А тому, сер, на цей випадок ви могли б доручити гроші мені.

— Капітане, — сказав Алан у відповідь, — якщо ви побачите вимпел, то це ваша річ, як тікати. А тепер, оскільки я чув, що вам на прові бракує горілки, давайте мінятись: пляшка горілки за двоє відер води.

Цим пунктом закінчилася наша угода, і він був точно виконаний обома сторонами; отож ми з Аланом нарешті змогли вимити рубку й ліквідувати сліди сутички, які нагадували про вбитих нами, а капітан і містер Ріак теж були по-своєму щасливі, бо знову мали що випити.

Ще до того, як ми закінчили прибирати рубку, з північного сходу повіяв бриз; він прогнав хмари, і виглянуло сонце.

Тут я повинен дещо пояснити, і читач добре зробить, якщо гляне на мапу. Того дня, коли впав густий туман і ми зіткнулися з Алановим човном, бриг саме йшов протокою Малий Мінч. На світанку після сутички ми попали в штиль на схід від острова Канну, точніше між ним і островом Ериска в низці Лонг-Айлендських островів. Прямий шлях звідси до Лінні-Лоху лежав через протоку Савнд-оф-Мул. Але в капітана не було мапи, він боявся ризикувати бригом між островами і, оскільки віяв ходовий вітер, визнав за краще обминути острів Тайрі з заходу і вийти біля південного берега великого острова Мулу.

Весь день вітер віяв у тому ж напрямку і скорше посилювався, ніж стихав, а опівдні з-за зовнішніх Гебридських островів почали накочуватися великі хвилі. Наш курс (ми хотіли обійти навколо внутрішніх островів) лежав на південний захід, тож спочатку ці хвилі вдаряли нам у борт і корабель дуже гойдало. Але з сутінками, коли ми вже обминули південний мис острова Тайрі й узяли курс на схід, хвилі почали бити прямо в корму.

Тим часом першу половину дня, до того, як з'явилися хвилі, ми згаяли дуже приємно. Сяяло сонце, зусібіч видніли гористі острови. Ми з Аланом сиділи в рубці, відчинивши з обох боків двері (вітер віяв прямо в корму), і викурили по люльці чи по дві чудового капітанського тютюну, розповідаючи один одному про своє життя. Це для мене виявилося надто важливим, бо дало змогу хоч трохи ознайомитися з дикою гірською Шотландією, де мені судилося незабаром висадитись. У ті дні, невдовзі після великого повстання, кожен, хто наважувався пробиратись порослими вересом узгір'ями, мусив знати про небезпеки, на які наражався.

Я перший подав Аланові приклад, розповівши про всі свої нещастя. Алан слухав мене з великою цікавістю. Тільки коли я згадав мого доброго друга, священика містера Кембла, Алан спалахнув і вигукнув, що ненавидить усіх, хто зветься так.

— Чому? — здивувався я. — Це такий чоловік, якому ви з гордістю можете потиснути руку.

— Я знаю, що ніколи не дав би нічого жодному Кемблові, — заявив Алан, — хіба що олив'яну кулю. Яб охоче полював на весь цей рід, як на тетерюків. Навіть умираючи, я доповз би на колінах до вікна кімнати, щоб вистрілити в когось із них.