Пройшовши трохи тією стежкою, я опинився на розчищеній галявині й аж рота роззявив. Переді мною був мур, і стежка вела до проламу в ньому. Мур був пообвалюваний і явно дуже старий, але складений з великих каменів, добре припасованих, і на всьому острові не знайшлось би жодного тубільця такого, щоб міг бодай подумати про отаку споруду! Нагорі на мурі стояв цілий ряд химерних фігур — ідоли, чи страшидла, чи казна й що. Вони мали вирізьблені з дерева й розмальовані пики, страхітно бридкі, очі й зуби в них були зі скойок, волосся й барвиста одежа маяли на вітрі. Далі на захід є острови, де такі фігури виготовляють і досі; та на цьому острові якщо й робили їх колись, то вже давно розучились і геть забули про такий звичай. Але диво дивне: ці опудала були новісінькі, ніби цяцьки просто з крамниці.

Тоді мені згадалось, як Кейс хвалився першого дня, що він добре вміє підробляти острівні сувеніри — на цьому чимало торгівців добрий гріш збивають. І я розкусив увесь його задум, зрозумів, що ця виставка служить шахраєві подвійну службу: по-перше, наводить старовинний вигляд на його сувеніри, а по-друге — залякує тубільців, що приходять із ним сюди.

Але я ще мушу сказати вам (від цього все робилося ще химернішим), що весь той час довкола мене на деревах бриніли ялові арфи, а саме коли я дивився на ті фігури, якийсь жовто-зелений птах (він, гадаю, саме мостив гніздо) почав вискубувати волосся з голів у тих ідолів.

Трохи далі я знайшов найбільшу дивовижу цього музею. Насамперед я побачив довгастий земляний насип, і стежка звертала до нього. Розкопавши землю руками, я виявив під нею брезент, простелений на дошках: то, очевидно, було перекриття якогось льоху. Той льох був на самому вершечку гори, а вхід у нього — в другому кінці насипу, між двома каменюками, наче вхід до печери. Я спустився туди до повороту, зазирнувши за ріг, побачив якесь обличчя, що світилося. Воно було велике й бридке, як машкара з пантоміми, і то світилося дужче, то пригасало, а часом ніби курило.

— Ого! — сказав я. — Фосфорна фарба!

Мушу сказати, що мені навіть сподобалась Кейсова винахідливість. Зі скринькою інструментів та з кількома зовсім нехитрими пристроями спорудити отакий храм! Кожен сердешний канак, приведений сюди в темряві, під голосіння арф довкола, побачивши оцю пику з димом з рота в такому підземеллі, ні на мить не засумнівається, що побачив і почув стількох чортяк — на все життя вистачить! Нема нічого легшого, як угадати, що думає канак. Просто згадайте самого себе десяти- чи дванадцятирічного, оце вам і буде пересічний канак. Декотрі з них побожні, як бувають і побожні хлопці; а більшість їх, знов же як хлопці, більш-менш чесні, але крадіжку мають за веселу витівку, їх легко налякати, і їм це дуже подобається. Я пам'ятаю одного хлопця в нашому класі, то він витівав отаке, як Кейс. Він, той хлопець, не знав нічого й не вмів нічого, він не мав ні фосфорної фарби, ні ялових арф, а просто зухвало запевняв, що він чаклун, і лякав нас до нестями, і нас це дуже тішило. А потім я пригадав, як учитель був відшмагав одного разу того хлопця і як ми всі тоді дивувалися, що чаклун це терпить і верещить незгірше за будь-кого з нас. Я тоді й подумав собі: «Треба вимудрувати щось таке й для містера Кейса». А за мить уже й зміркував.

Я рушив назад стежкою — коли вже знайти її, іти по ній було дуже легко; а коли вийшов на чорні піски, кого ж я побачив, як не самого містера Кейса! Я звів курок у рушниці й узяв її напоготові, і ми стрілися й розминулись без жодного слова, кожен кутиком ока стежачи за другим, а тільки-но розминувшися, зразу крутонулись на п'ятах, мов солдати під час вправ на плацу, й зупинились лице в лице. В обох зринула в голові та сама думка, розумієте, що другий може йому всадити набій у корму.

— Нічого не вполював, — каже Кейс.

— А я не полювати ходив, — відказую.

— Про мене, ходи хоч до дідька в зуби, — каже він.

— Ходи й ти туди, — відказую.

Але обидва ми стояли на місці, ані руш, будьте певні. Кейс засміявся:

— Не стояти ж нам тут цілий день!

— А я тебе й не тримаю, — відказав я.

Він знову глянув на мене.

— Слухай, Вілтшире, ти що, маєш мене за дурня?

— Скорше за падлюку, коли хочеш знати, — відказую.

— То невже ти думаєш, що мені це щось дасть, коли я застрелю тебе тут, на цьому відкритому березі? — каже він. — Ба ні. Сюди щодня ходять тубільці ловити рибу. Може, їх і тепер є в цій долині десятків зо два, роблять копру. Та на горі позад тебе півдесятка ловлять голубів. Може, вони й сю хвилину стежать за нами, нічого дивного. Я даю тобі слово, що не стрілятиму в тебе. Та й навіщо? Ти мені не заважаєш анітрохи. Ти не дістав ні фунта копри, крім тієї, що заготовив власними руками, як чорний раб. Ти нидієш — ось як я це назву, — і мені байдуже, де ти нидієш і як довго це триватиме. Дай мені слово, що не збираєшся стріляти в мене, і я тебе відпущу, та й сам піду.

— Ну що ж, — відказав я, — це мова відверта й чемна, так чи ні? То й я говоритиму так. Я не збираюся стріляти в тебе сьогодні. Навіщо? Справа ще тільки починається, вона не впорана, містере Кейс. Один тур я вже виграв. Я ще бачу в цю ясну годину сліди свого кулака на твоїй голові, а в мене є для тебе ще й інші почастунки. Я не паралітик, як Андергіл. Мене звуть не Адамс і не Вігорс, і я хочу тобі показати, що коса наскочила на камінь.

— Дурна балачка, — сказав він. — Такими балачками мене з місця не зрушиш.

— Ну й гаразд, — відказав я, — стій де стоїш. Мені квапитись нікуди, ти це знаєш. Я можу простояти тут на березі хоч цілий день, мені байдуже. Мені ж не треба клопотатися копрою. І фосфорною фарбою теж.

Я зразу пошкодував за цими словами, що сам не знаю як вихопились у мене. Я побачив, що він зразу скис, а він стояв і дивився на мене, й брови йому дерлись на лоба. Потім, гадаю, він вирішив розкопати це діло до дна.

— Ловлю тебе на слові, — сказав, повернувся до мене спиною й подався просто в той чортячий ліс.

Я, звичайно, відпустив його, бо вже дав слово. Але стежив за ним, поки він не зник з очей, а коли його не стало видно, я чкурнув до сховку скільки було духу, бо не довіряв йому й на щербатий мідяк. Одне я зрозумів: я здуру остеріг його, а тому те, що задумав, мушу зробити не гаючись.

Вам може здатися, що я вже мав хвилювання аж задосить для одного ранку; одначе мене чекала ще одна несподіванка. Тільки-но вийшовши з-за мису й глянувши на свій дім, я побачив, що там є хтось чужий. Біля дверей сиділи навпочіпки двоє озброєних вартових. Що я міг подумати, як не те, що ненависть до Ами вихлюпнулась через вінця і тубільці захопили факторію. На мить я подумав, що Аму вже кудись забрали, а ці озброєні люди тепер чекали на мене, щоб і зі мною зробити те саме.

Та коли я в поспіху підійшов ближче, то вгледів ще й третього тубільця, що сидів на веранді як гість, а Ама розмовляла з ним як господиня. А як підійшов іще ближче, то впізнав у ньому отого рославого молодого ватага, Маеа, і він сидів усміхнений і курив. І що ж він курив? Не якусь там вашу європейську сигаретку, що годиться хіба для кота, і не оту здоровезну дрючину тубільного виробу, що її справді незле курнути, коли в тебе розбилася люлька, — ні, він курив сигару, і то одну з моїх мексиканських сигар, я міг би в цьому заприсягтися. У мене аж серце забилося дужче, бо в голові зринула шалена надія, що всі прикрощі минулись і Маеа прийшов миритися.

Ама побачила, що я підходжу, показала на мене йому, і він зустрів мене на верхній сходинці моєї ж таки веранди — ну справжній тобі джентльмен!

— Вілівілі, — сказав він — вимовляти моє прізвище точніше тубільці не вміли, — я радий.

Нема що казати: коли тубільний ватаг хоче бути люб'язним, він це вміє. Я з першого слова зрозумів, як стоять справи. І Амі можна було й не казати: «Він уже не боїться Есі, він принеси копра». Можете мені повірити, я стиснув руку цьому канакові, немов найшляхетнішому білому в Європі.

А вся річ була в тому, що Кейс і він підбивали клинці до тієї самої дівчини, чи принаймні в Маеа була така підозра, і він вирішив з такої нагоди дозолити агентові. Він причепурився, наказав двом своїм прибічникам умитись і взяти зброю задля більшого параду і, все-таки діждавшись, поки Кейс піде з селища, прийшов до мене проситися в постійні клієнти. Він був не тільки могутній, а й багатий. Гадаю, що його прибуток був із півсотні тисяч горіхів на рік. Я дав йому на чверть цента більше від звичайної тамтешньої ціни, а щодо кредиту, то я б віддав йому все, що було в крамниці, ще й саму її на додачу, такий був радий бачити його. Мушу сказати, що закупи він робив по-панському: рису, консервів і сухарів на тиждень бенкетувати, а тканини цілими сувоями. Крім того, він був дуже приязний, тішився розмовою, і ми перекидалися жартами — здебільшого через тлумача, бо він знав дуже мало англійських слів, а моя тубільна мова була ще безбарвна. Одне я зрозумів: він насправді ніколи не думав дуже погано про Аму і ніколи по-справжньому не боявся, а тільки мусив прикидатися з упертості та ще тому, що, на його думку, Кейс мав велику силу в селищі й міг допомогти йому піднятись вище.