Отож я зостався на Фалезі сам у сяйві своєї слави, і коли прибула шхуна, я набив її трюми копрою, ще й на палубі наклав скирту з півхати заввишки. Мушу сказати, що містер Тарлтон уладнав усе для нас якнайкраще, але, хитрюга, стяг із мене плату за це без пощади.

— Що ж, містере Вілтшир, — сказав він, — я замирив вас тут з усіма. Це не було дуже складне діло, відколи не стало Кейса, та хай там як, а я це діло впорав і, між іншим, поручився перед тубільцями, що ви торгуватимете з ними чесно. Мушу просити вас, щоб ви моєї обіцянки перед ними дотримали.

Ну, я так і зробив. До мене, звичайно, прискіпувались за мої ваги, але я собі зміркував ось так. Ваги в нас у всіх із фокусами, і тубільці всі знають це, а тому відповідно підмочують свою копру, і виходить так на так. Та мене воно, правду кажучи, муляло, і хоча у Фалезі я заробляв непогано, проте не був незадоволений, коли фірма перевела мене на іншу факторію, де я ніяких обіцянок не давав і тому міг дивитися своїм вагам у вічі.

Ну, а щодо моєї старої, то ви її знаєте не гірше, ніж я. В неї є тільки одна вада. Якби не наглядати за нею весь час, вона б останню сорочку з себе скинула та комусь віддала. Ну що ж, у канаків це природна річ. Із неї вийшло здоровезне бабисько, вона могла б лондонського полісмена через плече кинути. Але й це в канаків природна річ, і будьте певні, Що з неї не дружина, а щире золото.

Містер Тарлтон скінчив свій термін і поїхав до Англії. З усіх місіонерів, котрих я знав, він був найкращий. А тепер, здається, має парафію десь у Сомерсетширі [17]. Ну що ж, так Для нього краще, бо там не буде канаків, щоб дуріти через них,

Мій ресторанчик? Де там! І не пахне. Мабуть, я вже приріс тут. Бачте, жалко дітей кидати. Та й що там балакати, тут із них щось краще виросте, ніж могло б у країні білих; хоча Бен забрав старшого до Окленда [18], хай там повчиться в щонайкращій школі. От дівчата — ті мене таки турбують. Звісно, вони тільки метиски, я це розумію не гірше за вас, а ніхто не зневажає метисів дужче за мене. Але вони мої, і це, власне, все, що я маю на цьому світі. Я ніяк не можу змиритися з тим, що вони одружаться з канаками, а де я їм тут візьму білих, хотів би я знати?

На одному з Гавайських островів [19]жив чоловік, якого ми назвемо Кеаве, бо, сказати правду, він живий досі, і його справжнє ім'я хай залишиться в таємниці; народився ж він недалеко від Гонаунау [20], де в. печері спочивають останки Кеаве Великого [21]. Чоловік цей був бідний, роботящий і хоробрий, знав грамоту не гірше за вчителя, ще й славився як вправний моряк: він плавав і на каботажних суднах, і водив вельбот до берегів Гамакуа [22], аж поки зайшло йому в голову подивитися білий світ та чужі міста, і тоді він найнявся на судно, що йшло рейсом до Сан-Франциско.

Сан-Франциско — місто гарне й порт гарний, і багачів там без ліку, і є там пагорб — усе палаци та палаци. Якось Кеаве, побрязкуючи монетами в кишені, гуляв цим пагорбом і милувався будинками обабіч вулиці.

«Які мальовничі будинки! — думав Кеаве. — І які, певно, щасливі люди в них живуть без клопотів про завтрашній день!»

Так міркував він, коли порівнявся з будинком, який був хоч і менший від інших, але ошатний і гарний, мов іграшка; сходинки ґанку блищали, наче срібні, живоплоти скидалися на квітучі гірлянди, вікна сяяли, як діаманти, і Кеаве спинився, дивуючись такій досконалості, що відкрилася його очам. І, стоячи перед будинком, помітив він, що якийсь чоловік дивиться на нього з вікна, шибка якого була така прозора, що Кеаве бачив Цього чоловіка не згірше, ніж ми бачимо рибу в калюжці, яка залишається поміж камінням у час відпливу. Чоловік цей був уже в літах, лисий, з чорною бородою; обличчя його Здавалося сумним та похмурим, і він скрушно зітхав, ї от Кеаве дивився на цього чоловіка, а той дивився з вікна на Кеаве, і обидва вони — подумати лишень! — позаздрили один одному. Раптом незнайомий усміхнувся, кивнув головою і, поманивши Кеаве, зустрів його на дверях будинку.

— Мій будинок дуже милий, — сказав чоловік, тяжко зітхнувши. — Може, хочеш оглянути покої?

І він провів Кеаве по всьому дому — від льоху до горища, і все тут здавалося таким довершеним, що Кеаве був вражений.

— Справді, — сказав Кеаве, — це прегарний будинок. Аби я жив у такому, то, певно, сміявся б із радощів від ранку до вечора. А ти от зітхаєш, чого б це?

— І ти теж, — сказав чоловік, — можеш мати будинок точнісінько такий, як оцей, аби тільки твоє бажання. У тебе, гадаю, є гроші?

— У мене є п'ятдесят доларів, — сказав Кеаве, — але такі палати, мабуть, коштують куди дорожче.

Чоловік поміркував.

— Шкода, що в тебе так мало грошей, — сказав він. — Це завдасть тобі зайвих клопотів у майбутньому, проте можу продати й за півста доларів.

— Ці палати? — запитав Кеаве.

— Ні, не палати, — відповів чоловік, — а пляшку. Мушу тобі зізнатися, що все моє багатство, хоч, може, я й здаюся тобі великим багачем і щасливцем, — цей будинок і цей сад, — все виникло з пляшки, трохи більшої за пінту [23]. Ось юна.

І, відімкнувши якусь шафку, він дістав звідти круглу бокату пляшку з довгою шийкою. Пляшка була з білого молочного скла, що мінилося всіма кольорами й відтінками веселки. А всередині пляшки світилося й миготіло щось невловне, схоже то на тінь, то на пломінь.

— Ось вона, ця пляшка, — сказав чоловік і, коли Кеаве засміявся, додав: — Ти не віриш мені? То переконайся сам. Спробуй-но її розбити.

І тоді Кеаве взяв пляшку й ну шпурляти її об підлогу, аж поки втомився, але пляшка відскакувала від підлоги, наче дитячий м'яч, і хоч би що.

— Дивна річ, — сказав Кеаве. — Подивитись та помацати, то здається, ніби пляшка скляна.

— Вона і є скляна, — відповів, ще скрушніше зітхнувши, чоловік, — та тільки скло загартувалося в пекельному вогні. В цій пляшчині живе чорт — бачиш, там щось метляється, наче тінь якась. Це чорт, чи так принаймні я гадаю. Людина, яка придбає цю пляшку, владарюватиме над чортом, і хоч би що вона віднині побажала собі, все — кохання, слава, гроші, будинки, схожі на цей, так, так, і навіть міста, схожі на це місто, — все здобуде вона на перше своє слово. Наполеон володів цією пляшкою, і вона зробила його владарем світу, — але потім продав її і втратив владу. Капітан Кук [24]володів цією пляшкою, і вона відкрила йому дорогу до багатьох островів, але й він теж продав її, і його вбили на Гаваях. Бо тільки-но продаси пляшку, одразу позбавляєшся її могутнього захисту, і коли не задовольняєшся тим, що маєш, тебе чекає біда.

— А як же ти? — запитав Кеаве. — Ти ж сам кажеш, що хочеш її продати.

— Я маю все, чого можу собі побажати, і до мене підкрадається старість, — відповів чоловік. — Тільки одного не може зробити чорт у пляшці: подовжити людині життя. І було б нечесно втаїти від тебе, що в цієї пляшки є одна вада: коли власник помре, не встигнувши продати її, він приречений вічно горіти в пеклі.

— Атож, це й справді вада, і то безперечно! — вигукнув Кеаве. — Я б нізащо не став зв'язуватися з такою чортівнею. Я можу, дякувати Богу, прожити й без палат. А от накликати вічне прокляття на свою голову — оце вже ні, я не згоден.

— Стривай, не поспішай, навіщо зазирати так далеко вперед? — мовив чоловік. — Треба розумно скористатися послугами чорта, а тоді продати пляшку кому-небудь іще, як оце я продаю її тобі, і ти Доживеш віку в спокої і гаразді.