— Ти не покинеш його живим, бідний мій Кеоло, — сказала жінка. — Бо, скажу тобі правду, мій нарід — людожери. Вони тільки криються з цим. А вбити тебе ще на цьому острові вони хочуть тому, що до нашого острова приходять кораблі, буває в нас Донат-Кімаран і хвалить французів, а ще там живе білий торгівець у будинку з верандою і навчитель закону Божого. О, то гарне місце — наш острів! У торгівця стоять повні барила з борошном, а коли одного разу до лагуни приплив французький військовий корабель, то вони всіх пригощали вином і галетами. Ох, бідний мій Кеоло, як я хотіла б забрати тебе туди, бо велика моя любов до тебе, і це найкраще місце в усіх морях, окрім Папеете.

Отоді Кеола почав тремтіти зі страху так, як більш ніхто на всіх чотирьох океанах. Він чув про те, що на південних островах живуть людожери, і його завжди лякало це; а тепер він зіткнувся з цим звичаєм ніс у ніс. Від мандрівників він чув також, що ці людожери, коли надумають з'їсти когось, починають годити йому та панькатися з ним, наче мати з улюбленим дитям. І він зрозумів, що саме так поводяться з ним, і що саме через це йому збудували житло, й годували його, й оженили, й звільнили від будь-якої роботи; а старі люди та ватаги розмовляли з ним, як із значною людиною. Отож Кеола лежав на своїй постелі й тужив над своєю долею, і кров холола в його жилах.

Другого дня острів'яни були з ним дуже чемні, як завжди. Вони вміли красно говорити, й складали прегарні вірші, й жартували на учтах так, що котрийсь місіонер міг би померти зі сміху. Та Кеола вже не звертав уваги на їхні вишукані манери, він бачив тільки зуби, що біліли в їхніх ротах, і йому підступала до горла нудота. А коли вони скінчили їсти, він пішов і ліг у кущах, мов неживий.

Другого дня було так само, і його дружина пішла за ним.

— Кеоло, — мовила вона, — якщо ти не їстимеш, то, кажу тобі у вічі, тебе вб'ють і спечуть завтра. Дехто зі старіших ватагів уже шепочеться про це. Вони думають, що ти занедужав і будеш худнути.

Тоді Кеола схопився, і в ньому спалахнув гнів.

— Мені дарма, так буде чи так, — сказав він. — Я опинився між вогнем і полум'ям. І коли вже я маю померти, то нехай я помру чимскоріше; а коли вже мене мають після цього з'їсти, то краще хай мене з'їсть нечиста сила, ніж люди. Прощавай, — сказав він і, покинувши її остовпілу, подався на морський берег того острова.

Берег лежав голий під палючим сонцем; ніде ні знаку людини, тільки пісок весь потоптаний, у ступаках, і всю дорогу навколо нього говорили й шепотіли голоси, спалахували й гасли невеличкі багаттячка. Всі мови світу лунали там: французька, голландська, російська, тамільська, китайська. В якій лишень країні вміли чаклувати, з усіх тих країн були тут люди, і їхній шепіт лунав у Кеоли в вухах. Тиснява на тому узбережжі була як на ярмарку, але ні душі не було видно; ідучи, він бачив, як перед ним на піску зникають скойки, хоча їх начебто ніхто не підбирає. Мабуть, сам диявол побоявся б опинитись одинцем у такому товаристві; проте Кеола вже відкинув будь-який страх і жадав смерті. Коли спалахували вогники, він кидався туди, мов розлючений бугай. Безтілесні голоси перегукувались, невидимі Руки засипали вогонь піском, і перше ніж він добігав туди, вони зникали з берега.

«Ясно що Каламаке тут нема, — подумав він, — а то я був би вже давно вбитий».

Тоді сів на узліссі, бо відчув утому, й зіперся підборіддям на руки. А ярмарковий гармидер перед його очима тривав; весь берег клекотів голосами, спалахували й гасли вогники, скойки зникали, й тут-таки на піску з'являлись нові. Bидно, того разу ми потрапили сюди в будень, — подумав він, — бо нічого такого тоді не було».

В нього аж голова обертом пішла від думки про ці незліченні мільйони доларів та сотні й сотні людей, що збирають їх на узбережжі, а тоді злітають у повітря вище й швидше за орлів,

«Подумати лишень, як мене дурили, розповідаючи про карбування, — сказав він собі, — про те, як роблять гроші. Адже ясно, що всі нові монети у світі збирають на цих пісках! Та іншого разу я вже знатиму, як воно насправді!»

І врешті — Кеола й сам не знав, як, і коли — його опав сон, і він забув і острів, і всі свої гризоти.

Другого дня вранці, ще до схід сонця, його розбудив гамір. Він прокинувся переляканий, бо подумав, що це його, оспалого, розшукало плем'я; але він помилявся. Бо насправді це на березі перед ним безтілесні голоси кричали, перегукуючись, і йому здалося, наче вони всі йдуть чи біжать повз нього вгору, до лісу.

«Що там коїться знову?» — подумав Кеола. Йому ясно було: сталося щось незвичайне, бо ніхто не запалював вогнів і не підбирав скойок, але безтілесні голоси всі рухались берегом угору, й щось вигукували, й завмирали в далині, а за ними сунули інші, і з голосів тих чаклунів ясно було, що вони сердяться.

«Але не на мене, — подумав Кеола, — бо проходять зовсім близько й не чіпають мене».

І достоту як гончаки в смику, або коні на перегонах, або городяни, що біжать на пожежу, а інші дорогою теж кидаються за ними, отак і Кеола, сам не тямлячи, що він робить і навіщо, незчувся, як побіг услід за голосами.

Так він оббіг один мис острова, й перед його очима з'явився другий. І тоді йому згадалося, що там окремим гайком росло кілька десятків чаклунських дерев. Саме звідти долітав страшенний гамір і крик. На ці звуки побігли й усі ті, з ким біг Кеола. Трохи наблизившись туди, він почав розрізняти поміж вигуками брязкіт багатьох сокир. І це нарешті навело його на думку, що головний ватаг таки погодився з його радою і острів'яни заходились вирубувати дерева, а звістка про це розійшлася між чаклунами, і тепер вони збігаються захищати свої дерева. Велика цікавість потягла його вперед. Він подався за голосами, перетнув піщаний берег, добіг до узлісся й зупинився в подиві. Одне дерево лежало зрубане, в інших біліли глибокі зарубки на стовбурах. І там збилися купкою острів'яни. Вони стояли спиною до спини, а декотрі лежали долі, й кров червоніла в них під ногами. На всіх обличчях був вираз страху, а крик злітав угору, пронизливий, ніби вищання куниці.

Вам траплялось бачити як дитина на самоті, з дерев'яною шаблею в руках, вимахує нею, стрибаючи й розтинаючи повітря? Саме так людожери, що збилися спиною до спини, підносили вгору сокири й рубали ними з пронизливим скриком, а тим часом не видно було жодного їхнього супротивника в тому бою, тільки час від часу Кеола бачив, як на них замахується сокира, що її не тримає ніхто, та ще час. від часу котрийсь із острів'ян падав з розрубаною головою чи грудьми, і його душа вилітала геть у крикові.

Якусь хвилину Кеола дивився на те чудо, ніби вві сні, та враз його пронизав смертельний страх від того, що він бачить такі речі. І саме в ту мить головний ватаг острів'ян угледів його, показав на нього рукою й вигукнув його ім'я. Тоді все плем'я теж побачило його, і очі в острів'ян зблиснули, а зуби оскірились.

«Нічого мені тут робити», — подумав Кеола, вибіг з лісу й подався берегом, куди очі світять.

— Кеоло! — раптом покликав його голос звідкись поряд, де не було нічого, крім піску.

— Легуа! Це ти? — вигукнув він, із роззявленим ротом шукаючи її очима, але довкола не видно було нікого.

— Я бачила, як ти щойно пробігав тут, — відповів голос, — але ти не почув мене. Швидше принеси листя й зілля, та відлетімо звідси.

— Ти тут із матою? — спитав він.

— Ось тут, коло тебе, — відповіла вона, і Кеола відчув, як її руки обхопили його. — Швидше, листя й зілля, поки не вернувсь мій батько!

Кеола щодуху кинувся до узлісся й приніс чаклунське паливо; Легуа підвела його до мати, поставила на неї його ноги й розпалила вогонь. Поки він горів, із лісу весь час долітав гамір бою — там стиналися чаклуни з людожерами. Перші, невидимі, ревли на всю горлянку, немов розлючені бугаї, а острів'яни відповідали пронизливим, лютим, повним смертельного жаху вереском. І весь час, поки горів вогонь, Кеола стояв і слухав, і тремтів, і дивився, як невидимі руки Легуа підкладають у вогонь листя. Вона підкладала те листя швидко, і полум'я злітало високо, обпікало Кеолі Руки, а вона все підкладала та роздимала вогонь ротом. Ось догорів останній листок, полум'я опало, їх обох струснуло зі страшною силою, і Кеола та Легуа опинились удома, У вітальні.