— Боже правосуддя здійснилося, — відказав лікар. — Так я гадаю. Для мене, ваша високосте, це була жорстока наука, і я чекаю своєї черги в смертельному страху.

— Що це я говорив? — вигукнув князь. — Я виконав кару, а ось поряд нас є людина, спроможна допомогти мені направити вчинене. Ох, докторе Ноел! Перед нами обома ще так багато днів тяжкої й почесної праці, і, може, ще до її кінця ви вже з лихвою спокутуєте свої давні гріхи.

— А тим часом, — сказав лікар, — відпустіть мене поховати свого найдавнішого друга.

(Оце, — зауважує наш аравійський ерудит, — таке щасливе закінчення оповідки. Зайве підкреслювати, що князь не забув нікого з тих, хто прислужився йому в цій тяжкій справі; та й до сьогодні його авторитет і вплив допомагають їм підноситись вище в суспільстві, а його ласкава приязнь додає принад їхньому особистому життю. Якби зібрати всі дивовижні пригоди, в яких цей князь відіграв ролю Провидіння, — пише далі мій автор, — то можна б закласти книжками весь земний суходіл. З-поміж цих історій ті, що стосуються Діаманта Раджі, такі цікаві, каже він, що їх ніяк не можна не розповісти. І ми зараз, скромно ступаючи слідами цього жителя Сходу, почнемо низку оповідок, які він відкриває «Пригодою з коробкою».)

_{Переклад Петра Таращука}

До шістнадцяти років, спершу в приватній школі, а потім в одному з тих величних закладів, якими так по праву славиться Англія, Гаррі Гартлі здобув звичайну на той час джентльменську освіту. Та потім виявив напрочуд велику знехіть до навчання, а батько — матері вже не стало — був надто млявий і неосвічений, тож хлопець без перешкод марнував свій час на гонитву за модою та інший нікчемний дріб'язок. Ще через два роки він став сиротою і мусив мало не жебрати на прожиток. Вдачу й навички він мав такі, що не годився ні для якої роботи чи діяльності. Вмів співати романси і потроху награвати на піаніно, полюбляв грати в шахи і був милий, хоч і несміливий кавалер, дарма що природа пустила його у світ з найчарівнішим обличчям, яке тільки можна уявити. Білявий і витончений, з лагідними очима і ласкавою усмішкою, він завжди здавався журливим і ніжним, мав милі, делікатні манери. Одне слово, коли все вже сказано, хлопець не годився ні носити військовий риштунок, ні головувати на засіданнях державної ради.

Завдяки щасливому випадкові й певній протекції Гаррі, осиротівши, дістав посаду особистого секретаря генерал-майора сера Томаса Ванделера, кавалера ордена Лазні. Шістдесятирічний сер Томас був норовливий і владний, його гучний голос луною озивався по кімнатах. За якісь послуги, про характер яких часто шепотілися, а потім не раз спростовували ті чутки, кашґарський раджа подарував цьому офіцерові шостий із уславлених у світі діамантів. Подарунок з незаможного генерала Ванделера зробив багатія, а з невідомого і не дуже люб'язного солдата — справжнього світського лева: власника Діаманта Раджі запрошували в найвишуканіші кола, знайшов він собі й дружину — молоду, вродливу, шляхетного роду, ладну назвати той діамант своїм навіть коштом шлюбу з сером Томасом Ванделером; всі тоді гомоніли, що коштовні камені притягують один одного: адже леді Ванделер не тільки сама була самоцвітом найчистішої води, а й з'являлась у товаристві в найкоштовнішій оправі, чимало тямущих людей казало, що вона серед гурту отих трьох або чотирьох жінок, що найкраще вдягаються в Англії.

Секретарські обов'язки Гаррі були ніби й не дуже обтяжливі, але він відчував знехіть до всякої тривалої роботи, замастити пальці чорнилом — завеликий для нього клопіт; натомість чар і туалети леді Ванделер часто витягали його з бібліотеки до будуара. Гаррі найлюб'язніше поводився з жінками, залюбки теревенив про моди і був найщасливіший, коли траплялася нагода покритикувати відтінок стрічки або побігти з дорученням до модистки. Одне слово, папери сера Томаса припадали порохом, а наша леді здобула ще одну покоївку.

Зрештою генерала, навіть як на військового командира не вельми терплячого, прорвало, він підвівся й повідомив секретаря, що вже не потребує його послуг, додавши до своїх слів пояснювальний жест, який украй рідко вживається між джентльменами. Двері, на жаль, відчинились, і Гаррі сторч головою полетів сходами вниз.

Підвівся Гаррі, трохи забившись і тяжко засмутившись. Життя в генераловім домі напрочуд відповідало його вподобанням: він, хоч і не дуже певно, але підтанцьовував у шляхетному товаристві, майже нічого не робив, їв найласіші страви і щиро тішився можливістю бути поряд з леді Ванделер, яку в своєму серці називав найніжнішими іменами.

Відчувши на собі гнів офіцерської ноги, Гаррі заквапився в будуар і розповів про своє нещастя.

— Любий Гаррі, — відповіла леді Ванделер, звучи його на ім'я, мов дитину чи хатнього слугу, — вам дуже добре відомо, що ви ніколи ні за яких обставин не виконували того, що вам казав генерал. Ви, правда, зауважите, що і я така сама. Але тут інша річ. За цілий рік непослуху жінка заробить собі прощення, скорившись один раз найслушнішої миті, а по-друге, ніхто ж не одружується зі своїм особистим секретарем. Я сумуватиму за вами, та оскільки ви вже не можете зоставатися в домі, де вас образили, я зичу вам щастя і обіцяю вичитати генералові за його поведінку.

Гаррі втратив самовладання, з очей йому закапали сльози, і він з лагідним докором подивився на леді Ванделер.

— Пані, — проказав він, — що та образа? Мене мало обходить, якщо хто й справді не може простити такого дріб'язку, Але втратити друзів, розірвати зв'язки приязні…

Гаррі не доказав, захлинувшись надміром почуттів, задушившись риданнями.

Леді Ванделер з цікавістю глянула на нього. «Цей дурник, — думала вона, — втовкмачив собі в голову, що закоханий у мене. А чом би йому не стати з генералового моїм служником? Він добрий, люб'язний, розуміється на уборах; крім того, це порятує його з біди. Все ж він надто гарненький, щоб його відпускати».

Ввечері вона поговорила з генералом, який уже трохи соромився свого миттєвого шаленства, і Гаррі перевели на жіночу половину, де почалося для нього справжнє раювання. Він найелегантніше вдягався, носив у петлиці вишукані квіти, міг тактовно й люб'язно розважити гостя. Він пишався своїм служінням вродливій жінці, доручення леді Ванделер були йому ніби знаками прихильності, його тішило нахвалятись перед іншими чоловіками, що зневажливо глузували з нього, своїм становищем чоловіка-покоївки, чоловіка-модистки. Він не замислювався над оцінкою свого існування з погляду моралі. Нечестя, на його думку, були властиві самим чоловікам, а проводити свої дні з гарненькою жінкою і перейматися здебільшого тільки її прикрасами — однаково, що жити на зачарованому острові, заховавшись від життєвих бур.

Одного ранку Гаррі зайшов до вітальні й почав стиха награвати на піаніно. В другому кінці покою леді Ванделер трохи заголосно розмовляла зі своїм братом Чарлі Пендрагоном, підстаркуватим молодиком, що дуже кульгав на одну ногу і взагалі вже звівся на пси, шукаючи розваг. Секретар, на якого вони й уваги не звернули, не міг не чути їхньої бесіди.

— Коли ж, як не сьогодні? — казала леді. — Треба зробити сьогодні, одразу й назавжди.

— Сьогодні й зроблю, — відповів брат, зітхнувши. — І все-таки, Кларо, це хибний крок, нас чекає руїна, ми ще тяжко розкаємось.

Леді Ванделер пильно і якось дивно глянула на брата.

— Ти забуваєш, — сказала вона, — що людина, зрештою, смертна.

— Присягаюся, Кларо, — відповів Пендрагон, — що ти найбездушніша негідниця в усій Англії.

— Ви, чоловіки, — заперечила леді, — такі товстошкурі, що ніколи не розумієте відтінків значення. Та ви самі зажерливі, хижі, жорстокі й нетямущі, а найменша думка про майбутнє вас приголомшує. Терпцю нема з отаким народом. Краще зневажайте дурість банкірів, а не шукайте п в нас.