Тим часом він не знехтував жодного застережного заходу: заховав діамант у найглибшу кишеню, запнувся в плащ і щиро доручився опіці Провидіння.

Потяг швидко й рівно летів уперед, подолали вже майже половину відстані, як сон почав переможно виганяти страх з грудей пана Роллеса. Якийсь час священик іще опирався, але сон навалювався дедалі дужче, і десь перед Йорком [23]Симон з утіхою сперся на одну з подушок і склепив повіки, майже зразу западаючи в непам'ять. Наостанок тільки майнула думка про страшного сусіду.

Коли Роллес прокинувся, ще залягала суцільна темінь, тільки блимав малий ліхтарик; похитування і гуркіт свідчили, що потяг з незмінною швидкістю котиться далі. Роллес з переляку аж підскочив, бо його катували найхимерніші сни; ще кілька секунд він приходив до пам'яті, потім знову схилився, та сон уже втік від нього, він просто лежав, мозок гарячково працював, а очі невідступно дивилися на туалетні двері. Свого повстяного священицького капелюха Роллес іще нижче насунув на обличчя, закриваючись ним від світла, і вдався до звичайних засобів, — як-от ліку до тисячі або розвіювання думок, — яких уживають досвідчені безсоньки, аби швидше прикликати сон. Проте жоден з них не зарадив, душу йому шматувало з десяток різних тривог, старий з протилежного краю вагона являвся в найстрашніших подобах; хоч як Роллес лягав, діамант у кишені без міри заважав йому. Він муляв, він пік, урізався в ребра, часом на мізерні частки секунди в священика з'являлася думка жбурнути його у вікно.

Поки Роллес отак лежав, сталося щось дивне. Ковзні двері до туалету трохи відхилилися, потім дужче, а зрештою відійшли від стіни майже на півметра. Лампа в туалеті не затінювалась, і містер Роллес побачив, як в освітленому отворі показалася голова містера Ванделера, що пильно вдивлявся в глибінь його комірчини. Симон збагнув, що диктатор утупився йому в обличчя; інстинкт самозбереження підказав йому затамувати віддих і утриматись від найменшого руху, не піднімати повік, а стежити за гостем крізь опущені вії. Десь за хвилину голова щезла, двері присунулись.

Диктатор приходив не нападати, а роздивлятися, він не погрожував, а радше сам боявсь якоїсь небезпеки, коли Роллес боявся його, то й він чогось побоювався Роллеса. Він, здавалось, прагнув переконатися, що його єдиний супутник спить; удоволившись оглядом, він одразу пішов до себе.

Священик ураз скочив на ноги. Крайній страх поступився місцем одчайдушній сміливості. Він розважив, що гуркіт потяга перекриває всі інші звуки, і вирішив будь-що-будь віддячити візитом за візит. Скинувши плаща, який міг обмежити свободу рухів, Роллес вийшов у туалет і зупинився, прислухаючись. Як він і сподівавсь, не чулося нічого, крім гуркоту потяга; взявшись за протилежні двері, він обережне відсунув їх на кільканадцять сантиметрів. Зупинився і не міг не зойкнути з подиву.

На голові в Джона Ванделера була дорожня хутряна шапка, що закривала й вуха, — саме вона, а ще й безперервний гуркіт не дали йому почути, що діється попереду. Хай там як, не підводячи голови, він і далі порав свою дивну роботу. Між його ногами стояла відкрита коробка з-під капелюха, в одній руці він тримав рукав свого пальта з котикового хутра, а в другій величезного ножа, яким відпорював підкладку рукава. Містер Роллес читав, що дехто зашиває гроші в поясі, та оскільки він був знайомий тільки з крикетними поясами, то ніколи не міг до ладу збагнути, як це робиться. А тут перед його очима відбувалася дивна річ: за підкладкою рукава Джон Ванделер, здається, носив діаманти: молодий священик зачудовано дививсь, як у коробку одна по одній спадали блискучі діамантові краплини.

Роллес мов прикипів до місця, спостерігаючи за небаченою роботою. Діаманти здебільшого були невеликі й не примітні ні формою, ні полиском. Раптом виникла якась перешкода, диктатор узявся за рукав двома руками й зосереджено нахилився; добряче поморочившись, він витяг з-під підкладки велику діамантову діадему і кілька секунд розглядав її, перш ніж покласти в коробку. Діадема мов променем сяйнула містерові Роллесу: він одразу збагнув, що це частина скарбу, яку вкрав у Гаррі Гартлі волоцюга. Помилитися неможливо: діадема точнісінько така, як її описав детектив, — рубінові зірки з великим смарагдом посередині, переплетені півмісяці і великі грушуваті підвіски, кожна з окремого діаманта — вони й становили головну вартість діадеми леді Ванделер.

Містер Роллес відчув величезне полегшення. Отже, диктатор устряг не менше за нього і жоден з них не розпускатиме язика про свого мимовільного спільника. Тільки-но попереду зажевріло щастя, як священик глибоко зітхнув, та оскільки до цього він довгенько затамовував віддих, а горлянка йому пересохла, то його здушило і він закашлявся. Містер Ванделер підвів очі, обличчя йому скривило з переляку і несподіванки, очі вирячились, рот роззявився з подиву, що от-от мав обернутися на лють. Інстинктивним рухом він насунув пальто на коробку. Десь із півхвилини чоловіки мовчки розглядали один одного. Час ніби й невеликий, але його вистачило Роллесові: адже він був із тих, хто в мить небезпеки міркує напрочуд швидко; Симон вирішив діяти так, як властиво тільки відчайдушно сміливим натурам. Відчуваючи, що ставить своє життя на карту, він перший урвав мовчанку.

— Перепрошую, — мовив він. Диктатор здригнувся і хрипко відповів:

— Що вам тут треба?

— Я дуже цікавлюся діамантами, — відповів Роллес із цілковитим самовладанням. — Двом знавцям треба познайомитись. У мене теж є одна дрібничка, яка, може, послугує вступом.

Кажучи це, він спокійно витяг з кишені футляр і на одну мить показав диктаторові Діамант Раджі, потім знову його заховавши.

— Це один з діамантів вашого брата, — додав він.

Джон Ванделер і далі розглядав його з якимось немов прикрим подивом, але не мовив ні слова.

— Мені втішно бачити, — знову заговорив молодик, — що й у вас є самоцвіти з тієї-таки колекції.

— Перепрошую, — проказав диктатор, вже нетямлячися з подиву, — бачу, що я стаю вже старим. Я зовсім не готовий до таких притичин, як оця. Але заспокойте мій розум хоч в Одному: чи то мені ввижається, чи ви справді священик?

— Так, справді, — відповів містер Роллес.

— Отакої! — вигукнув Ванделер. — Скільки віку мого, ніколи не чув слова, щоб так суперечило фахові!

— Ви мені лестите, — промовив містер Роллес.

— Перепрошую, — заперечив Ванделер. — Перепрошую, хлопче. Бачу, що ви не боягуз, але ще треба переконатись, чи ви часом не послідущий дурень. Може, — провадив він далі, відхиляючись назад, — ви мені з'ясуєте деякі подробиці. Я гадаю, що у вас є певні причини отак безсоромно поводитись, і, признаюсь, мені було б цікаво почути про них.

— Річ дуже проста, — відповів священик. — Причиною тільки. моя велика недосвідченість у житті.

— Хотілося б у цьому переконатись, — відказав Ванделер.

Отож Роллес розповів йому про всі свої пригоди відтоді, як у Реберновім саду він знайшов Діамант Раджі і до часу, коли він у «Летючому Шотландці» виїхав з Лондона. Розповів і про свої почуття під час подорожі і завершив такими словами:

— Впізнавши діадему, я збагнув, що в нас з вами однакове ставлення до суспільства, і це сповнило мене надією, — яку, сподіваюсь, ви не назвете необґрунтованою, — що ви в певному розумінні зможете стати моїм спільником, поділите переваги і небезпеки мого становища. З вашими знаннями і вочевидь великим досвідом вам буде не важко продати діамант, тоді як для мене це майже неможлива річ. З другого боку, я гадаю, що, розрізавши діамант, — та ще й не так як слід, невмілими руками, — я втрачу майже стільки, скільки міг би щедро заплатити вам за поміч. Це надто делікатне питання, щоб так зразу порушувати його, але мені, мабуть, бракує делікатності. Та візьміть, будь ласка, до уваги, що для мене це цілком нова ситуація і я зовсім не знаю, якого етикету слід дотримуватись. Не пишаючись, я вважаю, що я, приміром, міг би якнайвигідніше охрестити чи одружити вас, але в кожного свої вподобання і таких оборудок ще немає серед моїх досягнень.