Він підлещувався до мене, благав і, не випускаючи моєї руки, весь час кружляв по крихітній кімнатці, ступаючи три кроки вперед, три назад. Кількома уривчастими відповідями я вже встиг трохи розгнівати цього канюку, хоч і не позбавив його надії остаточно, коли на порозі з'явився Престонгрейндж і люб'язно запросив мене у велику кімнату.

— Я буду трохи зайнятий, — сказав він, — а щоб ви не нудьгували, познайомлю вас із своїми милими доньками. У мене їх три. Мабуть, ви вже чули про них, бо, думаю, їх більше знають, ніж їхнього батька. Сюди, будь ласка!

Він повів мене в іншу велику кімнату, поверхом вище, де, схилившись над п'яльцями, сиділа сухорлява літня леді, а біля вікна стояли три найвродливіші в Шотландії — так мені принаймні здалося — дівчини.

— Це мій новий друг, містер Бальфор, — сказав Престонгрейндж, взявши мене за руку. — Давід, оце моя сестра, міс Грант, така добра, що веде моє господарство; вона буде дуже рада, коли зможе й вам у чомусь допомогти. А ось, — вів він далі, звертаючись до дівчат, — мої прекрасні доньки. Скажіть відверто, містер Давід, яка з них найкраща? Ладен закластися, що у нього не вистачить хоробрості відповісти так щиро, як чесний Алан Рамсео!

На таку витівку батька всі троє, а з ними і міс Грант, вибухнули гнівом. Не приховую, що і в мене (бо я знав вірші, на які він натякав) аж вуха почервоніли від сорому. Я вважав, що батькові не до лиця натякати на такі речі. Уявіть мій подив, коли я побачив, що, обурюючись або вдаючи, що вони обурюються, дівчата сміялися.

Скориставшись з пожвавлення, містер Престонгрейндж вислизнув з кімнати, лишивши мене, наче рибину на піску, в такому недоречному зараз для мене товаристві.

Згадуючи тепер про ті далекі дні, я усвідомлюю, яким я був тоді неотесаним і як добре були виховані леді, якщо вони так довго мене терпіли. Їхня тітка, щоправда, поринула у свою роботу і тільки зрідка, відірвавшись на мить од п'яльців, зводила на нас очі й посміхалася; але дівчата, особливо старша, найвродливіша з них, приділяли мені неабияку увагу, а я був неспроможний відповісти їм тим же. Даремно твердив я собі, що й у мене є чимало хорошого, що я маю маєток, і мені не личить почувати себе приниженим у товаристві молодих дівчат, серед яких найстарша майже моя однолітка, і, мабуть, не знайшлося б жодної серед них, що могла б змагатися зі мною своєю освіченістю. Та ці міркування не міняли справи, і я мимоволі червонів, пригадуючи, що сьогодні вперше у житті поголився.

Незважаючи на старанність дівчат, розмова чогось не клеїлась. Тоді найстарша, змилостивившись над моєю безпорадністю, сіла за клавікорди, на яких, до речі, грала чудово, і деякий час розважала мене музикою й співами. Грала вона шотландські та італійські мелодії. Музика надавала мені хоробрості, і я відчув себе вільніше. Пригадавши мотив пісеньки, якої навчив мене Алан у печері поблизу Каррідена, я навіть зважився просвистати кілька тактів і запитати, чи знає вона таку мелодію.

Дівчина похитала головою.

— Ніколи не чула, — відповіла вона. — Прошу, просвистіть до кінця. Ще раз, будь ласка, — додала вона, коли я просвистів.

Я виконав прохання дівчини, і вона підібрала мелодію на інструменті, прикрасивши її вдалими акордами. Награючи цю пісеньку, вона з комічним виразом обличчя заспівала з шотландським акцентом:

— Бачите, — додала дівчина, — я можу складати і слова до пісні, тільки чомусь не римуються рядки.

І вела далі:

Я сказав їй, що вражений її обдарованістю.

— Як називається ваша пісня? — спитала дівчина.

— Справжньої назви я не знаю. Але називаю її «Піснею Алана».

Вона глянула мені просто у вічі.

— Я називатиму її «Піснею Давіда». До речі, якщо ваш ізраїльський тезко Давід награвав Саулу схожі на ці мелодії, то мене не дивує, чому цар не подобрішав. Надто вже сумна музика. Ваша назва пісні мені не подобається; тож коли вам заманеться знову почути її, питайте пісню під моєю назвою.

Останні слова було вимовлено так переконливо, що в мене затремтіло серце.

— Чому так, міс Грант? — запитав я.

— Чому? — здивувалася дівчина. — Якщо вас коли-небудь повісять, я покладу ваші останні слова перед смертю на музику і співатиму їх.

Зміст слів дівчини не лишав сумніву, що вона в якійсь мірі поінформована і знає про небезпеку, яка мені загрожує. Але наскільки їй відома моя історія, догадатись було важко. Вона, очевидно, знала, що в імені Алана криється якась небезпека, і застерігала не згадувати про нього; знала, мабуть, і те, що на мене падає підозра як на співучасника у злочині. Я зрозумів, що рішучий тон, з яким вона вимовила останні слова (а потім заглушила гучними акордами), мав означати намір дівчини покласти край цій розмові.

Я стояв поруч і вдавав, ніби слухаю мелодію і захоплююсь її грою, а насправді мене підхопив потік власних думок і закружляв у вихорі. Я ще раніше відчував, що ця дівчина любить усе таємниче, а тепер з розмови, остаточно впевнився, що зустрівся з таємницею, розгадати яку неспроможний. Дещо я взнав значно пізніше. Я довідався, що неділю не було змарновано — за цей час знайшли й допитали розсильного з банку, відкрили мої відвідини Чарлза Стюарта, зробили з цього висновок, що я причетний до справи Джеймса й Алана і, можливо, і досі підтримую з ними зв'язок. Ось чому мені так прозоро натякнули на це в час гри на клавікордах.

Саме під час гри пролунав голос однієї з молодших дівчат, яка стояла біля вікна, що виходило в провулок. Вона кликала сестер підійти до неї і подивитись на вулицю, бо в провулку знову з'явилася «Сіроока». Ті поспішили, і всі збилися купою біля вікна, щоб хоч краєчком ока поглянути на незнайомку. Вікно, біля якого з'юрмилися дівчата, було над парадними дверима.

— Ідіть сюди, містер Бальфор, — гукали дівчата. — Подивіться, яка красуня! Вже кілька днів вона зупиняється перед нашими вікнами і завжди у товаристві якихось дивних обідранців. Сама ж тримається, як леді.

Мені не було потреби довго дивитись на неї. Я тільки повів оком, боячись, щоб вона не побачила, як я розглядаю її з кімнати, де лунає музика, а вона, сердешна, стоїть на вулиці, біля будинку, в якому її батько, мабуть, просить з сльозами на очах за своє життя. Я сам щойно пішов од нього, не дослухавши його благань.

Але й той один погляд, який я зважився кинути на Катріону, звеличив мене у власних очах, і я відчув себе вільніше в товаристві цих молоденьких дівчат. Так, вони, безперечно, вродливі, але й Катріона не поступалася красою. Вона вся світилася, сяяла щирим світлом, зогрівала, наче вогонь. Якщо ці дівчата пригнічували мене, то Катріона підносила, звеличувала. Я згадав, як легко було з нею розмовляти, і подумав, що коли в мене не клеїлася розмова з молоденькими вродливими леді, то в цьому, мабуть, вони винні самі. Зніяковілість моя почала зникати, до неї поступово примішувався веселий настрій, і, коли тітка посміхнулася Мені, відірвавшись на мить од плетива, а сестри обступили мене, як дитину (на обличчях дівчат було написано, що це робиться з батьківського наказу), я відчув, що теж здатний посміхатись.

Невдовзі повернувся батько, такий же бадьорий, жвавий і говіркий.

— Ну, дівчатка, — почав він, — мушу забрати від вас містера Бальфора, але сподіваюся, що ви умовили його приходити до нас. Я завжди буду радий бачити його.

Кожна з доньок сказала мені кілька приємних слів, і я пішов слідом за прокурором.

Якщо знайомство з родиною прокурора мало на меті послабити мій опір, то з цього нічого не вийшло. Не такий уже я й дурень, щоб не розуміти, як погано зіграв свою роль; не встиг я переступити поріг, як дівчата, мабуть, з полегкістю позіхнули. Я був певен, що вже показав, як мало в мені люб'язності й витонченості, і тепер прагнув показати, що вмію бути впертим і небезпечним.