— У цій кімнаті присутній джентльмен! — вигукнув я. — Звертаюсь до нього, віддаю в його руки своє життя і честь.

Престонгрейндж різко захлопнув книжку і сказав:

— Я, здається, попереджав, Сімон, що у вас нічого не вийде. Ви використали в цій грі все, що могли, але програли. Містер Давід, — вів він далі, — я радий за вас, ви з честю пройшли крізь таке випробування. У цій справі вам може здатись не все зрозумілим, але де в чому ви допомогли мені самому. Якби моєму колезі пощастило домогтися більшого, ніж мені учора, то склалося б враження, що він набагато краще розуміється на людях і що з нас двох хтось сидить не на своєму кріслі. Мені добре відомо, що наш друг Сімон — честолюбець, — сказав він, злегенька поляскуючи Фрейзера по плечу. — Щодо цієї комедії, то з нею покінчено; мої симпатії на вашому боці, і, хоч які будуть наслідки цієї нещасної справи, я вважатиму за свій обов'язок простежити, щоб з вами повелися милостиво.

Так, це були хороші слова. До того ж я помітив, що між моїми супротивниками немає доброзичливості та згоди, між ними навіть якісь нещирі відносини. Проте у мене не виникло сумніву, що ця зустріч була заздалегідь підготовлена, а можливо, навіть заздалегідь розіграна за згодою обох: було ясно, що мої супротивники серйозно сподівалися вплинути на мене усіма методами. Тепер, коли переслідування та погрози виявилися марними, мене не могли не цікавити їхні дальші наміри. В очах у мене відбилося занепокоєння, коліна тремтіли від страху, який щойно довелось пережити. Затинаючись, я ледве спромігся промимрити кілька слів:

— Віддаю життя і честь у ваші руки.

— В такому разі, — сказав Престонгрейндж, — спробуємо врятувати їх. А тим часом давайте повернемося до пристойніших методів. Ви не повинні гніватися на мого друга, містера Сімона, який діяв відповідно до вказівок. Якщо ж у вас зародилася неприязнь і до мене, адже я був тут і нібито підтримував усе це, то прошу не поширювати свого гніву на ні в чому не повинних членів моєї родини. Вони такі раді бачити вас, і дуже не хотілося б, щоб молодь зневірилась у своїх сподіваннях. Завтра вони збираються в Хоуп-Парк. Добре було б і вам піти туди, але раніше зайдіть до мене. Можливо, мені треба буде дещо сказати вам наодинці, потім я відпущу вас, і ви підете з моїми дівчатками. Зараз же повторіть свою обіцянку зберігати нашу розмову в таємниці.

Мені краще було б зразу відмовитись, але, кажучи правду, я не міг тоді розважливо мислити; тому я зробив так, як мені веліли, і не пам'ятаю, як ми розпрощалися. Коли за мною зачинилися двері і я знову опинився на вулиці, я невимовно зрадів нагоді притулитися до стіни і витерти обличчя. Страхітлива поява містера Сімона настирливо свердлила мій мозок, як часом у наших вухах ще довго дзвенить несподівано почутий акорд. У пам'яті одна за одною зринали розповіді про його батька, про його особисту підступність та одвічну зрадливість, зринали і змішувались з усім тим, що я тільки що пережив сам. Я весь тремтів од обурення, коли пригадував підлу вигадку цього чоловіка, щоб зганьбити мою честь. Моє становище мало чим відрізнялося од становища тих людей, яких уже повісили біля Лейз Уока. Звичайно, пограбування дитини двома дорослими чоловіками — підлий вчинок, але й моя власна справа, як її збирався подати на суді Сімон Фрейзер, не краща і не поступалася своєю ганебністю та підлістю.

Мене повернули до дійсності голоси двох слуг Престонгрейнджа, що розмовляли на порозі.

— Оцю записку, — сказав один з них, — якнайскоріше віднеси капітанові.

— Що, знову треба привести розбійника? — поцікавився другий.

— Здається, так, — почулася відповідь. — Він потрібен прокуророві і Сімону.

— Скидається на те, що Престонгрейндж з глузду з'їхав, — зауважив другий. — Мабуть, скоро почне класти цього Мора до себе в ліжко.

— Це справи не нашого розуму, — застеріг перший.

Слуги розійшлися. Один поспішив виконувати доручення, другий повернувся в дім.

Такий стан речей не віщував для мене нічого доброго. Не встиг я вийти, як уже посилають по Джеймса Мора. Це, мабуть, на нього натякав містер Сімон, коли хвалився, що має у в'язниці людей, які ладні рятувати своє життя будь-якими засобами. Від згадки про Катріону на моїй голові піднялося волосся і до лиця густо прилила кров. Бідолашна дівчина! Її батька засуджено до страти за вчинок, якому не знайдеш виправдання. Та найжахливіше те, що він, як здавалося, ладен був рятувати свою шкіру найпідлішим злочином убив-ці-боягуза фальшивою клятвою, і на завершення всіх нещасть своєю жертвою обрав мене.

Я раптом пішов швидше, відчуваючи потребу рухатися, дихати чистим повітрям, бачити навколо необмежений простір.

Мушу визнати, що я незчувся, як вийшов на Ленг-Дайкс — звичайну польову дорогу, що підходить до міста з півночі. Звідси я міг бачити всю панораму міста; воно простяглося вздовж затоки темною смугою шпилів та гостроверхих будівель, над якими курилися димки, а над усім цим височів на скелі замок.

Душу мою раптом огорнув смуток. Як я вже казав раніше, за свій недовгий вік мені не раз випадало зустрічатися віч-на-віч з небезпекою, однак те, з чим довелося мати справу сьогодні ранком, серед так званої безпеки міста, набагато перевершувало пережите досі. Я з честю вистояв у боротьбі з небезпекою невільництва, пережив загибель корабля, загрозу загинути від шпаги або кулі, але те, що вчувалося у різкому голосі і відбивалося на не в міру м'ясистому обличчі Сімона (точніше лорда Ловата), остаточно паралізувало мої сили й волю.

Я сів на березі озера, де розрісся очерет, зачерпнув води у пригорщі і змочив скроні. О, коли б я тільки міг хоч трохи приборкати властиве мені почуття власної гідності, то неодмінно подався б геть, облишивши свої безглузді наміри. Проте (звіть це виявом мужності чи боягузтва, а на мою думку — і те й друге) я був певен, що відступати вже пізно, адже ранком я зустрічався з цими людьми, то не злякаюсь їх і в майбутньому. Хай буде що буде, я не відступлюся од своїх слів.

Усвідомлення власної непохитності трохи піднесло мій настрій, але ненадовго. На серце ніби хтось поклав шматочок криги; здавалося, що життя лягло непомірним тягарем на мої плечі. Найбільше було шкода дві людські душі. Однією був я сам, що заблукав усіма забутий серед численних страшних небезпек, другою — дівчина, дочка Джеймса Мора. Її я бачив лише раз, але й того було досить, щоб мати про неї свою власну думку. Я вважав, що у цієї дівчини розвинене непомірно високе почуття власної гідності, властиве хіба що чоловікам, і що вона скоріше загине, ніж знесе безчестя; водночас я майже був певен, що в цю хвилину її батько виторговує своє підле життя ціною мого. В думках я поєднував свою долю з долею дівчини. І відчув, як доля немов зблизила нас: мене і дочку мого найзапеклішого ворога, ба, навіть вбивці. Раптом мені здалося жорстокою несправедливістю терпіти весь час знущання і переслідування через чужі справи і не зазнати самому ніколи ні втіхи, ні радості. Щоправда я був не голодний і завжди мав місце для відпочинку, коли цьому не заважали які-небудь обставини, але в іншому моє багатство не давало мені ніяких переваг. Якщо мені судилося бути повішеним, то жити лишилося вже недовго; коли ж пощастить виплутатися з цього нещастя, життя може бути довгим і нудним. Перед моїми очима чітко постало її обличчя таким, як я бачив дівчину з перший раз, — з напіввідкритим ротом. Серце чомусь завмерло, а ноги рішуче підхопились і самі понесли мене дорогою в Дін. «Якщо мене завтра повісять (на ніч неодмінно посадять у в'язницю), то ще хоч раз побачу Катріону і поговорю з нею», — вирішив я.

Швидка хода та думки про Катріону підбадьорили мене. У тому місці, де село Дін підступало долиною до річки, я розпитав у мірошника про дорогу. Той показав рівну стежку вгору, яка вела аж на протилежний куток села, а далі до чепурненької хатинки в яблуневому садочку з невеличкими галявинками. Серце моє затремтіло від хвилювання, коли я зайшов за огорожу, а коли просто передо мною, мов із землі, виросло суворе, потворне обличчя старої леді у білому вбранні і в чоловічому капелюсі, в грудях у мене похололо.