Кедді завжди займалися однією й тією ж справою і добре знали кожний будинок, кожне обличчя в місті. Тому з них було організовано зграю шпигунів. Я чув від містера Кемпбелла про їхній взаємний зв'язок, про ту настирливість і цікавість, з якою вони намагалися якнайбільше дізнатися про справи свого наймача. Це були очі й вуха поліції. В моєму становищі нерозсудливо було б водити такого шпигуна за собою. Мені треба було зробити три візити, причому всі конче потрібні: моєму родичеві містеру Бальфору з Пілріга, адвокатові Стюартів — аппінському присяжному повіреному, і Уільяму Гранту, есквайру з Престонгрейнджа, генеральному прокуророві Шотландії. Візит до містера Бальфора не міг скомпрометувати мене; до того ж Бальфор жив за містом, і мій язик та ноги могли самі довести мене туди. Але щодо інших двох відвідин, то справи складалися інакше. Візит до аппінського повіреного в той час, коли всюди кричали про аппінське вбивство, був не тільки небезпечний, а й ніяк не в'язався з третім візитом. Навіть коли б усе склалося якнайкраще, то й тоді розмова з генеральним прокурором Грантом не віщувала нічого приємного для мене; а коли б я пішов до нього просто від аппінського повіреного, то це навряд чи поправило б мої власні справи і могло б зовсім зіпсувати справу Алана. Скидалося на те, ніби я водночас біжу вкупі з зайцями і переслідую їх разом з собаками, — таке становище мені зовсім не подобалось. Тож я вирішив чимскоріше закінчити з містером Стюартом і всією якобітською частиною моєї справи, скориставшись для цього порадами розсильного з банку. Однак сталося так, що тільки-но я сказав йому адресу, як почав накрапати дощ, — правда, не дуже рясний, але такий, що міг зіпсувати моє нове вбрання, — і ми зупинилися під навісом біля входу у вузький провулок чи, може, прохід.

Зацікавившись вуличкою, я ступив трохи вперед. Вузька бруківка круто спускалася вниз, по обидва боки вулиці височіли величезні багатоповерхові будинки, вгорі просвічував лише клаптик неба. З того, що я міг розглянути у вікнах, а також з вигляду поважних чоловіків, які входили й виходили з будинків, я зробив висновок, що тут живуть заможні люди.

Я все ще стояв зачудований, коли позаду раптом почулися чіткі військові кроки і брязкіт сталі. Швидко обернувшись, я побачив взвод озброєних солдатів і серед них високого чоловіка в плащі. Ішов він впевнено, розмахуючи руками, трохи нахилившись уперед, наче вклонявся — благородно і вкрадливо, його вродливе обличчя мало хитрий вигляд. Мені здалося, що він глянув на мене, але я не зміг перехопити його погляду. Вся процесія пройшла повз мене, прямуючи до дверей, що виходили в провулок. Двері відчинив чоловік у гарній лівреї, і двоє солдатів повели арештанта в будинок, а решта з рушницями залишились чекати коло дверей.

У місті нічого не може відбутися, щоб не зібралися цікаві — ті, хто тиняється без діла, та дітлахи. Так було й тепер, але невдовзі всі розійшлися, лишилось тільки троє. Серед них була вишукано одягнена дівчина в шапочці кольору Драммондів. Ті товариші, вірніше супровідники, швидше скидалися на тих обірваних бродяг, яких я зустрічав під час поневірянь у гірській Шотландії. Всі троє серйозно розмовляли між собою по-гельськи; гельські слова приємно тішили мій слух, і я згадав Алана. Дощ уже перестав, і розсильний сіпав мене за рукав, але я непомітно підійшов ближче до незнайомців і прислухався до їхньої розмови. Молода дівчина вичитувала обох обірванців, а ті запобігливо вибачалися; очевидно, вона була з сім'ї їхнього начальника. Весь час супутники дівчини нишпорили в кишенях, але, наскільки я міг розуміти, всі разом нашкребли всього півфартинга. Я мимоволі посміхнувся, подумавши, що всі горяни схожі один на одного: у всіх благородні манери і порожні гаманці.

Дівчина раптом обернулась, і я вперше побачив її обличчя. Часом трапляється так, що обличчя молодої жінки надовго залишається у вашій пам'яті, і ви не можете пояснити причину цього. Так сталося й зі мною. У неї були надзвичайно красиві очі, вони сяяли, мов зорі. Та найкраще я запам'ятав її рот, трохи відкритий, коли дівчина обернулась. Не знаю, чим пояснити, але я стояв і дивився на неї, як бовдур. Вона ж, не підозрюючи, що хтось може підійти так близько, теж затримала на мені здивований погляд, але довше, ніж дозволялося правилами пристойності.

У моїй голові селюка майнула думка, що її увагу привернув мій новий одяг, і я почервонів до корінців волосся. Помітивши це, дівчина, очевидно, зробила власні висновки, бо відійшла з своїми супровідниками далі в провулок; там вони знову почали сперечатися, але я вже цього не міг чути.

Я й раніше часто захоплювався молодими дівчатами, та ще ніколи моє захоплення не було таким сильним і раптовим. Я завжди був більш схильний відступати, ніж сміливо йти вперед, бо дуже боявся бути осміяним жінкою. Здавалося б, що в даному разі було багато причин діяти так, як і раніше: я зустрів цю дівчину на вулиці у супроводі двох горян, одягнених в лахміття, і не сумнівався, що вона проводжала арештанта. Однак до цього приєдналося і дещо інше: дівчина, очевидно, подумала, що я підслухував її таємниці; тепер, у моєму новому становищі, в новому вбранні, з шпагою, я не міг цього знести. Розбагатілий злидар не міг примиритися з думкою, що впав так низько в очах цієї молодої жінки.

Я підійшов до неї і, скинувши свого нового капелюха, з усією вишуканістю, на яку був здатний, сказав:

— Пані, вважаю своїм обов'язком заявити вам, що я не розумію по-гельськи. Правда, я слухав вашу розмову, бо в мене є друзі по той бік кордону і звуки цієї мови нагадують мені про них. Та коли б ви говорили й по-грецькому, то й тоді я мав би більше уявлення про ваші приватні справи, ніж зараз.

Дівчина холодно вклонилася мені.

— Але ж ніхто не постраждав від цього, — сказала вона у відповідь. У неї була прекрасна вимова, майже така, як у англійців, тільки набагато приємніша. — Дивитись ні на кого не забороняється.

— Я не хотів образити вас, — вів я далі. — Я не знаю міського поводження і ще ніколи до сьогоднішнього дня не бував у Едінбурзі. Вважайте мене за селюка, і ви не помилитесь. Мені легше самому признатися в цьому, ніж чекати, коли ви це відкриєте.

— І справді, тут не заведено, щоб незнайомі починали розмову на вулиці, — зауважила дівчина. — Та якщо ви виховувалися в селі, то це міняє справу. Я теж сільська дівчина і родом, як бачите, з гірської Шотландії. Я вже знудьгувалася за домівкою.

— Ще не минуло й тижня відтоді, як я перейшов кордон, — мовив я. — Менше тижня тому я був на схилах Балкіддера.

— Балкіддера!? — вигукнула вона. — Так ви з Балкіддера? На саму тільки згадку про нього стало радісно на серці. Якщо ви пробули там довго, то не могли не знати декого з наших друзів і родичів.

— Я жив у дуже чесного і доброго чоловіка Дункана Ду Макларена.

— Невже? Я знаю Дункана, і ви не помилилися, назвавши його чесним чоловіком, — зраділа дівчина. — Дружина його теж чесна жінка.

— Це правда, — погодився я, — вони чудові люди, й місцевість там теж дуже мальовнича.

— Такої не знайдете у всьому світі! — вигукнула вона. — Я дуже люблю це місце, його цілюще повітря, люблю все, що там росте.

Мені надзвичайно сподобався запал дівчини.

— Жаль, що я не привіз вам гілочку вересу, — сказав я. — Звичайно, я допустив нетактовність, заговоривши з вами на вулиці, однак тепер, коли виявилось, що в нас є спільні знайомі, дуже прошу вас не забувати мене. Давід Бальфор. Сьогодні у мене щасливий день: я став власником маєтку, а нещодавно уникнув смертельної небезпеки. Мені хотілося б, щоб ви пам'ятали моє ім'я заради Балкіддера, — додав я, — а я пам'ятатиму ваше у зв'язку з моїм щасливим днем.

— Моє прізвище не вимовляється, — заявила вона гордовито. — Вже більше ста років воно ніким не згадувалось, хіба що тільки на смертному ложі. Я безіменна, як ті феї. Зараз мене називають Катріоною Драммонд.

Тепер, звичайно, я знав, з ким маю справу. У всій Шотландії було заборонене тільки одне ім'я — ім'я Макгрегорів. Та замість того, щоб тікати від такого небажаного знайомства, я ще більше скріпив його.