— Ми спізнилися, — суворо промовив правник, — щоб когось карати, а чи рятувати. Гайд сам звів порахунки з собою, і нам залишається тільки розшукати тіло вашого господаря.

Майже весь перший поверх будівлі займав колишній анатомічний театр, освітлюваний крізь стелю і сполучений коридором з дверима на вулицю. До тих самих дверей вели й другі сходи з кабінету, вікна якого виходили на подвір'я. Окрім того, в будинку було ще кілька темних кімнаток та велика комора. Усіх їх ретельно обстежили. З кімнатками це не забрало багато часу, — усі вони були порожні й, судячи з товстого шару пороху, їх дуже давно не відчиняли. Комору, навпаки, було напхано різним мотлохом, ще від попереднього власника будинку — хірурга; але щойно відчинивши двері, вони пересвідчилися, що далі шукати немає сенсу: все приміщення було позасновуване роками не торканим павутинням. І ніде не знайшлося жодного сліду живого чи мертвого Генрі Джекіла.

Пул постукав по плитах у коридорі:

— Мабуть, його поховано десь тут, — промовив він, прислухаючись до звуку.

— Або ж йому пощастило врятуватися і втекти, — зробив припущення Аттерсон, вивчаючи зсередини двері на вуличку. їх було замкнено, але ключ, що лежав на долівці, вже взявся іржею. — Не схоже, щоб ними послуговувалися останнім часом, — мусив визнати правник.

— Не схоже… — озвався Пул. — Ви бачите, сер, ключа зламано…

— І на зламі вже теж іржа… — двоє чоловіків перезирнулися. — Це понад моє розуміння, Пуле. Ходімо назад до кабінету.

Вони мовчки піднялися сходами, і так само мовчки, намагаючись не дивитись на мертве тіло, заходилися ретельніше обстежувати кабінет. На одному столі по скляних слоїках було розкладено купки якоїсь білої солі, наче відміряні для досліду, який бідоласі перешкодили здійснити.

— Це — ті самі ліки, які я завше йому приносив, — пояснив Пул; щойно він вимовив ці слова, як чайник несподівано закипів і окріп став перехлюпуватися з нього.

Це спонукало їх підійти ближче до вогню, де крісло стояло саме так, щоб чайна філіжанка з уже покладеним цукром була якраз під рукою того, хто в ньому сидітиме. На столі лежало декілька книжок, з них одна, розгорнена — поруч із чайним сервізом. Аттерсон був прикро вражений, побачивши примірника благочестивого трактату, до якого Джекіл кілька разів висловлював велику повагу, зі сторінками, де на берегах його ж рукою було понаписувано страшні блюзнірства.

Далі обстежуючи кабінет, вони підійшли до великого люстра і зазирнули в нього з мимовільним острахом. Але його було повернуто так, що воно відбивало тільки рожеві відблиски полум'я на стелі й на дверцятах скляної шафи та їхні власні бліді й перелякані обличчя.

— Це люстро мусило бачити незвичайні речі… — прошепотів Пул.

Вони знову повернулися до письмового столу. Між складених стосів паперів в очі впадав великий конверт, на якому докторовою рукою було написано ім'я містера Аттерсона. Правник зламав печатку, і кілька вкладених туди документів випало на підлогу. Першим з них було розпорядження, складене в таких самих незвичайних висловах, як і те, що його повернув правник за шість місяців перед тим. Воно мало слугувати за тестамент у разі смерті або ж за виконавчий документ у разі зникнення Генрі Джекіла. Та замість імені Едварда Гайда правник на превеликий свій подив прочитав ім'я Джебріела Джона Аттерсона. Він поглянув на Пула, далі — знову на документ, і, нарешті, на розпростерте на килимі тіло зловмисника.

— В мене голова йде обертом, — зізнався Аттерсон. — Усі ці дні документ був у руках у Гайда, він не мав причин любити мене; напевно, він був розлючений, побачивши, що його ім'я замінено там моїм, і однак він не знищив його!

Він переглянув наступний аркуш — то була коротка записка, написана докторовою рукою, згори її стояла дата.

— Пуле! — вигукнув правник, — сьогодні він був живий, і був тут! Але ж за такий короткий час, у цих чотирьох стінах з ним нічого не могло статися. Значить, він живий, йому вдалося втекти! Тільки тоді навіщо було йому тікати? І як це можна було зробити? І в цьому разі чи зможемо ми назвати це самогубством? Ох, нам слід бути обережними. Я боюся, ми вже втрутили вашого пана в якусь страшну біду!

— Чому ж ви не читаєте записку, сер? — запитав Пул.

— Бо я боюся, — промовив правник з тугою в голосі. — Але дай Боже, щоб мої підозри не справдилися! — По цих словах він узявся читати. Ось що було написано на тому аркуші:

— А де третій документ з конверта? — запитав Аттерсон.

— Ось він, сер, — промовив Пул, подаючи йому досить великого, запечатаного в кількох місцях, пакунка.

Правник опустив його в кишеню.

— Я нічого не скажу про ці папери. Якщо ваш господар помер або ж утік, це принаймні врятує його честь. Зараз десята година, я мушу повернутися додому й спокійно перечитати ці документи. Але ще до півночі я повернуся, й тоді ми повідомимо поліцію.

Вони вийшли надвір, замкнувши за собою двері колишнього анатомічного театру. Залишивши хатню обслугу доктора в залі біля вогнища, Аттерсон поквапився до своєї домівки, аби швидше прочитати два описи, що мусили, нарешті, з'ясувати всю цю таємницю.

«Дев'ятого січня, за чотири дні перед тим, як написано ці рядки, я з вечірньою поштою одержав рекомендованого листа, адресу на якому було написано рукою мого колеги й давнього шкільного товариша Генрі Джекіла. Це мене вельми здивувало, бо ми не мали звичаю листуватись, до того ж я бачив доктора Джекіла, бувши в нього в гостях щойно попереднього вечора, і тому не міг навіть уявити, що спонукало його надіслати мені листа, та й то рекомендованого. Але зміст того листа змусив мене дивуватися ще дужче. Ось що там було написано:

9 грудня 18… року.

ЛЮБИЙ ЛЕНЬЙОНЕ, ви — один з найдавніших моїх друзів, і хоч наші погляди щодо різних наукових питань могли не збігатися, я не пригадую, принаймні зі свого боку, випадку, коли б наша обопільна прихильність похитнулася. Якби ви одного дня сказали мені: «Джекіле, моє життя й моя честь залежать від вас», я не вагаючись пожертвував би власним щастям, власною лівою рукою. Та нині моє життя й моя честь залежать від вас; коли ви не допоможете мені цієї ночі, я загинув. По такій передмові вам може здатися, що я проситиму від вас чогось несполучного з честю. Але судіть самі.

Я прошу відкласти цього вечора всі справи, — хай навіть вас покличуть до ліжка хворого цісаря, — найняти кеб (якщо ваш власний повіз не чекатиме під дверима), й поїхати до мене додому. Мій служник Пул одержав відповідні вказівки й чекатиме на вас разом із слюсарем. З його допомогою слід відчинити двері мого кабінету, але в кабінет ви повинні ввійти самі, там треба відчинити дверцята скляної шафи (літера Е) з лівого боку, зламавши замок, якщо їх буде замкнено, і витягнути четверту згори (або, що те саме, третю знизу) шухляду з усім її вмістом. Зараз розум мій страшенно напружений, і я смертельно боюся дати вам неправильну вказівку. Але в разі, якби я помилився, пам'ятайте: в шухляді, яку я маю на оці, зберігаються певні порошки, слоїк та зошит. Цю шухляду я благаю вас привезти до себе на Кавендіш-сквер, нічого в ній не чіпаючи.

Але це — лише перша частина сподіваної послуги, тепер про другу. Коли вирушите до мене відразу ж, як одержите цього листа, то повернетесь додому ще задовго до півночі. Такий запас часу я лишаю вам, не тільки побоюючись певних випадковостей, яких неможливо ані передбачити, ані уникнути, а ще й тому, що справу краще довести до кінця о тій порі, коли слуги вже спатимуть. Опівночі я прошу вас бути самому у вашій приймальні, і власноручно впустити в дім людину, яка звернеться від мого імені, віддавши їй ту шухляду, що ви привезете з мого кабінету. На тому ваша роль завершиться, і ви здобудетеся на мою цілковиту вдячність. Ще через п'ять хвилин (у разі, коли ви наполягатимете на поясненнях) ви зрозумієте, що всі ці перестороги мають для мене життєво важливе значення, і, хоч як неймовірно це звучатиме, знехтувавши лише одну з них, ви обтяжите власне сумління моєю смертю або божевіллям.