— Я бачив, як крізь задні двері ввійшов містер Гайд. Чи це так у вас заведено, Пуле, коли господаря немає вдома?

— Так, містере Аттерсоне. У містера Гайда є власний ключ.

— Здається, ваш господар надзвичайно довіряє цьому юнакові, Пуле, — задумливо мовив правник.

— Так, сер, нам усім наказано слухатися його.

— Але ж, здається, я ніколи тут його не зустрічав?

— Звісно, ні, сер. Він ніколи не обідає тут, — пояснив служник. — Взагалі він майже ніколи не навідується в цю частину дому; входить і виходить він через лабораторію.

— Що ж, дякую. Добраніч, Пуле.

— Добраніч, містере Аттерсоне.

Додому правник ішов з важким серцем. «Бідолаха Гаррі Джекіл! — думалося йому. — Я не помилявся: він справді опинився на слизькому. Замолоду мав буйну вдачу, було то дуже давно, але Божа відплата не знає терміну давності. Напевно, так воно і є: привид якогось давнього гріха, гризота через приховану від усіх провину, але спливли роки, пам'ять встигла про все забути, сумління вже все тобі вибачило, — та відплата знаходить тебе, приходить pede claudo [4]». І, наляканий такою думкою, правник замислився над власним минулим, ставши нишпорити в найдальших закутах своєї пам'яті. І хоча минуле його було ясним і бездоганним, і мало хто міг би спокійніше гортати сторінки свого життя, та все-таки він готовий був повалитися в порох від численних хибних вчинків, що їх колись припустився, а потім у побожному страху дякувати, що уник багатьох інших, до яких був вельми близький. А далі він повернувся до попередніх роздумів, і в ньому зблиснула іскра надії. «Якщо вивчити цього містера Гайда, — думав він, — то в ньому можна віднайти стільки таємниць, чорних таємниць, що порівняно з ними найтяжчі Джекілові провини видаватимуться ясними, наче сонячне сяйво. Тому й не може так тривати далі. Мене проймає холод, коли я уявляю, як ця потвора скрадається до ліжка бідного Гаррі. Що то має бути за пробудження! А як це все небезпечно! Бо ж коли цей Гайд знає про існування заповіту, йому може заманутися одержати спадщину якнайшвидше. Так, я мушу підставити своє плече, щоб допомогти Гаррі, — якщо тільки він дасть мені це зробити. Якщо тільки він мені це дозволить», — і перед його зором знову чітко проступили незвичайні умови, передбачені заповітом.

За два тижні трапилася сприятлива нагода, коли після одного з милих обідів, що їх час від часу влаштовував доктор для п'ятьох чи шістьох поважних, шанованих осіб, поціновувачів доброго вина, містер Аттерсон залишився й по тому, як інші гості розійшлися. В цьому не було нічого незвичного — так траплялося й чимало разів до того. Там, де Аттерсон тішився приязню товариства, ця приязнь була тривкою. Господарі незрідка затримували тверезого правника, провівши за поріг гостей веселих і велемовних; приємно було посидіти часину в його необтяжливому товаристві, розкошуючи в неоціненній чоловічій мовчанці після надокучливих жартів та розваг. Доктор Джекіл не являв винятку з цього правила; нині він сидів навпроти правника біля вогню, — гарний, ставний, ретельно виголений чоловік років п'ятдесяти, в обличчі якого, можливо, й було якесь лукавство, але поза тим воно світилося розумом і добротою, — варто було лише завважити, як щиро й приязно дивився він на містера Аттерсона.

— Я хотів би поговорити з вами, Джекіле, — почав правник. — Ви пам'ятаєте про той ваш тестамент?

Уважний спостерігач помітив би, що такий поворот розмови неприємний докторові, однак він не полишив свого жартівливого тону:

— Мій бідолашний Атгерсоне, вам страшенно не пощастило з таким клієнтом, як я. В житті своєму ніколи не бачив нікого нещасливішого від вас — в ту хвилину, коли ви прочитали мій заповіт; за винятком хіба що того невиправного педанта Леньйона, коли він ознайомився з моїми, як він каже, науковими єресями. Я знаю, що він добрий хлопець — не треба насуплюватися — чудовий хлопець, я завше радий його бачити; але ж він — невиправний педант, невчений, вузьколобий педант. Зроду ні в кому я так не розчаровувався, як у цьому Леньйоні.

— Ви знаєте, що той заповіт ніколи мені не подобався, — Аттерсон безжально повертав розмову до попередню! теми.

— Мій заповіт? Певно, що знаю, — у докторовому голосі почулася іронія, — ви ж про це вже повідомляли мене.

— І підтверджую ще раз, — вів далі правник. — Я дещо довідався про вашого юного Гайда.

Відкрите, миле обличчя доктора Джекіла сполотніло до самісіньких вуст, під очима йому лягли чорні плями.

— Я не хотів би далі цього слухати, — промовив він. — Я гадав, що ми погодилися облишити цю тему.

— Те, що я почув, було вельми мерзенне, — промовив Аттерсон.

— Це не має значення. Ви не розумієте мого становища, — відказав доктор трохи незв'язно. — Я потрапив у прикру ситуацію, Аттерсоне. Моє становище делікатне, вельми делікатне. Воно — з тих, яких не виправиш розмовою.

— Джекіле, — наполягав Аттерсон, — ви знаєте мене: я той, на кого можна покластися. Довірте ж мені вашу таємницю, і я певен, що допоможу вам.

— Мій дорогий Аттерсоне, — промовив доктор, — це дуже люб'язно з вашого боку, це страшенно люб'язно, і я не можу знайти слів для подяки. Я цілком довіряю вам, довіряю більше, аніж будь-кому з живих, більше, аніж самому собі, і все розповів би, якби міг. Та насправді все не так, як ви думаєте, — все зовсім не так кепсько. Щоб заспокоїти вас, скажу лише одне: коли я вирішу, то зможу тієї ж хвилини позбутися Гайда. Ручуся вам у тому, і ще раз дуже й дуже дякую. І ще одне тільки слово, Аттерсоне: все це — справа суто приватна, й благаю вас, облишмо її.

Правник хвильку вагався, дивлячись на полум'я.

— Я вірю, що ви маєте підстави так говорити, — промовив він зрештою, підводячись.

— От і добре, та коли ми вже зачепили цю справу, — сподіваюся, що востаннє, — вів далі доктор, — я хотів би, щоб ви зрозуміли одне. Я справді вельми опікуюся бідолахою Гайдом. Я знаю, що ви з ним бачилися, він розповів мені про це, — і, боюся, він був з вами нечемний. Але кажу вам щиро: мені дуже, дуже залежить на тому, що станеться з цим юнаком, і коли мене вже не буде, то пообіцяйте мені, що ви його підтримаєте й допоможете перебрати мою спадщину. Певен, що ви зробили б так, якби про все знали; коли ви не дасте цієї обіцянки — це буде великий тягар мені на серці.

— Я не можу пообіцяти вам, що колись він мені подобатиметься, — мовив правник.

— Про це я й не прошу, — наполягав Джекіл, узявши друга за руку, — прошу лише справедливості, й прошу вас заради мене допомогти йому, коли мене вже тут не буде.

Аттерсон не зміг погамувати тяжкого зітхання.

— Гаразд, я обіцяю.

Приблизно через рік, у жовтні 18… року, Лондон вжахнувся небувале жорстокому злочинові, який привернув особливу увагу ще й через високе суспільне становище жертви. Подробиці були скупі й страхітливі. Служниця, що проживала сама в будинку неподалік від річки, близько одинадцятої години піднялася до своєї спальні. Хоча звечора над містом клубочився туман, ніч стояла ясна, й провулок, на який виходило вікно її кімнати, був залитий світлом повного місяця. Схоже, що дівчина мала романтичну вдачу: сівши при вікні, вона поринула в мрії. Ще ніколи до того (так оповідала вона крізь сльози, свідчачи про побачене) світ і люди в ньому не здавалися їй такими добрими й лагідними. Нараз вона помітила ставного сивого джентльмена, що йшов провулком, а потому — дуже куцого чоловічка, який простував йому назустріч і на якого вона спершу не звернула уваги. Cаме перед її вікном вони перестрілися, і старший пан, чемно вклонившись, про щось запитав. З його поводження не видно було, щоб він цікавився чимось істотним, радше він просто вирішив перепитати дорогу, але обличчя його було яскраво освітлене місяцем, і дівчина замилувалася ним, бо воно дихало старосвітською лагідністю, статечністю й доброчестям. Тут її погляд перебіг на другого чоловіка, й вона здивувалася, впізнавши в ньому такого собі містера Гайда, то якось заходив до її господаря, й до якого вона зразу ж відчула неприязнь. У руці в того була важка палиця, якою він вимахував, не кажучи ні слова й слухаючи співрозмовника з виразом неприхованого роздратовання. Раптом його охопив напад нестримної люті: він затупотів ногами, замахнувся палицею і взагалі поводився, за словами служниці, наче божевільний. Літній джентльмен відступив на крок, на його обличчі відбився подив і якась образа, і ось тоді містер Гайд щосили кинувся на нього й повалив на землю. Наступної миті він із мавпячою злістю став топтати жертву ногами, обрушив на неї зливу ударів, від яких тіло нещасного підскакувало на бруківці й чутно було, як тріщать його кістки. Побачене й почуте так нажахало дівчину, що вона зомліла.