— Мій батько змушений переховуватись! — вигукнула вона.

— Люба моя, — відказав я, вперше забувши додати «леді», — це мене зовсім не обходить! Та хай би він хоч і двадцять разів переховувався, чи ж це змінить вас бодай на дрібку?

— Але ж причина! — скрикнула дівчина. — Причина яка! Причина ж… — Вона затнулася на мить. — Ганебна для нас!

Ось історія моєї дружини, як вона виклала її мені крізь сльози й схлипування.

Звати її було Клара Гадлестон — це звучить чудово в моїх вухах, але ще чудовіше ім'я Клара Кесіліс, яке вона мала довгі й, дякувати Богові, щасливіші свої літа. Батько Кларин, Бернард Гадлестон, був власником чималого банківського закладу. Багато років тому йому не повелося у справах, і він, щоб не збанкрутувати, мусив удатись до ризиковних, а врешті й кримінальних оборудок. Зусилля ці, однак, виявилися марні, справи його щодалі більш заплутувались, і кінець кінцем він втратив і своє багатство, і добре ім'я. Десь коло цього часу Нортмор став наполегливо, хоч і без особливого успіху, залицятись до його дочки. Знаючи це, саме до нього й звернувся Бернард Гадлестон у найскрутнішу годину. Невдаха накликав на себе не тільки матеріальну руїну й безчестя і переслідування закону. Мабуть, він би з легкою душею сів до тюрми. Чого він боявся, що позбавляло його нічного сну й змушувало прокидатись у холодному поту, — то це страх потаємного, раптового й підступного замаху на життя. Тим-то він надумав забитись на край світу, втекти на один з островів на півдні Тихого океану, сподіваючись дістатись туди Нортморовою яхтою «Рудий ерл». З цією метою батько з дочкою тайкома сіли на борт яхти десь на березі Валлії, звідки їх приставили до Гредену, де вони мали зачекати, поки яхту переобладнають для далекого плавання і забезпечать належними припасами. Клара не сумнівалася, що її майбутнє одруження з Нортмором має бути свого роду відшкодуванням йому за цю послугу. Недарма Нортмор, загалом витриманий і ґречний з нею, декілька разів дозволяв собі зайве і в словах до дівчини, і у вчинках.

Слухав я Кларину розповідь, мушу сказати, з напруженою увагою і багатьма додатковими запитаннями силкувався з'ясувати для себе, чим викликано таємничі страхи її батька. Проте намарно. Клара й сама виразно не уявляла, якого роду ця загроза, звідки вона постала. Батькові тривоги були ненаграні й доводили його до фізичної виснаги, він уже не раз подумував, чи не здатись на ласку закону, щоб уже як буде, хай так і буде. Але потім таки відмовився від цього заміру, впевнившись на думці, що навіть міцні мури наших англійських в'язниць не захистять його від переслідувачів. Батько незадовго до свого краху мав численні ділові зв'язки з Італією та італійцями, що мешкають у Лондоні, — і ось ці зв'язки, припускала Клара, якимсь чином були дотичні до тих переслідувань, що їх старий остерігався. Він бо страшенно переполошився, коли побачив матроса-італійця на борту «Рудого ерла», і раз у раз гірко дорікав за це Нортморові. Той пояснював, що Беппо (так звали того моряка) — чудовий хлопець, що він на нього покладається, як на самого себе, але старий відтоді затявся на тому, що все пропало, що це тільки питання часу і що Беппо спричинить його загибель.

Уся ця історія видалась мені маячнею розладнаної знегодами свідомості. Старий, певно, зазнав чималих збитків у своїх італійських пертрактаціях, отож тим йому гидко навіть бачити будь-якого італійця, і не дивно, що саме представник цієї нації виступає уособленням його страхів у нічних мареннях.

— Що вашому батькові треба, — зауважив я, — так це путнього лікаря і заспокійливі краплі.

— Добре, а містер Нортмор? — заперечила Клара. — Він не мав ніяких збитків, але його теж проймають ці страхи.

Я не міг не засміятися з цієї простоти душевної.

— Люба моя, — сказав я, — з ваших слів цілком ясно, якої винагороди він сподівається. А в коханні будь-які засоби дозволені, затямте. Тож коли Нортмор підігрує страхам вашого батька, то це зовсім не тому, що боїться якогось там італійця, а тому що він закоханий до нестями в чарівну англійку.

Тоді Клара нагадала мені, як Нортмор накинувся на мене той вечір, коли вони зійшли на берег, і цього я вже ніяк не міг пояснити. Коротше кажучи, переговоривши, ми зійшлись на тому, що я негайно ж подамся до рибальського селища Ґреден-Вестер, перегляну всі газети, які зможу там знайти, і спробую дошукатись, чи нема якихось реальних підстав для цих безугавних страхів. А наступного ранку, о цій самій годині й на цьому самому місці доповім про все Кларі. Вона вже не згадувала цим разом про мій від'їзд, та, власне, й не приховувала, що думка про мою близьку присутність тішить її і підтримує на дусі. Коли ж говорити за мене, то я не покинув би дівчини, хоч би вона й навколішки цього благала.

До Ґреден-Вестера я дістався ще перед десятою годиною ранку (в ті часи з мене був такий вправний ходак, що ну!), а до селища було, як я вже, здається, казав, трохи більше семи миль — чимала прохідка вгинистим дерном. Селище це одне з найпохмуріших на тамтешньому узбережжі, і до цього мало що можна додати. Є там церковка в улоговині, жалюгідна гавань криється між скель, на яких розбилося багато рибальських човнів, повертаючись із моря. З півсотні кам'яних хатин стоять понад берегом і на двох вуличках, одна з яких тягнеться від пристані, а друга відходить від першої під прямим кутом; на перехресті їх міститься почорніла й непривабна таверна, що править за готель.

Вбраний цей раз відповідніше до свого соціального статусу, я найперше завітав до місцевого пастора, що мешкав у будиночку біля цвинтаря. Він пізнав мене, хоч ми бачилися понад дев'ять років тому, і довідавшись, що я мандрую пішки й давненько не чував ні про які події у світі, охоче вділив мені оберемок газет за останній місяць. З ними я й завернув до таверни, де, замовивши сніданок, став переглядати їх, чи не знайду чогось на тему «Банкрутство Гадлестонового Банку».

Виглядало на те, Що справа ця була вельми скандальна. Свої вклади втратили тисячі клієнтів, а один навіть застрелився, коли оголосили припинення платежів. Дивно, що читаючи про все це, я й далі симпатизував радше містерові Гадлестону, аніж його жертвам, настільки мене опосіло кохання до моєї майбутньої дружини. Як водиться, була визначена й винагорода тому, хто допоможе затримати збанкрутілого банкіра, а що банкрутство визнали злісним і громадське обурення набрало широкого розмаху, то й сума винагороди виявилась чимала — цілі 750 фунтів стерлінгів. Повідомлялося, що втікач прихопив із собою значні кошти. Ходили різні чутки про його місцеперебування: то його бачено в Іспанії, то він криється десь між Манчестером і Ліверпулем чи на березі Валлії; а наступного дня з'явилася телеграма про те, що він прибув чи то до Куби, а чи Юкатану. [3]Та в усіх цих повідомленнях не було ані згадки про італійців і ніякого натяку на таємницю.

Проте в останньому номері газети я натрапив на одну не зовсім ясну інформацію. У ході перевірки справи про банкрутство виявили сліди багатотисячної суми, вкладеної свого часу в Гадлестонів банк невідомо ким і так само таємничо зниклої невідомо куди. Вкладника згадувалося тільки раз, та й то під ініціалами, Д.Х.»; вклад, очевидно, було внесено років шість тому, під час великого спаду в економіці. Поголос твердив, ніби вкладник цей, можливо, якась помітна особа з королівського роду. «Припускають, що боягузливому пройдисвітові, — так, оскільки я пам'ятаю, назвали втікача в одній редакційній статті, — пощастило втекти, приховавши велику частину цього таємничого вкладу, який і досі в його руках».

Я все ще розмірковував про цю інформацію, силкуючись приточити її до тієї загрози, якої побоювався містер Гадлестон, коли до таверни ввійшов якийсь чоловік і замовив хліба та сиру — говорив він з виразним чужинецьким акцентом.

— Siete Italiano? [4]— звернувся я до нього.