«За це варто терпіти, навіть коли проклятий той ковбасник б’є по щелепах. Нехай б’є, вже недовго».

Після таких візит Петрові було легко і радісно на душі. Те, що говорив Роман, — це ж, власне, те, що думав і він завжди тут і перед цим. І це те, що думали й всі. Це ж, власне, та пружина, що рухала всіма, привівши їх сюди. Це думки й настрої всіх. Тільки в одних вони починали пригасати, заливані тяжкими буднями й отрутою зневіри, і більшим життьовим досвідом, і життьовою утомою, з якої завжди родиться скепсис.

Ромцьо ж нічого того не мав, ніякої зневіри й скепсису, — він був на старті свого життя, сповненого безмежної віри в те, в що раз повірив. А тому він сам не пригасав і не давав пригасати своїм ближнім, своїм товаришам. Особливо ж він не дав пригасати йому, Петрові, тягар на плечах якого, покладений життям, був уже, здавалося, непосильним. Німецька касарня, а в ній явне упослідження й фальшивість їхнього становища почали його убивати зовсім, гасити його мрії; він взагалі не переносив касарні, а ця була особлива. Та тут приходив цей хлопчисько до нього, наївний такий і такий опромінений безмежною вірою і непогамовною молодістю, і не давав його мріям умерти.

Він їх розворушував, немов жар у печі, докидав туди своє полінце, здмухував попіл утоми й зневіри, й ті мрії палахкотіли знову, і палахкотіла знову підсилена, безмежна віра в свою (їхню) правоту. Це давало сили переносити таку тяжку дійсність…

Він часом наївний і смішний цей Роман, але ж і всі вони для чужого, а надто ворожого, ока наївні і смішні. Вони — романтики. Вони в своїй свідомості безвихіддя, але при непереможному бажанні доконати неможливе зорієнтовані на чудо. І нічого немає дивного в тім, що вони не достосувалися як слід до цієї зовсіи не романтичної дійсності.

До романтиків не належало лише їхнє вище й середнє начальство, що складалося виключно з німців. Лиш серед молодших командирів де-не-де був свій чоловік.

Сам Роман називав їхню дивізію «дивізією унтерменшів». І це, мабуть, вірно. Надзвичайно вірно, бо мав він на увазі — «упосліджених». Хоча фактично вона була дивізією романтиків. Але те й друге не виключають одне одного, як дві сторони однієї медалі, — упосліджені в боротьбі за волю в ситуації безвихіддя стають романтиками, а часом навіть фантастами, що не зменшує шляхетності й величі їхніх поривань…

Хлиснули вони кривди, ті романтики. Ого-го! Надто ж нахлистався її він, Петро. При його гордому й крутому характері це був великий іспит. Але він його витримував стоїчно, в ім’я Романової мрії. В ім’я тієї Романової мрії він глитав тую гірку, нестерпну кривду, аж захлинався, але глитав.

Але й це теж було вже давно. І дуже коротко. Чашу терпіння, яку вони пили так стоїчно, їм не довелося допити навіть до половини. Тобто не довелося їм хоч і такою дорогою ціною, але здобути бажану науку, не було вже на те часу.

Хмари все густішали. Небо все чорніло. Його все більше й більше затягало димом від тисяч літаків альянтських повітряних сил, що йшли в піднебессі зграями, тягнучи за собою білі димові шлейфи, а ще більше затягало його димом від пожеж на збомбленій землі. Димом і сажею несло по всій Німеччині.

На Заході створився другий фронт — американські, англійські й канадійські війська висадилися в Нормандії, зламавши опір і розвіявши легенду про «непереможний» «Атлянтійський Вал»… Вал поломано, одчайдушний спротив німецьких військ не врятував ситуації. Й не врятує… Казкова «Фауайнс» теж не рятує ситуації. Даремно ці д’явольські повітряні торпеди гуготять в стратосфері, загинаючи параболі над половиною Європи, — програвши політичне, не можна тепер справи направити навіть такими страхіттями. А справу програно політичне на сході, і то саме на Україні, це починають усі усвідомлювати. Тільки те усвідомлення щось туго йде… «Як нежить у жирафи», мовляв Роман. Жартуни, бач, кажуть, що коли жирафа промочить ноги в понеділок, то нежить у неї буде тільки аж у суботу — така довга відстань від п’ят до носа. Але в Гітлера справа ще гірше, — він дурниць наробив з самого початку війни, а до розуму йому це ще й досі не дійшло, бо, виявляється, відстань у нього від «п’ят» до розуму страшенно велика…

Третій Рейх перехняблювався, загрожуючи нагло впасти й всіх привалити. Передчасно впасти й передчасно привалити.

Всі Петрові колеги, а особливо всі німці, були пригнічені, понурі. Один Роман був, як ніколи, веселий і часом, немов школяр, пустотливий. Хоч його веселість скидалася на шибеничний гумор.

Тепер він узяв собі за звичку під час одвідин, відсалютувавши, конче вигукнути:

— «Гайль, зіг!» — і, вирячивши очі, «їсти» ними «начальство».

В очах бігали бісики. Він чимсь насолоджувався. Він насолоджувався тим, що міг у загальноприйняті боєві кличі й гасла безкарно вкладати свій зміст. Це його веселило. Коли жарт його видавався самому занадто прозорим, він прикладав пальця до вуст і говорив повчально, повторюючи поширений плякат:

— «Пст! Файнд гирт міт!» (Тихо! Ворог підслуховує!)

Так само він використовував всі інші кличі й гасла доби. Тими кличами й гаслами було посписуване й пообліплюване все навколо. Вони красувалися у місті на вітринах крамниць, на афішних тумбах, на дверях їдалень, на станціях, на парканах, всюди. Де не ступнеш — неодмінно зустрінешся з чорним суб’єктом, намальованим чорною сильветою на паркані чи на мурі. Чорний суб’єкт когось підслуховує. Під ним пересторога: «Пст! Файнд гирт міт!»

І де не ступнеш, можеш зустрітися з кличами про «перемогу або смерть», про колеса, що мусять крутитися тільки для перемоги, тощо.

Формально Романова пристрасть до боєвих гасел доби та до їх грізного повторювання з’явилася після того, як він раз, відбуваючи кару, стояв на варті біля брами. А кару дістав він за те, що випадково потрапив не до своєї їдальні, а до тієї, де харчувалися німці, і пообідав з юберменшівського казанка… Було, бач, так, що українські вояки й підстаршини харчувалися з одного кітла, а німці з іншого, кращого. Романові не те що заманулося покуштувати їжі надлюдей («хай вона скисне!»), а просто він по своїй замріяности не туди втрапив. Обід він дістав, але потім був викритий і покараний. На щастя, покараний легко, а міг би бути й розстріляний, чому ні. «Хлоп мав щастя» й дістав кілька нарядів поза чергою, стояти на варті біля амуніційного пакгавза, а потім біля брами.

І от, стоячи біля брами, понурий, з міцно нацупленим шоломом і підтягнутим попід Підборіддям ремінцем, щоб його не так вже й впізнавала друзі Роман бачив як на мурі насупроти приліплювало плякат:

«Зіг одер тод!»

Гасло Романові страшенно сподобалося. І відтоді воно його ніби приворожило. Де треба й не треба Роман його неодмінно ліпив у рішучій задумі:

«Зіг одер тод!»

За це його німецьке начальство навіть починало любити, як зразкового оборонця Майбутнього великого Райху, сповненого таким героїчним, боєвим духом.

«Зіг одер тод!» «Гайль зіг!»

Раз якось Роман прийшов до Петра в гості в нових, дебелих чоботях.

«Гайль зіг!»

— Добрі колеса, — похвалив Петро обновку.

— Що ти сказав?

— Колеса… Так називається ця штука в Одесі, цебто чоботи.

Це Романові припало до серця. Найбільше сподобалося тому, що потрапляло в найголовніше гасло доби. І коли вони згодом ішли по брукові чітко відбиваючи крок, межи людською товкотнявої роман засміявся, згадавши одеську назву чобіт, та до Петра:

— Ану лиш давай! Міцніше крок!

— А то для чого?

— Не питай! Анум!

Вони вдарили кованими обцасами й зашагали як на параді.

— «Редер мюссен роллен фюр ден зіг!» — виголосив Роман, карбуючи крок, виголосив досить патетично (Колеса мусять крутитися для перемоги!).

Петро збив ходу.

— Ну, брат..! Досить тобі дуріти. Твоя демонстративна іронія може кінець кінцем нам дорого коштувати. Кинь бавитись! Це ж так прозора,

— Я зовсім не бавлюсь, я серйозно.

— Тим гірше, твоя серйозна іронія твій глум…

— А чому ти думаєш, що це глум? А може, це радість?